Виповнилося сім років із часу раптової смерті патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Похорон патріарха, який став уже історією, — то одна із найбільш драматичних сторінок у суспільному житті щойно утвореної незалежної держави; він яскраво засвідчив, який довгий шлях нам треба ще пройти до дійсно громадянського суспільства. А могила Патріарха біля брами Софії Київської ще раз нагадала, що радянські традиції неповаги як до особистості, так і до громадської думки зберігаються у країні майже недоторканними. Про це говорить і той сумний факт, що доля священика-політв’язня (в ув’язненні та у вигнанні він провів 25 років свого життя), його сходження на патріаршу кафедру, драматична смерть та трагічне поховання вельми мало відображені в українському мистецтві, не стали сюжетом для кіно- чи телесценарію і майже забуті у засобах масової інформації.
Серед нечисленних заходів, присвячених пам’яті першого патріарха Київського патріархату, відзначимо панахиду на його могилі, відслужену духовенством Київського патріархату, де серед присутніх було чимало учасників подій семирічної давності, а також вечір пам’яті у Державному музеї Тараса Шевченка. Музеї, дивним чином поєднаному із днем смерті Патріарха — він відвідав музей в останній день свого життя, оглянув експозиції, вітав працівників. А через три години після візиту — помер.
Люди, що зібралися вшанувати пам’ять Патріарха, говорили про значення його недовгого патріаршества (трохи більш, ніж півтора роки), про хресний життєвий шлях. Професор Дмитро Степовик нагадав, що патріарх Володимир заклав той фундамент, на якому сьогодні патріарх Філарет будує — в труднощах, «проти течії» — незалежну Українську церкву. Покійний патріарх не був дипломатом чи політиком — пристрасний емоційний характер певним чином споріднює його з отцями ранньої християнської церкви. Не був він і схимником, а, скоріше, громадським діячем, не відгороджувався від світу, завжди виступав проти обскурантизму, темряви. Режисер Сергій Архипчук повернувся до подій на Софійській площі, де «влада зовсім молодої держави продемонструвала свої наміри щодо майбутнього діалогу з народом, а саме — подавляти і топтати. Але справа не тільки у владі — показовим є й те, що для особистості патрiарха, для обставин, пов’язаних з його смертю та похоронами, в мистецтві досі не знайшлося місця. Там є все, що завгодно — туман, бруд, обман — але тільки не це». У тому самому ключі виступив і художник Володимир Гарбуз: «Все погано у нашому домі. Але не все — якщо знаходяться серед нас такі, як патріарх Володимир. Його смерть вважаю не випадковою — є люди, що століттями пильнують, аби поводирі довго не жили серед нас». Отець Володимир (Черпак), настоятель Покровського храму на Подолі, сказав: «Поховання патріарха Володимира — то ганьба, яка й сьогодні тяжіє над народом і державою. Український патріарх повинен лежати в Софії Київській. Але чого очікувати від нас, коли й тепер можна пройти столицею України і не почути, не прочитати жодного українського слова. Все навкруги — кіоски, газетярі й газети, вулична торгівля, зокрема, книгами, — російськомовні. Є, однак, і досягнення — за українське слово вже не саджають. Не нарікаймо і на той стан, у якому знаходиться незалежне православ’я, — нас у країні визнали, церква відроджується, не будемо гнівити Бога». О. Володимир згадав таку рису Патріарха, з яким багато спілкувався, як демократизм — він ніколи нікого не відмовлявся прийняти і любив повторювати: «Коли церква утвердиться, тоді будуть у нас і «часи прийому. А зараз треба вислухати всіх, хто до нас приходить і у будь-який час». У тому, що Патріарх народився у день, коли церква відзначає день святих безсрiбників Козьми і Доміана, о. Володимир вбачає не випадковий збіг — Патріарх був істинним безсрiбником, ніколи не дбав про матеріальні цінності для себе.
На зібранні у музеї Тараса Шевченка відбулася презентація поеми Наталі Клименко «Плач за Патріархом», написаної ще сiм років тому — зразу після смерті та «апокаліптичного незбагненного побоїща на Софійській площі». Надрукована ж поема тільки зараз — у видавництві «КМ Академія» завдяки фінансовій та творчій підтримці кількох осіб. (Не все так погано у Датському королівстві!). Книга гарно, виразно оформлена Володимиром Гарбузом, зокрема, фотографіями подій на Софійській площі, мало відомими широкому загалу. Починається поема Наталі Клименко так: «На дев’яту годину вечора 18 липня 1995 року Патріарх Володимир, непохований, лежав під стінами Софійського собору… Стоїть народ при непохованій труні. Періщить дощ — спинить його несила. І рать стоїть, Як в божевільнім сні… Усе, як вчора. Тільки інший рік...»
