... ідея чиновників роз’ятрити старі рани й розігріти суспільно-історичну дискусію до температури кінця 80-х — початку 90 хроків більше скидається на антиросійську провокацію, ніж на мудре рішення українсько-російської комісії, покликаної поліпшити наші відносини
Дві події, що сталися з тижневим інтервалом, дають підстави вважати, що українським фахівцям варто-таки попрацювати з їхніми російськими колегами у спільній комісії з узгодження підручників історії. Надто вже безкомпромісними й консервативними виявилися росіяни в тому, що стосується минулого України. Ні на крок не відступили вони від догматів часів Російської імперії в її монархічній і комуно-радянській формах.
Спочатку міністр культури Росії продемонстрував цiлковите неприйняття образу Мазепи, що не відповідає тривiковому канону російської офіційної історії. Михайло Швидкой заявив про свій намір зробити російським кінопрокатникам пропозицію, від якої ті не зможуть відмовитися. Швидкой не хоче, щоб його співвітчизники побачили iллєнківську «Молитву»: анафема, вона і є анафема.
У вівторок знаннями в українській історії вiдзначилося Міністерство закордонних справ Російської Федерації. МЗС України — це ж треба! — дало росіянам відсіч, телеграфувавши в Москву, що питання реабілітації ОУН-УПА є внутрішньою справою України. Заклик Москви «приборкати націоналістичні сили» Київ поки проігнорував — тим більше, що «пересічний» росіянин поняття «український націоналіст» трактує широко. Таким є будь-хто в Україні, хто, наприклад, не виступає, як мінімум, за приєднання України до Союзу Росії та Білорусі.
З погляду історичної науки, важливо те, що для російських політиків і УПА, і ОУН, і дивізія СС «Галичина» — одне й те саме. Від Москви до Львова далеко, від 2002 до 1942 року — ще далі, різниця непомітна, та особливо ніхто й не придивляється.
Таким чином, і Мінкульт, і МЗС РФ чітко обкресли стартові позиції Москви на нею ж ініційованих консультаціях щодо ревізії українсько-російської історії.
У прагненні уникнути в шкільних підручниках різких випадів на адресу один одного немає нічого поганого, й само по собі воно нікого не повинне було б непокоїти, якби не цілий ряд «але».
По-перше, мається на увазі найглибше концептуальне провалля між істориками двох країн. Росіяни вважають, що Україна не має власної історії, що вона є частиною історії загальноросійської. Саме так вона й викладалася за радянських часів.
По-друге, надто вже великі сумніви щодо того, що українська частина комісії не програє «історичний матч». Тим більше, що деякі високопоставлені особи-супервайзери проекту вже проголосили «закінчення ери Мазепи й початок ери Хмельницького» — що це, як не інструкція членам комісії? Тим більше, що ми вже святкуємо 350-річчя приєднання України до Росії й 85 річчя Щербицького. А попереду ще, як співається в колядці, «три празники в гості»: 85 річчя «Великого Жовтня»,80-річчя створення СРСР, 70 річчя голодомору. Та й узв’язку з 140-річчям заборони в Росії української мови валуєвським циркуляром також не завадило б провести урочисті збори як мінімум за участі віце-прем’єра. Все ж таки міністр Валуєв сприяв зближенню наших народів.
Ось цими обставинами українсько-російська дискусія з питання про підручники історії й відрізняється від українсько-польської або німецько-фран
По-третє, «геніальна» ідея чиновників роз’ятрити старі рани й розігріти суспільно-історичну дискусію до температури кінця 80-х — початку 90-х років більше походить на антиросійську провокацію, ніж на мудре рішення українсько-російської комісії, покликаної поліпшити наші відносини. Розумна ідея добра тоді, коли вона вчасна. Коли ж її час уже минув або, навпаки, ще не настав — вона стає дурістю.
Проте турбота про «правильне» викладання історії відтіснила на задній план улюблену росіянами тему нібито утисків в Україні російської мови. Очевидно, росіяни все ж таки пересвідчилися, що, з лінгвістичного погляду, навіть на одинадцятому році незалежності Україна все ще залишається другою Росією, і їм, звичайно, хочеться цю тенденцію закріпити. А підручники історії заважають. І я на місці росіян ще розібрався б з підручниками української літератури, та й буквар, до речі, теж треба було б перевірити. Йдеться, за великим рахунком, — не про підручники, а про нашу національну ідентичність.
Спробуймо зрозуміти росіян. Усі соціологічні опитування свідчать, що рівень національної ідентичності у молодого покоління українців — українців не як етносу, а як політичної двомовної нації — значно вищий, ніж у старшої генерації. Цьому поколінню чужими є слов’янофільські сантименти, воно не ностальгує за СРСР, не мріє про Союз з Росією й Білоруссю й націлене на Європу. Більш схвально ставиться молодь і до вступу в НАТО. Абсолютно очевидним є процес поглиблення ментальних відмінностей — природний, необхідний і сприятливий, з погляду зміцнення української національної самосвідомості, й збочницький, небажаний і шкідливий, якщо оцінювати його з дзвіниці Івана Великого — тобто фактично з позицій «триєдиного» східнослов’янського народу.
Цей процес проходить всупереч мовній спільності, що зберігається. Говорячи однією мовою, ми думаємо по- різному, й диференціація посилюється. Безумовно, школа за 11 років незалежності відіграла в цьому певну роль, а перша суспільна наука, з якою стикаються учні, — це і є історія. Саме в рамках курсу історії у віці 10-11 років діти й зазнають первинної ідеологічної обробки й отримують, як висловилися б росіяни, мазепинську закладку. І з нею ростуть.
Тому-то Росія так наполегливо й домагалася постановки на порядок денний питання про узгодження підручників історії. Завдання легко здійсниме в рамках радянсько-малоросійської концепції, бо відносини Великоросії й Малоросії — це дійсно суцільна ідилія, в якій лише два гострі питання: що смачніше, щі чи борщ, пельмені чи вареники. Що ж до драматичної історії українсько-російської, то вона, на жаль, сповнена безлічі конфліктних ситуацій, оцінки яких нам ніколи не звести до спільного знаменника — якщо ми, звісно, не вирушаємо на «історичну війну» із заздалегідь заготовленим актом про капітуляцію.
Росіян українські підручники історії дратують з 24 серпня 1991 року (це, до речі, стосується підручників історії країн Балтії й майже всіх держав СНД, за винятком Білорусі). Але якщо раніше критика звучала лише з вуст лівих і маргінальних політиків, то тепер до неї приєдналися й Віктор Черномирдін, і керівники російського уряду. Головна публічно артикульована претензія полягає в переході українців від однозначно позитивної оцінки історії двосторонніх відносин до однозначно негативної. Тому вченим, які увійдуть до складу комісії, буде доручено — чого ніхто й не приховує — прикрасити історію, покрити її сухозлiткою, зробити так, щоб знову все було гарно й добре. Як раніше.
Росіяни із задоволенням позбавили б українських школярів «маячні» ідеолога українського націоналізму Грушевського, відкинули б його «антинаукову концепцію» й повернули б дітей з давньої України-Руси до Київської Русі як єдиної колиски трьох братських народів. Першим протоукраїнським державним формуванням, як і раніше, слiд вважати Галицько-Волинськое князівство. Більш пізній період необхідно очистити від найменших уподобань до Великого Князівства Литовського як українсько-російської держави, що являла собою демократичну альтернативу Москві. Добавити побільше антипольського душку. Затаврувати Мазепу. Вилучити пасажі про русифікацію й переслідування української мови. Геть відмести тезу про експорт більшовицької революції з Росії. Організований Москвою голодомор оголосити спільною трагедією двох народів, а тотальну русифікацію 60 — 80-х років — природним наслідком урбанізації.
Проте росіяни готові й до поступок. Вони не наполягатимуть на включенні до наших підручникiв погодінської теорії, так само як і великодушно відмовляться від теорії штучного, австро-німецького походження України й української мови.
Теорія систематизована в збірці «Український сепаратизм в Росії. Ідеологія національного розколу», прикрашена красномовною передмовою: «Український туман повинен розсіятися, і російське сонце зійде».
Такі крайнощі в шкільному курсі ні до чого. За радянських часів зусиллями ЦК, НКВС і КДБ було виткано суцільне історичне полотно — «Постанова ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією» — й тепер йдеться про його відновлення. Власне, з російських підручників історії воно нікуди й не зникало.
Безумовно, з них вилучено комуністичні догми, але їхнє місце зайняла витягнута із запасів офіційна дожовтнева доктрина — самодержавство, православ’я, народність. Точніше, стався певний їхнiй синтез, оскільки й одна, й друга базуються на теорії російської месіанської великодержавності.
За 522 роки існування нинішньої Росії (з моменту здобуття нею незалежністі від Орди 1480 року) лише останні десять років російська історична наука існує в умовах відносної свободи. Решту 512 років вона виконувала державне замовлення за окресленими жорсткими рамками «технічним завданням». Але й дві п’ятирічки свободи (з 1991 року) систему шкільної історичної освіти оминули.
Навряд чи колись учням порекомендують ознайомитися з найправдивішим курсом російської історії — «Мой Карфаген обязан быть разрушен» у викладі Валерії Новодворської: «Наша історія — це вічний бій над вічним крахом за право піти з тоталітарної пустелі в Землю обітовану, на Захід, в атлантизм. У нашій історії дують жорсткі вітри й горять багаття, у ній ми, західники, спадкоємці слов’янської й скандинавської традицій, б’ємося з носіями традицій візантійської й ординської...»
Малоймовірно, що в доступній історичній перспективі юних росіян ознайомлять і з концепцією професора Олександра Янова, викладеною в його книжці «Россия против России. Очерки истори российского национализма 1825 — 1921», книжці про те, як великодержавна політика, непомірні імперсько-месіанські амбіції, слов’янофільська істерія (властива не лише слов’янофілам, а й західникам) привели російську політичну еліту до вплутання у світову війну й, відповідно, «колективного самогубства» 1914 — 1917 років. До речі, ця теорія грунтується на висновках фундатора «російської школи» у філософії Володимира Соловйова, сина відомого історика Сергія Соловйова.
Вчителі не розповідатимуть російським школярам перекази про бісексуалізм Петра Першого, його стосунки з Олександром Меншиковим і хворобу на сифіліс — тому що він не просто Петро, а політичний канонізований Петро Великий.
Як говорить історик Омелян Прiцак, люди завжди намагаються зробити своє минуле настільки славними, щоб воно було привабливим для молодого покоління. Історія в школах викладається не як наука. Вона — сукупність легенд, міфів, вона — ідеологічний лікнеп: потім, дітки, коли виростите, хто захоче, можете з головою поринути в море різних концепцій, версій, гіпотез.
У всьому світі автори шкільних підручників на державне замовлення не те що брешуть дітям, а розказують їм прикрашену історію, замовчують одні факти, акцентують увагу на інших, грають на інтерпретаціях, намагаються обійти ганебні моменти й перебільшити перемоги. Ще Монтеск’є говорив, що історія — це ряд вигаданих подій з приводу тих, що насправді здійснилися.
У Росії етап шкільної міфотворчості пройшли ще в позаминулому столітті, й навіть найбільш явна історична брехня внаслідок звички вже здається незаперечною правдою. Українському історичному міфу всього лише 10 років... Але в нас із цього приводу не повинно бути ніяких комплексів.
Так, кожний, хто має хоча б мінімальну історичну освіту, здатен рознести вщент і наші підручники історії, і російські, і які завгодно. Врешті, як говорив Оскар Уайльд, єдиний наш обов’язок перед історією — це постійно її переписувати.
Хай наші підручники не витримують ніякої критики, але поліпшувати їх ми повинні самі, без Росії — тим більше, що внутрішня москвофільська партія в академічному середовищі в нас представлена слава Богу як.
В Україні — 20% росіян, і тому при загальній державницькій концепції складні моменти російсько-української історії повинні викладатися так, щоб не ранити їхніх національних почуттів. Того вимагають як елементарні правила демократії, так і турбота про стійкість державності. Хоча наші підручники в цих питаннях досить делікатні й не нав’язують учням радикальних оцінок. Ну а те, що вони розповідають про більше ніж прохолодне ставлення Росії до української державності, — то з пісні слів не викинеш.
Усю роботу з удосконалення підручників ми повинні провести самі. З росіянами — дискутувати, але вже на науковому рівні, не пов’язаному зі шкільним курсом. Михайло Швидкой і відомство пана Іванова продемонстрували, що не лише російські школярі, а й російська політична еліта потребують ліквідації неписьменності — в сенсі пізнання історії нової для них країни, що раптом виникла на південно-західних рубежах. цузької дискусій, що наводилися як приклад.
