…Коли наша сусідка Півонія правдою-неправдою таки поїхала в Італію шукати роботи, найбільше засмутилася моя мама: «Хто ж тепер нам із татом буде уколи робити?» Півонія через день доїжджала за 35 км в районну лікарню, де працювала 20 років реанімаційною медсестрою; іноді чергувала по три-чотири доби, потім брала відгули, набиті українським товаром сумки — і їздила спродуватися. Спочатку — в Румунію, згодом — у Польщу. Заробляла гроші на навчання сина. Потім їздити стало невигідно — і Півонія взяла в руки словник італійської мови. «У неї в руках сапа, а на межі — словник. Сапає — і заучує незнайомі слова», — розказувала мені мама.
…Перші листи від Півонії були стриманими, щоб не сказати розпачливими. Але десь через півроку прийшов лист, повний непідробної радості: син господині, у якої працювала Півонія, значно підвищив їй платню… із вдячності за врятоване життя своєї мами. А справа була така: господиня раптово захворіла, «швидка допомога» ставила діагноз, проти якого настійно протестувала Півонія і доводила, що у господині зовсім інша хвороба. Вона навіть не дозволила дати хворій ліки, які б загострили напад хвороби. Відвезли жінку в лікарню. І ось тут з’ясувалося, що Півонія «мала рацію». Старенька про все це розповіла своєму синові — і ось тепер приязна і кваліфікована сусідка моїх батьків має постійну роботу, постійну платню, житло і сина, який вчиться на зароблені нею гроші. В не баченій мною Італії.
…Міністр закордонних справ Туреччини гостював у Києві у дні, коли у мене гостювала рідна тітка. Під час вечірніх телевізійних новин, які вона не пропускає навіть за умови, що навкруг «горить і палає», тітка сказала: «А я, бігме Боже, запитала би його, чи подякував він нашому Президентові за тих українців, які гарують по його Стамбулах?»
Із мого гірського села, яке налічує дві тисячі жителів із дітьми, пенсіонерами і каліками, за кордоном зараз перебуває сотня осіб. Кожен двадцятий. Середній вік — до сорока років. Дехто повернувся психічно зламаним. Декого привезли в труні. Про декого немає вістки бозна скільки. А люди їдуть цілими сім’ями. Далеко не всім так пощастило, як Півонії. Працюють там роками. Додому не їдуть, бо не зможуть повернутися. Дітей не народжують. Сім’ї розпадаються. Їхні діти одружуються без батьківського благословіння. Їхніх батьків ховають без них. Сільські поштарки вивчають географію світу за штемпелями і екзотичними марками: Португалія, Туреччина, Греція, Італія, Іспанія, США.
…Мій однокласник має у Сполучених Штатах статус економічного біженця. Займався чоловік на Буковині бізнесом. Середнім. Нападники в чорних масках чекали його в домі. Обценьками виривали зуби, праскою «гладили» геніталії. Коли я провідала його в опіковому центрі, сама два дні була хвора… Мій однокласник — чоловік твердий, як і всі у Розтоках, і добивався справедливості у розслідуванні із впертістю вола. Врешті з’ясувалося, що нападниками були… працівники УБОЗУ. Ви здогадуєтеся, який тиск пережив мій однокласник з боку структур, які повинні були б захищати його? Одне слово, він виїхав до США як економічний біженець. Ви уявляєте, яке терпіння потрібне було йому для цього? Тепер він і там, як сказала б Олена Роміна, «успішна людина», але не тому, що «так стали зорі...», як розцінює свій успіх успішний Андрій Деркач, а, очевидно, з інших причин. Америка, як я розумію, сльозам не вірить.
… Колись (не за Румунії, а на моїй пам ’ яті і при радянській владі) в моєму селі було два млини, пилорама, пекарня, 11 магазинів, у тому числі — розкішна книгарня, музична школа, сільська лікарня на 25 місць, амбулаторія із трьома лікарями, дві машини «швидкої допомоги», передовий колгосп, доярка — кавалер ордена Леніна і делегат ХХV з ’ їзду КПРС, школа на 516 учнів, пришкільний інтернат, молочна кухня… Та Боже праведний! А тепер рота податківців «шугають» на сільському базарі жіночок із кошиками полуниць і малини, а вулицею здіймає куряву вервечка лісовозів, супроводжуваних міліцією. Із рознесених вікон колись пришкільного інтернату росте берізка, а діти, що ходять до школи із присілків і хуторів, квартирують по людях. Їхні батьки шукають копійку за кордоном.
…Мої батьки показали мені список, що його роздавали з району, ЯК ПРАВИЛЬНО треба проголосувати. Люди списки взяли. І проголосували… з точністю до навпаки.
Ви думаєте, люди в моєму селі такі заполітизовані? Зовсім ні. Буковина — це не Галичина. Люди не хочуть багато. Вони хочуть роботи і правди. Поки що вони не мають ні того, ні іншого. І я так своєю маленькою головою розумію, що вони робитимуть вибір із точністю до навпаки доти, поки не відчують, як Півонія, правду в своїй державі, а не в чужій їм Італії.
Чи не так?
