Навіть сьогодні, коли у нашому світі відбувається процес глобалізації, все ще відкритим залишається питання про те, чи є поняття «права людини» по суті західною концепцією, яка абсолютно ігнорує інші культурні, економічні та політичні реалії Півдня. Чи можуть цінності суспільства споживачiв бути застосовані до суспільств, у яких нема чого споживати? Нехай це прозвучить дещо фривольно, але я ризикну: коли ви заважаєте чоловіку у традиційному вбранні бити його дружину, ви відстоюєте цим її права людини чи ж порушуєте його права?
Факт полягає у тому, що існує велика кількість серйозних заперечень проти поняття універсальних прав людини, і захисники цих прав повинні прийняти ці заперечення — хоча б для того, щоб їх спростувати.
Перше заперечення полягає в тому, що усі права та цінності визначаються й обмежуються культурними уявленнями. Універсальної культури не існує, отже, не існує й універсальних прав людини. Деякі філософи заперечують, що, мовляв, поняття прав людини ґрунтується на індивідуалістичній думці людини як незалежної істоти, чиє найбільше прагнення полягає в тому, щоб бути вільною від втручання з боку держави та наділеною, якщо можна так висловитися, правом залишитися однією. Тоді як «незахідні» суспільства часто підтримують етику комунарів, яка розглядає суспільство як щось більше, ніж суму його окремих членів, і вважає, що обов’язки важливіші, ніж права.
Iснує звичайна суперечка між Північчю та Півднем, у якiй «права людини» накидаються як паранджа на втручання Заходу у справи світу, що розвивається. Дехто стверджує, буцімто країни, що розвиваються, не можуть дозволити собі дотримання прав людини, оскільки завдання державного будівництва та економічного розвитку залишаються невиконаними і припинення або обмеження прав людини, таким чином, є принесенням у жертву кількох для отримання вигоди більшостi.
Інші заперечують певні права, котрi, як вони кажуть, відображають західний культурний ухил, причому найбільші проблеми створюють права жінок. Як права жінок можуть бути універсальними, якщо у деяких суспільствах шлюб розуміють не як контракт, що укладається двома індивідуумами, але як союз між родами, і коли допустима поведінка жінки є центральною у формуванні сприйняття суспільством фамільної честі?
До того ж деякі релігійні лідери заявляють, що права людини можуть бути прийнятними, якщо вони ґрунтуються на трансцендентальних цінностях віри і, таким чином, схвалені Богом. Існує невід’ємний конфлікт між універсальністю прав людини та специфікою релігійних перспектив.
Як відповідати на ці заперечення? Поняття правосуддя й закону, легітимності та гідності, захисту від деспотичного правління та участі у суспільному житті існують у кожному суспільстві. І проблема, що виникає перед захисниками прав людини, полягає в тому, щоб не опустити руки перед неможливістю універсалізму, а визначити спільні знаменники.
Ці заперечення відображають помилкове протистояння між вищістю індивідуума та верховенством суспільства. На культуру дуже часто посилаються, як на захист від необхідності дотримання прав людини, прихильники авторитарної влади, які нищать культуру щоразу, коли вона їх не влаштовує. Крім того, яка країна може стверджувати, що вона дотримується своєї суто «традиційної культури»? Не можна ж слідувати моделі розділення «сучасних» держав-націй за племінними кордонами та угодами, а потім стверджувати, що потрібно застосовувати племінні традиції для того, щоб судити, наскільки у державі дотримуються прав людини.
У культурі не існує нічого недоторканного. Культура постійно розвивається у будь-якому існуючому суспільстві, відповідаючи як на внутрішні, так і на зовнішні стимули, і будь-яке культурне суспільство багато чого переростає та відкидає.
Визнаймо, що шлюб у дитячому віці, обрізання жінок і таке інше не засуджують у багатьох суспільствах, але також спитаймо жертви цих практик про те, як вони почуваються. Там, де існує насильство, існує порушення прав. І це насильство слід засуджувати, незважаючи на виправдання, що ґрунтуються на традиції. Тест полягає в існуванні насильства, а не в культурі.
Що ж стосується релігії, то кожна релігія включає у себе певні істини, застосовні до всього людства — справедливість, правдивість, милосердя, співчуття — і людина часто дозволяє собі звинувачувати Бога у своїх власних гріхах. Як сказав Генеральний секретар ООН Кофі Аннан, проблема полягає не у вірі, а у віруючих.
Що ж до припинення дії прав людини в інтересах розвитку — авторитаризм сприяє стримуванню, а не розвитку. Розвиток відбувається під час змін, але стримування не допускає змін. Хоча можливі випадки, коли авторитарні суспільства домагалися успіху в розвитку економіки, але Ботсвана — приклад африканської демократії — розвивалася швидше, ніж більшість авторитарних держав.
Деякі країни, що розвиваються, — особливо Індія, Китай, Чилі, Куба, Ліван і Панама — відігравали активну й впливову роль у створенні проекту Загальної декларації з прав людини. Принципи прав людини прийняли, скопіювали та ратифікували багато країн, що розвиваються, і тому абсолютно несправедливим буде заявляти, що ці права їм нав’язали.
Коли ми чуємо про незастосовність прав людини, то що це за права людини, без яких хтось у країні, що розвивається, може обійтися? Право на життя? Свобода від тортур? Право не бути рабом, не зазнавати фізичного насильства, довільного арешту або страти? Ніхто насправді не виступає за обмеження цих прав.
Заперечення щодо застосовності стандартів прав людини дуже часто чути з вуст авторитарних правителів і владних еліт, які намагаються раціоналізувати насильство, за допомогою якого вони продовжують перебувати при владі. Як диявол може цитувати біблію у своїх цілях, так і властива країнам третього світу прихильність жити у комунах може бути лозунгом закоренілих тиранів, що отримали освіту, як у випадку з Полом Потом, у Сорбонні. Справжні голоси Півдня знають, як кричати від болю. І це ті голоси, до яких потрібно прислухатися.
Проект Синдикат для «Дня»
Шаші ТАРУР, адміністрація Генерального секретаря ООН
