«Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 — 2011 роки» — таку назву має цьогорічне послання Президента до Верховної Ради, текст якого було роздано депутатам минулого тижня. Звернення глави держави до парламенту можна вважати визначальним, вже його назва дає підстави аналітикам говорити про офіційну відмову від багатовекторності у зовнішній політиці України. «Чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в Європейський Союз, набуття статусу спочатку асоційованого, а згодом повноправного членства в ньому має розглядатися як основа стратегії економічного та соціального розвитку нашої держави на наступні десять років і більш віддалену перспективу», — говориться в посланні. Створення реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави — вступу України до ЄС — має стати стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку. Головна проблематика звернення Леоніда Кучми до новообраної Верховної Ради (судячи за обсягом в загальній структурі тексту) — економічна, зокрема, у сенсі виконання вимог до країн-претендентів на вступ до ЄС йдеться про дебюрократизацію економіки, зміцнення позицій приватної власності, зниження податкового навантаження, обмеження боргової залежності держави тощо.
У посланні Президента визначено часові межі євроінтеграції України. 2002 — 2003 рр. — набуття Україною членства в СОТ; 2003 — 2004 рр. — проведення переговорного процесу та підписання Угоди про асоціацію України та ЄС, проведення переговорів щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС; 2002 — 2007 рр. — приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах; 2004 — 2007 рр. — виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС; 2005 — 2007 рр. — проведення переговорного процесу та створення Митного союзу між Україною та ЄС; 2007 — 2011 рр. — повне виконання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС та копенгагенських критеріїв членства в Євросоюзі; 2011 р. — створення реальних передумов для вступу України до ЄС.
У посланні підкреслюється, що Україна має бути готова йти в НАТО настільки, наскільки самі держави-члени Альянсу будуть до цього готові.
Стосовно ж відносин з Москвою зазначено, що «економічні відносини з Росією органічно узгоджуються з євроінтеграційним курсом нашої держави. Ці стратегічні стосунки мають базуватися на принципах добросусідства, партнерства, рівності та взаємної вигоди... Перед обома країнами постає спільне завдання — зосередити зусилля на практичній реалізації досягнутих домовленостей, вивести свою співпрацю на рівень справді стратегічного партнерства, наповнити прийняті політичні документи конкретним реальним змістом».
Що ж до внутрішньої політики, то пріоритетними завданнями Президент вважає завершення адміністративної реформи, а також проведення конституційної реформи, основою якої має, на думку глави держави, стати імплементація результатів Всеукраїнського референдуму 2000 року. Інтегрування України в європейські структури потребує також вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, яка б, зазначається у посланні, відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла становленню нових форм співпраці у форматі «центр — регіони».
У країнах развинених демократій президентське послання парламенту є вагомим приводом до дискусії. Мета – вироблення політичного консепсусу щодо найближчих перспектив розвитку держави. Головне в цій дискусії, очевидно, не персоналії, а принципи й напрямки політики. З пропозицією прокоментувати основні засади щорічного послання Президента «День» звернувся до експертів з економіки, внутрішньої політики та міжнародних відносин.
«СИРОВИННА ДЕРЖАВА» І ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК
Ярослав ЖАЛІЛО, президент Центру антикризових досліджень:
— Важливою складовою послання Президента є вказівка на те, що на даному етапі Україні необхідно перейти на модель економічного зростання, забезпечити суттєву активізацію інвестиційного та інноваційного чинника і, перш за все, чинника розвитку внутрішнього ринку. Як показав минулий досвід, та модель, яка була орієнтована насамперед на грошову стабілізацію, фіскальне розуміння державного бюджету і податкової системи, фактично на сьогоднішній день себе вичерпала. Отже, необхідно змінити орієнтири і створювати систему, яка б стимулювала зростання. На мою думку, це один з найголовніших аспектів послання.
Серед інших положень слід виділити тезу про те, що нам потрібно змінювати трактування соціальної політики. Саме ця політика має стати інструментом прискорення економічного зростання, тобто відігравати активну, а не пасивну роль. У сфері зовнішньоекономічних відносин виділяється рішення про остаточний європейський вибір і рух України до Європи, хоча, з другого боку, я бачу необхідність чіткіше визначитися з українсько-російськими відносинами. В цілому послання Президента — це дуже позитивний документ, який закладає підвалини для переорієнтації української економічної політики і формування економіки зростання. Хоча, звичайно, ще треба зробити дуже багато, щоб переломити інерцію мислення.
Олександр НАРБУТ, заступник голови Спiлки платників податків України:
— Основною новацією нинішнього щорічного послання Президента парламенту країни, на мою думку, є зміна спрямованості цього документа та надання йому рис стратегічної програми розвитку держави. Це перша спроба створити і публічно представити державну стратегію. І це заслуговує на позитивну оцінку. Як і чітко заявлений вихід із павутини багатовекторності, в якій було дуже складно орієнтуватися. Визначеність руху в сторону Європейського Союзу дозволяє вибудувати стратегію у всіх компонентах державної діяльності, включаючи політичну і соціально-економічну сфери. Це, безумовно, свідомий і правильний вибір. Питання полягає тільки в тому, за рахунок яких коштів і наскільки швидкими темпами ми можемо собі дозволити рух у цьому напрямку.
Так само позитивно я розглядаю спробу оцінити все зроблене за останнє десятиріччя. Хоч ця оцінка дещо запізнилася — більш резонно було б зробити це рік тому, коли відзначалося десятиріччя Незалежності України. Тоді це дало б хорошу підставу для того, щоб критично осмислити все, що зроблено, і те, чого зробити не вдалося, а також причини цього.
Думається, що ніхто, у тому числі й автори, не розглядають послання як істину в останній інстанції. Тому не буду далі зупинятися на його позитивних моментах. Адже всі ми насамперед зацікавлені мати таку стратегію, у якій не було б не тільки помилок і прорахунків, але й просто порожніх місць.
Скажімо, заява про інноваційність моделі економічного розвитку виглядає всього лише як данина моді, оскільки сьогодні будь-яка інноваційно закрита держава, тобто країна, закрита для проникнення капіталів, нових ідей і технологій, просто безнадійно застаріває та втрачає конкурентоспроможність.
Неаргументованими виглядають положення послання, в яких йдеться про темпи зростання економіки. Вони суперечать етапам, запланованим цим же документом. Так, основним етапом, який потрібно завершити до 2004 року, автори послання бачать завершення формування базових інститутів ринкової економіки і створення середовища для здорової конкуренції. Але тут же напрошується запитання: а за рахунок чого можна забезпечити високі темпи розвитку економіки, якщо основні інституційні перетворення і, передусім, структурну реформу економіки ми відкладаємо на етап, що починається після 2004 року? Адже відомо, що структурні реформи у нашій країні — це проблема більш ніж перезріла, і саме неувага до неї і призвела до тих диспропорцій, які визначили описувану в посланні тенденцію в напрямку руху до «сировинної» держави.
У посланні, безумовно, дано правильні орієнтири, але в ньому дуже мало і неконкретно сказано про шляхи їх досягнення і, насамперед, про трансформації економічних умов діяльності суб’єктів господарювання, підприємців. Цьому приділяється мало уваги. Зокрема, за податковою системою акцент робиться на тому, що треба узгодити національне законодавство з правилами ЄС. Правильно. Але, з другого боку, підприємці країни давно і безуспішно вимагають спрощення законодавства і зменшення обсягів оподаткування.
Варто критично замислитися і щодо ідеї про перехід у відносинах із МВФ до так званих безкредитних відносин. Особисто я ставлюся до цього цілком інакше. У світі вважається, що кредити не беруть тільки ті, хто не вміє ними коректно розпоряджатися. Я думаю, що для припинення зовнішніх позик (у міжнародних фінансових організацій), внутрішніх капіталів і інвестиційних ресурсів у країні ще недостатньо, і це суперечить певним положенням послання, де йдеться про необхідність збільшити іноземні інвестиції. Тим більше, що ми маємо намір змінювати структуру економіки, а без залучення інвестицій до певних галузей цю проблему не вирішити. І якщо МВФ буде готовий у цьому підтримати нас кредитами (через комерційні банки, де буде відпрацьовано досить жорстку систему відповідальності позичальників), то від цього наша держава не програє, а тільки виграє, особливо в темпах зміни балансу між сировинними і наукоємними галузями.
Проблематичним і трохи передчасним виглядає намір ввести у 2003 році плаваючий курс гривні. З одного боку, це дуже позитивний момент. Адже це нібито означає, що ринкова економіка знаходиться у фазі ефективного саморегулювання, коли навіть агресивні спроби зовнішніх ринкових гравців перевірити міцність нашої національної валюти не несуть для її фінансової системи особливої небезпеки та не зашкодять національній економіці. Уявляється, що ми ще не досягли того рівня (золотовалютні резерви, стійке зовнішньоторговельне сальдо), за якого можна було б грати у такі ризиковані ігри.
На уважну оцінку заслуговують новації в енергетичній стратегії. Серед них є й досить суперечливі. Наприклад, ті, які виходять із необхідності скорочення споживання газу та розширення використання вугілля — ресурсу, яким наша країна забезпечена повністю. Але при цьому не можна не враховувати вартість цих ресурсів з погляду їхньої теплотворної здатності. З цього погляду газ набагато дешевший. А припиняти його використання тільки тому, що він переважно постачається з-за кордону, не зовсім правильно. Ймовiрно, варто б було посилити акцент на диверсифікації його поставок і коректному визначенні балансу ресурсних і цінових параметрів, щоб на його основі заморозити ті чи інші джерела. Тут можна нагадати, що Україна свого часу забезпечувала весь колишній Союз природним газом. До чого це призвело, ми зараз бачимо. Якби така ж ситуація не повторилася з вугіллям.
Часто положення послання не повністю відповідають сьогоднішній практиці. І здається, що саме тому виконавчій владі буде нелегко сприйняти запропоновані орієнтири. Візьмiмо пріоритетність атомної енергетики. Слів про це і сьогодні достатньо. Але алгоритм оплати електроенергії, що надходить від АЕС на енергоринок, про пріоритетність не свідчить. Розрахунки з атомниками не перевищують 60%.
З цього виникає головне критичне запитання: чи може бути послання в нинішніх умовах реалізоване на практиці? Дуже обнадіює намір для вирішення нових завдань приступити до оновлення управлінської еліти та залучення як до державного управління, так і до реальної економіки людей із новим високим рівнем професійної компетентності й ініціативи — як сказано у посланні — кадрів нової генерації.
Якщо цей намір не залишиться на папері, а втілиться у всіх сферах суспільного життя, тоді й державну стратегію, першою спробою якої є послання, вдасться розвинути і реалізувати. Саме створення критичної маси сил нової генерації у всіх структурах державного управління визначає оптимістичний прогноз для 2002 — 2011 років. У іншому випадку, послання може лягти на полицю, доповнивши собою зібрання творів на цю тему, які там знаходяться... Але якщо послання, що визначає державну стратегію, запрацює на початок 2003 року на повну потужність, то ми, я впевнений, багато чого досягнемо за цей рік.
ЗОВНІШНІЙ ВЕКТОР
Сергій ТОЛСТОВ, директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень:
— Загалом, завданням даного послання є подолання відчуження між Україною та ЄС, яке намітилося в ході другого терміну президентства Леоніда Кучми. Якщо виконавчій владі вдасться подолати це відчуження, стосунки Києва і Брюсселя можуть стати більш гармонійними і взаємовигідними. Більше того, в цих відносинах став би можливим давно очікуваний конструктивний прорив. У іншому випадкові, під «загальний шумок» неоднозначного сприймання виконавчої влади України всі наші західні та східні партнери і союзники будуть пресингувати українську економіку санкціями та обмеженнями, змушуючи українське керівництво в результаті спокуситися на обіцянки російського уряду, що пропонує Україні вступ до ЄврАзЕС.
Що стосується готовності українських державних інститутів діяти в рамках курсу на євроінтеграцію, потрібно зазначити, що деякі інститути, зокрема, Міністерство економіки, Міністерство закордонних справ, досить давно стикаються з європейськими міжнародними структурами, в тому числі досить глибоко знають проблеми європейських інтеграційних процесів. Але в той же час безпосередньо від цих інститутів мало що залежить у сфері принципових державних ухвал. МЗС і Мінекономіки, як і Кабмін, були відповідальними координуючими структурами в багатьох напрямках, що стосуються відносин України з ЄС і НАТО, в тому числі в здійсненні державних програм співпраці. Однак Україну від європейських інтеграційних процесів відділяє не невиконання цих програм, а інші чинники. Саме ці аспекти і є основою найбільших труднощів в розвитку відносин України зі структурами Європейського Союзу. Особливо важливим є те, що міра довіри інститутів ЄС до України, визначення перспектив стосунків Києва з Євросоюзом залежатимуть не від змісту програм, а від характеру державної політ ики. Зокрема, йдеться про такі речі, які лише частково і, можна сказати, опосередковано відбиваються в посланні Президента. Якщо всерйоз виконувати ці згадані в V розділі послання «Інституційні перетворення» завдання, як поглиблення ринкової трансформації економіки, проведення судової реформи, всебічний розвиток місцевого самоврядування, — то, очевидно, Україна дійсно набула б більшої сумісності з реаліями Європейського Союзу. Що стосується конституційної реформи (яка передбачає імплементацію результатів референдуму 2000 року), то в нинішньому парламенті немає будь-яких передумов для виконання даної тези. І, більше того, повернення до цього питання може спровокувати політичне протистояння в українському суспільстві. Сьогодні головна проблема у відносинах між Україною та ЄС полягає в довірі до українських владних інститутів, домогтися якої можна лише шляхом послідовного наближення українських реалій до умов, що існують у країнах ЄС. У розділі Х «Зовнішньоекономічна стратегія» загалом повторено етапи, викладені у відомому виступі президента в Ханти-Мансійську, зокрема, 2002 — 2003 — отримання Україною членства в СОТ, 2003 — 2004 — переговори про підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС і створення зони вільної торгівлі, 2007 — 2011 — повне виконання угоди про асоціації і досягнення копенгагенських критеріїв членства в ЄС. Особливо підкреслено мету створення митного союзу між Україною та ЄС — що, до речі, унеможливлює членство України в ЄврАзЕС. У цьому ж розділі осiбно говориться про євроатлантичну інтеграцію. Однак у цьому підпункті повторюється не дуже чітке формулювання про те, що ми «повинні бути готові йти до НАТО настільки, наскільки самі держави-члени Альянсу будуть до цього готові».
Підводячи підсумок, можна зробити висновок, що успіхи на основному векторі зовнішньої політики України визначатимуться серйозністю намірів державних інститутів, що декларують європейський вибір України.
Євген КАМІНСЬКИЙ, завідувач відділу Інституту світової економіки та міжнародних відносин:
— Європейський пріоритет у нас давно озвучений, і ми маємо тільки думати, яким чином його реалізовувати. Йдеться про дотримання критеріїв Європейського Союзу. Від того, що ми проголосили конкретну програму зближення з Євросоюзом і маємо намір вже 2007 року стати асоційованим членом ЄС, поки що практично нічого не змінилося. Адже паралельно з цим ми чуємо, що в нас після виборів знову наростає тінізація економіки, що Верховна Рада замість законодавчої роботи, прийняття Податкового кодексу, серйозних поправок до законів про зарубіжні інвестиції та про інвестиції загалом втрачає час на розподілі комітетів, і від цього ми не наблизимося до європейського вибору.
Я не бачу нічого сенсаційного у посланні. Просто настав час і з’явилася можливість реалізувати те, про що постійно говорив Президент України. Ця можливість полягає у тому, що сьогодні навіть комуністи у Верховній Раді однозначно не висловлюються проти європейського вибору. Ми сьогодні маємо такий парламент, який дозволяє, незалежно від інших оцінок його діяльності, не просто заявити про європейський вибір, але й поступово приступити до його реалізації.
РЕФОРМА ВЛАДИ
Сергій ТЕЛЕШУН, доктор політичних наук, президент фонду «Співдружність»:
— Наразі важко однозначно оцінити ймовірність імплементації результатів Всеукраїнського референдуму Верховною Радою четвертого скликання. Для того, щоб це відбулося, потрібні дві складові: юридична і політична. Перша полягає у концентрації потрібної кількості голосів, для чого вже сьогодні потрібно працювати з опозицією. Крім того, за умови створення більшості у парламенті потрібна впевненість у тому, що ця гіпотетична більшість буде не ситуативною, а політично стабільною. Проте слід зважати і на ризик того, що суб’єкти постійно діючої більшості не зможуть домовитися стосовно оцінки щодо втілення в життя результатів референдуму. Тут можуть бути розходження у баченні напрямків політичного реформування, адже якщо результати референдуму передбачають посилення президентської вертикалі, то реформа політичної системи — посилення парламентської форми правління в Україні.
Окрім цього, в президентському посланні йдеться про реформування адміністративно-територіального устрою, судової та регіональної політики. Якщо говорити зокрема по кожній, то адміністративна реформа сьогодні потрібна, але не фрагментарно, виходячи з політичної доцільності. Необхідним є її стратегічне бачення в контексті зовнішньо-політичного курсу України, а також балансу регіональних еліт і центру. Поки що ми бачимо лише окремі фрагменти змін, але назвати спроби реформування адміністративною реформою ми не можемо.
Що ж до реформи регіональної політики, то вона вимагає насамперед координації діяльності центру та регіонів. Якщо будуть чітко визначені національні інтереси і створений єдиний політичний, економічний та правовий простір, то не виникатиме запитання, яка з еліт більш якісна. Запитання ставитиметься під іншим кутом зору: продуктивність регіональної політики.
Утілення всіх цих реформ за умови системного підходу можливе у термін від двох до п’яти років. Усе залежатиме від того, коли буде розпочато курс реформування: завтра чи після президентських виборів.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Варіант реалізації новообраним парламентом рішень Всеукраїнського референдуму, про необхідність якої йдеться у цьогорічному посланні глави держави до Верховної Ради, малоймовiрний. Тобто набрати 301 голос в цьому випадку просто нереально, на що є ряд причин. По-перше, саме питання щодо референдуму вже вийшло за межі суто формальної процедури «за» чи «проти». По-друге, є багато сумнiвiв у його реальному результатi. І по-третє — формулювання запитань референдуму змішували як технологічні аспекти влади, так і проблеми концептуального розвитку. Саме остання помилка могла б спровокувати конституційну кризу, яку власне і гальмує відтягнення імплементації.
Я вже неодноразово порівнював ситуацію, яка складається навколо референдуму, із ситуацією в Радянському Союзі 91-го, коли «загравання» з регіональними елітами (чи то з бажання зміцнити владу в центрі, чи то з метою кадрово забезпечити підтримку окремо діючої влади) призвело до некерованих центробіжних тенденцій. На жаль, і це видно уже на прикладі парламенту четвертого скликання, губернатори, влада яких формально обмежується регламентом з центру, поводяться як розпорядники бюджету на місцях. Тому якщо реалізується рішення референдуму щодо другої палати парламенту і губернатори стануть виборними особами, під загрозою опиниться розвиток самоврядування на місцях взагалі. У такому випадку ситуація нагадуватиме існування малих феодальств чи ханств у кожному районі. Та чи готове до цього українське суспільство? Я вважаю, що ні.
Що ж стосується розділу президентського послання, присвяченого державній регіональній політиці, то така політика, без сумніву, необхідна. Сама дефініція «нова регіональна політика», яка з’явилася перед президентськими виборами 1999 року, означала роботу в напрямку формування сильних, самостійних, але лояльних і керованих регіональних еліт. На моє глибоке переконання, проблема регіональної політики, яка була і залишається актуальною, може реалізуватися лише у напрямку стислої динамічної реформи самоврядування. Найпершим кроком у цьому напрямку має бути законодавчо узгоджений із законом про державні адміністрації закон про місцеве самоврядування. Крім того, необхідно завершити бюджетну реформу. Саме цей пакет проблем, на мій погляд, і складає політичний зміст нової регіональної політики. Що ж до перспектив останньої в контексті розвитку окремих регіонів, то слід зазначити, що сьогодні в найбільш потужних економічних регіонах продовжує формуватися ешелон місцевого бізнесу та пов’язаний з ним управлінський менеджмент. З огляду на це Донецький регіон найбільш показовий приклад того, як формується незалежний «сплав» регіонального бізнесу з регіональною управлінською елітою. Зважаючи на це, не можна віддавати питання специфіки регіону на розгляд на місцях. Усе-таки цей процес має залишатися, по-перше, керованим, а по-друге — під контролем виборної влади. Можливо, це питання потребує проведення серйозної дискусії між політиками, парламентаріями та науковцями, в результаті якої були б визначені найбільш перспективні напрямки адміністративно-територіального розвитку в контексті пріоритетності і можливостей кожного регіону зокрема.
