наменитий російський вислів «лихо з розуму» міг зародитися лише в лабіринтах «загадкової» слов’янської душі. Бо в інших частинах неосяжної земної кулі звикли користуватися інтелектом для досягнення успіху.
Отже, появу на екрані «1+1» інтелектуального шоу інтелігенція (і глядач, якого заведено називати культурним) сприйняла з величезним ентузіазмом. Ентузіазм можна зрозуміти: по-перше, нічого подібного (ні за жанром, ні за концепцією) на українському ТБ досі не було, по-друге, нова програма давала надію побачити на екрані нових осіб, не обтяжених радістю від нових прокладок, не змучених спрагою в пошуках «Спрайту» й дивним питанням «У чому сила, брате?».
Автори програми із самого початку декларували готовність до нічної розмови «з тих, що практикуються інтелектуалами на кухнях за пляшкою вина», а також не заперечували, що досвід аналогічних форматів російських колег Дмитра Діброва й Олександра Гордона стане у пригоді. Установки дуже похвальні, однак поки їм не судилося втілитися в життя.
Як відомо, в основі будь- яких інтелектуальних розмов лежить декілька рушійних чинників:
— природне бажання освоїти новий інтелектуальний простір;
— спробувати наблизитися до уявної істини;
— прагнення спілкування;
— отримати інтелектуальне й емоційне задоволення (інакше кажучи — кайфанути);
— на людей подивитися й себе показати.
Добре, коли все це рухає людьми в комплексі, однак відбувається це, судячи з усього, не часто. Більше того, за жанром — ніяка це не розмова за пляшкою вина. Зазвичай це нагадує численні нудні круглі столи, які не завжди цікаві навіть самим учасникам, не говорячи вже про глядачів.
Проте критикувати легко. Конструктивніше буде розібратися, що саме не так, чому гарна ідея не працює.
Для початку слід згадати, що якість і рівень розмови багато в чому визначають її учасники. Авторська група «Останньої барикади» дійсно запрошує як експертів людей шановних, обтяжених званнями, знаннями й соціальним статусом. Однак не треба забувати, що всім (або майже всім) цим персонажам притаманна певна лексика (деякі слова вперше чують навіть люди, які регулярно читають, — опитувала й стверджую з упевненістю) й манера поведінки (солідність, розсудливість тощо), що дуже доречні на вчених радах, але ніяк не годяться для телебачення. Тому що будь-яка (навіть інтелектуальна!) програма зобов’язана бути видовищною, нести в собі елементи драми, мати інтригу, зав’язку й розв’язку. Всередині цього 45-хвилинного дійства глядачеві буде цікаво лише тоді, коли там будуть свої «трагедії», «романи», «злети» й «падіння». Глядач прагне не розуму, а ГРИ розуму, глядач жадає адреналіну. Крім обговорюваної теми повинна бути драматургія взаємин.
Чому свого часу глядачі миттєво й на роки полюбили «Що? Де? Коли?». Тому що вони полюбили учасників гри! З їхніми справжніми пристрастями, слізьми й драмами. І тоді з’явився головний мотив, що прив’язує обивателя до ящика — СПІВУЧАСТЬ.
«Останню барикаду» спочатку багато критикували за кількість учасників. Мовляв, вісім експертів — це забагато: всі говорять водночас, перебивають один одного, дехто взагалі не має можливості висловитися. Але з’ясувалося, що річ аж ніяк не в цьому. По-перше, коли експертів поменшало (чотири), краще не стало, по-друге, наприклад, у «Прес-клубі» у Петровської (РТР) учасників обговорення декілька десятків — і все добре. Проблеми, як мені здається, лежать в дещо іншій площині. Обговорення мають спрямовувати ведучі: вони можуть розробити алгоритм спілкування, про який потім сповістити гостей програми. Упевнена, що такий підхід ніскільки не вплинув би на невимушеність бесіди, але упорядкував би (в доброму значенні слова) «соло». По-друге, експертами кожної програми мають бути люди, які не просто добре знають тему, а люди діаметрально протилежних поглядів на предмет обговорення. Ідеально, якщо вони при цьому належатимуть до різних поколінь і матимуть різні професії та соціальний статус. Ці «ножиці» і додадуть необхідної гостроти дискусії.
Зовсім нещодавно я мала честь бути запрошеною на одну з програм з фемінізму. Всі запрошені дами-експерти (крім вашої покірної слуги) були прихильницями фемінізму. Про яку дискусію може йтися, якщо всі цілковито згодні одне з одним? На другій програмі були присутні два експерти, i діалог йшов за течією. Юрій Покальчук усе зводив до того, що «жінка — це поезія, це о-о-о!», його опонент не погоджувався зовсім у іншому ключі: чи любите ви, мовляв, Оксану Забужко й Марка Вовчка, як люблю їх я? (все це він чомусь називав «літературним фемінізмом»).
До чого це я нагромаджую одну єхидну репліку на іншу? Та до того, що сценарій, звичайно, не є обов’язковим, але будь-яка імпровізація вдається, якщо вона добре підготовлена. Драматургію програми слід конструювати до програми. Принаймні її «несучі» частини.
На початку третього вечора ведучі пожалілися, що на попередніх двох обговореннях було забагато емоцій і мало власне інтелектуальних досліджень. Щодо останнього — не мені судити. Але емоцій і телевізійної драматургії, мені здається, було, навпаки, замало.
В основі будь-якого видовища завжди лежить провокація. Джерелом провокації в такого роду програмах цілком можуть бути ведучі. Але для цього вони повинні бути не частиною процесу (фактично, такими ж учасниками розмови, як експерти), а перебувати над сутичкою, не власні думки висловлювати, а підкидати дрова у багаття, якщо воно загасає. Для цього треба знати світогляд експертів, чого від них можна чекати внаслідок психофізичного складу й вправно це використати. Як, наприклад, свого часу чудово використовував покійний ведучий «Що? Де? Коли?» Володимир Ворошилов.
… Кияни чудово знають, що таке «кав’ярня невдах». У 80-тi у столиці було декілька таких кав’ярень у центрі міста, де збиралася богемна (і білябогемна) тусовка — художники, поети, артисти. Щоб справити враження на юних дівчаток і хлопчиків, середньолітні «метри» досить голосно вели інтелектуальні суперечки. Молодняк із цікавістю прислухався, але між собою саме вони називали ці кав’ярні «кав’ярнями невдах». Це, можливо, цинічно, однак певне раціо в цьому є. Надмірна серйозність, недоречна гарячність, нав’язливе бажання привернути увагу надзвичайною складністю формулювань завжди лежать десь поруч iз невдоволенням життям, пошуком іншої оцінки своїх можливостей. Щасливчики ж про складне говорять просто, люблять говорити дотепно, обдаровувати навколишніх власним благородством. У них ЛЕГКЕ ДИХАННЯ! Й це неможливо імітувати.
Повертаючись до теми, скажу, що програма «Остання барикада» дуже потрібна на українському ТБ, але хотілося б, щоб вона знайшла це «легке дихання» i щоб безперечний інтелект її авторів не був прикладом, який, використовуючи витончене формулювання одного з учасників, їх же самих і б’є по голові. Й побільше драйву! Якщо вже барикада, то підвезіть, нарешті, набоїв.
