У Москві Папу не хоче бачити московська патріархія. Для найсвятішого синоду поява понтифіка в кремлівських соборах — найнебезпечніший вияв «католицької експансії». Однак колишній краківський кардинал Кароль Войтила, швидше за все, прагне відвідати Москву зовсім не через бажання применшити православ’я. Насправді Папа позиціонує себе передусім як політика, нищівника комунізму. І візит до столиці цього переможеного комунізму — важливе підведення підсумків немарно прожитого життя.
Візит папи до Азербайджану майже збігся із візитом Московського Патріарха до Білорусі. Пам’ятається, коли папа був із візитом в Україні, Патріарх також відправився до Білорусі і був там вельми тепло прийнятий Олександром Лукашенком. Можна провести несподівані паралелі: постійні роз’їзди «літаючого Папи» — і пастирські поїздки патріарха до Білорусі, галерея найбільших світових політиків і громадських діячів, що вітають Понтифіка — і «бацька», що радіє Патріарху.
Можливо, паралелі недоречні. Алексій II — не політичний, а, передусім, церковний діяч. Але звідки в цьому випадку така підвищена увага до білоруського «бацьки», що відкрито ностальгує за часами, коли з церков збивали хрести, а небагатьох священиків, що залишилися з паствою, примушували до доносительства і співпраці зі спецслужбами атеїстичної держави? Звідки ця впевненість, яка нерідко розділяється московською владою, що багатонаціональна і різноконфесіональна Російська Федерація — це країна, в якій одна церква «равнее» за інші, і саме ця церква може визначати, кому з релігійних діячів можна приїздити в Росію і зустрічатися з її президентом, а кому варто почекати?
Чи не від наявності в країні «православного суспільства»? Але якщо імперська Росія була, з усіма обмовками, країною православної віри, то Росія нинішня є країною православної обрядовості. А свічки, проскури і політики з багаторічним партійним стажем, які невміло хрестяться, — це ще не суспільство, що живе за моральними законами християнської релігії. Це усього лише оболонка, за якою ховається все та ж, тільки тепер набагато більш цинічна невіра.
Звичайно, західне суспільство також не назвеш зразково релігійним. Проте, усвідомлюючи «світськість», яка все посилюється, власної пастви, католицький першоієрарх зробив непростий вибір — залишаючись консервативним теологом і традиціоналістським священиком, він став сучасним політиком, шанованим багатьма католиками і некатоликами вже не стільки як папа, скільки як один із найвпливовіших лідерів нашого часу. У Патріарха Московського також була можливість подібного вибору — він міг зберегти відданість консервативній релігійній традиції (зрештою, це стосується виключно людей віруючих), але суспільством сприйматися як сучасний громадський діяч, що повіряє політику мораллю, а не людиною з минулого, яка нерідко підтримує сили, що повіряють політику мракобіссям.
