Перефразовуючи відомий своєю універсальністю вислів, можна сміливо стверджувати, що «фольклор — штука тонка». І не тільки східний, а й центральноєвропейський, і навіть північно-скандинавський. В цьому ненав’язливо переконують такі заходи, як Міжнародний фольклорний фестиваль «Ялта-2002», що пройшов вже вчетверте. Від 1 травня і до Пасхи готелі, набережна, історичні та архітектурно-ландшафтні пам’ятки Ялти піддавалися атакам перших відпочиваючих. Саме з них, разом із фестивальними фанфарами, розпочався курортний сезон на Південному березі. З цього приводу дуже тішиться мер міста, і його легко зрозуміти, адже такий масштабний міжнародний проект створює привабливий імідж місту, а це — туристи (в тому числі іноземці) та, відповідно, додаткові вливання у місцеву казну. Незважаючи на доволі низьку температуру води у морі (щось трохи більше 10 o С), людей дійсно чимало. Автомобільні номери свідчать про численних гостей з Росії, смаки середнього класу киян та активність кримських аборигенів, які чи то відпочивають, чи займаються бізнесом. Але про все по черзі.
ТЕОРІЯ
Міжнародний фольклорний фестиваль «Ялта-2002» започатковано і наполегливо втілювано у життя відомим лейблом «Таврійські Ігри». Вперше він пройшов у 1999 році, а вже наступного організатори збираються відзначити перший ювілей. Масштабність «Таврійських» відображається й на одному з найколоритніших дітищ: за три роки на «Ялтах» виступили 65 колективів із 44 країн світу, цьогоріч взяли участь 20 фольклорних колективів із 12 країн, однак, просто додавати цифри не варто — деякі колективи приїхали вдруге, а то й втретє, список країн також значною мірою повторюється, бо ж він не безмежний. Концертні події останнього фестивалю (втім, як і попереднього) відбувалися на двох відкритих сценах — ними слугували набережні власне Ялти та сусідньої Алушти. До речі, за повідомленням організаторів, які оперували даними Ялтинського міського відділку МВС, концерти відвідало близько 50 тисяч глядачів. Цікаво, чи враховано тут людей, котрі бачили стартовий та фінальний салюти? Салюти були гарні, хоча й не дотягували до окремих столичних, але на те вона й столиця, щоб мати свій гонор. А може, організатори боялися викликати зсув каміння в горах (сніг майже весь розтав, хоча поодинокі білі клапті на вершинах видно з самого пляжу)...
Усі роки незмінним залишається місце проведення фестивалю, а ось сцену цієї весни довелося навіть трохи перебудовувати заради канадського колективу з доволі екзотичною назвою «Poltava» — оркестр не поміщався, хоча у результаті заморські музики, однак, грали «у ямі», тобто на асфальті поруч із глядачами. За запевненням організаторів, на фестиваль приїхали всі запрошені колективи і навіть «трошки більше». Знаходять їх, працюючи з посольствами відповідних держав в Україні (Єгипет, Індонезія...) та контактуючи з російськими колегами, які мають незрівнянно більший досвід «здружувати народи», влаштовуючи різноманітні фести, спартакіади, конференції тощо. Фольклорна «Ялта» наполегливо дот римується олімпійських прин ципів: головне — участь. Ніяких тобі перегонів, переможців та переможених. Фестивальний дух (від латинського «festivus» — веселий, святковий) збережено, та й як, питається, оцінити, хто кращий: стрункі єгиптянки, фантастична пластика яких не заважає невимушено балансувати глечик на голові чи стрій індонезійських чоловіків, чиї ритмічні поплескування навколішках настільки ж заворожуючі, наскільки й екзотичні (для нас)?
Остання теоретична засада — яка, втім, є уповні практичною — програма фесту. На урочистому відкритті кожен колектив демонстрував свої візитівки. Два наступних дні — «розширені» програми, великі номери та багаторазові виступи. 4 травня — не менш урочисте закриття з карнавалом та вищезгаданим салютом. Усі концерти тривали близько чотирьох годин — разом 16 годин фольклорного драйву!
ПРАКТИКА
Переповідати програму усіх виступів немає сенсу (і можливості), отож, доведеться зупинитися на загальних характеристиках та особистих враженнях від побаченого у ці дні. У приватній номінації «кращі костюми» лідирують індонезійці. Цю країну презентувала спеціально зібрана фольклорна група різних міст і навіть різних островів, що представляла різні напрямки національної культури. Серед костюмів особливим багатством вирізнялися жіночі (яскраві кольори, золота вишивка, неймовірна деталізація) та вбрання воїна з мініатюрним луком, стрілами та екзотичними прикрасами на голові, руках та поясі. Танці індонезійців — це інший «космос», принаймні для традиційного європейця — виглядає дуже привабливо і симпатично та майже нічого не зрозуміло. За яскравістю національного вбрання з островитянами межують єгиптяни, точніше — єгиптянки. Їхні розкішні помаранчеві плаття оздоблені так, що не осоромилися б і на паризьких показах «от кутюр». Al Sharkiya Folk Troupe вже вдруге поспіль брали участь у фестивалі, де своєю щирістю, простотою й доступністю розуміння композицій завоювали чимало симпатій. Виступи єгиптян відзначалися цілком самодостатнім сюжетом і нагадували радше міні-вистави, чим традиційний (у нашому розумінні) народний танок. Від них просто віяло життєлюбством та оптимізмом.
Для продовження теми посмішок треба неодмінно перейти до наших генетичних родичів — канадців із Poltava. Цей ансамбль представляв місто Реджина (провінція Саскетчівен). Корені колективу сягають далекого 1922 року, коли було започатковано український дитячий струнний оркестр. Сучасні україноканадійці не дуже знаються на мові своїх предків, але їхні виступи однозначно перевершили «місцевих» фольклористів. Чудовий музичний супровід забезпечував вже згадуваний оркестр, а молодші хлопці та дівчата показали вартий білої заздрості професіоналізм та заповзяття. Мені доводилося лічені рази бачити, щоб у нас ТАК танцювали всехвальний гопак! Повний репертуар колективу, втім, не обмежується вузькими національними рам ками і має фольклорні номери багатьох культур світу. Коли дивишся на канадійців, легко уявляєш, як отой дядько чи та дівчина могли бути твоїми сусідами. От тільки посміхаються набагато більше — у них все завжди ОК’.
Особливу увагу привертав дитячий колектив «Дети гор» (Осетія, Росія). Фантастична, на межі можливого, енергетика осетинських національних танців дійсно зачаровує. Строгі костюми та сповнена власного достоїнства осанка створювали з цих поки що підлітків справжніх гарячих чоловіків та гордих жінок... Танці на кінчиках пальців, удари мечів, з яких летять справжні іскри, кинджали у сцену — браво, «Дети гор»! Росію також представляли азовські козаки «Гуляй, россияне» та ансамбль пісні і танцю народів Півночі «Северное сияние».
Багатьох глядачів розчулили єврейські ритми від «Ваткі Петактіва», який практикує власні постановки танців т.зв. «привозної культури». Колектив складається з доволі немолодих людей, однак їхній запал вражає — гаряча середземноморська кров! Турецький гурт «Gehem» вже другий рік поспіль гримав смертельними шаблями об щити, але було зовсім не страшно: поважні дядечки були вдягнені у шорти і щемливі білі шкарпетки, до того ж, на поясі майоріли прикраси, що дуже нагадували лялькові кухонні фартушки. Неабиякий інтерес викликав дитячий китайський колектив Art Group of Ningxia Autonomus Region, який представляв традиційну культуру провінції Ningxia Hui. Правда, здебільшого приваблювала екзотика вузькооких дівчаток, дисципліна та організованість яких мимоволі нагадала сумні роки періоду «партія веде»: однакові штанці, курточки, взуття, наплічники. Похід у столову часто відбувався строєм по двоє — колектив перед усім... Виступи юних китаянок також дещо розвіяли моє книжково-кіношне уявлення про традиційну культуру цього краю — вони більше скидалися на уроки ритміки під супровід «ямахи» з районного БК.
Наших польських сусідів представляв колектив «Neptun» з міста Гданськ, в репертуарі якого весь спектр польського фольклору. У перший день поляки виступали після вірменського молодіжного колективу «Зартонк» і після кавказького заповзяття виглядали аж надто поміркованими, однак у наступні дні розвіяли перше враження. «Гарячий» фінський колектив «Спантане Віра» розпалював натовп доволі запальними національними мелодіями, а Білорусію представляв ансамбль заводу колісних тягачів «Радзімичі». Приз, як найкрасивішій співачці, можна було б сміливо віддати дванадцятирічній Одарці Савченко, яка є представником української діаспори в Калінінграді (Росія). Українські народні (та просто популярні) пісні в її виконанні звучать куди пристойніше, ніж застольні російські...
Нарешті, співоче-гостинну Україну презентували кілька колективів: незмінний учасник усіх чотирьох фестивалів, народний ансамбль пісні і танцю «Учан- Су» (Крим), самодіяльний ансамбль танцю «Надія» (Каховка), професійний колектив «Воля» (Луганськ), аматорський фольклорний ансамбль «Олешшя» (с. Кардашинка, Херсонщина), ансамбль «Черноморочка» (Ялта) та дитячий народний ансамбль танцю «Юність» (Павлоград). Який із цих колективів дійсно варто виділити, то це унікальне «Олешшя», учасники якого — веселі жіночки віком від 52 до 77 років. У репертуарі: українські народні та чумацькі пісні. Запал «бабусь» одразу передавався глядачам, суттєво поліпшуючи настрій та додаючи гумору: «аби чарочка винця, була б пісня без кінця...» Творчість же більшості згаданих колективів має до власне фолку таке ж відношення, як сценічний дим, що його навіщось намагалися напустити на бідних артистів. До того ж, фольклорна творчість — вже за самим визначенням — повинна неодмінно мати виразну національну приналежність, а деякі з «наших» колективів, наприклад, «Воля», могли б із таким самим успіхом виступити за Росію, хіба назва з патріотичної перетворилася б на одне з основних понять кантівської філософії... Про абсолютно провальний проект під назвою «карнавал» згадувати взагалі не варто — піонервожаті в школах значно краще вправляються із загонами юних розбишак.
ФАКУЛЬТАТИВИ ТА ГУРТКИ ЗА ІНТЕРЕСАМИ
А ще практика свідчить, що на фестиваль треба їздити великими колективами — і веселіше якось, і зібрати врожай аплодисментів набагато легше. Найсумнішими виглядали троє фінів («Спантане Віра») — обмежене коло спілкування та й сонце періщить, не пара скандинавському. Зовсім інша справа — євреї, які навіть у їдальні влаштовували концерти заради власного задоволення, викликавши також симпатії обслуговуючого персоналу. Формою «позаурочного» спілкування колективів був т.зв. «Інтерклуб» — називаючи речі своїми іменами, дискотека у пансіонаті «Донбас», де розміщувалася основна маса фестивальників. Найвеселішими виявилися молоді єгиптяни; європейці також не відставали — активні рухи польок привертали увагу, хоча останні, коли чули якусь незнайому мелодію, просто йшли геть. Господарі ж пірамід не зважали ні на що й «відривалися» на всі 100. Автор цього матеріалу майже навчився танцювати грецький сиртакі...
Крім того, господарі «Ялти-2002» запропонували кілька організованих екскурсій по «визначним місцям» — знамениті Лівадійський та Воронцовський палаци, Ай-Петрі. На гору їхали мікроавтобусом. Краєвиди неймовірні, чисте свіже повітря. На «татарському базарі», що біля вершини — шашлик, плов, шурпа, манти... Майже все по 10 гривень — «падхади, бері, не стєсняйся...» Постійно пропонують «заправитись» вином — поторгувавшись, можна суттєво знизити ціну, однак вас попросять не говорити про це нікому... Секрет! Назад — знову автобусом. Як згодом розповіли місцеві водії, підйом на Ай-Петрі — це 360 поворотів: «не віриш — порахуй сам». Справжнє випробовування для вестибулярного апарату. Втім, є альтернатива — канатна дорога, яка за 18 українських гривень у вагончику, розмальованому під банку оболонського «Живчика» залюбки підніме вас на гору, а потім опустить назад на грішну землю. За ці ж гроші на верхній палубі катера (на нижніх можна зекономити 6 гривень) вас із Ялти відвезуть до Ластівчиного Гнізда і назад. Втім, щоб пройти до самого будиночка, де зараз розташований ресторанчик, місцевим Остапам Бендерам у красивих спортивних костюмах доведеться віддати ще 2 гривеньки. Вони натомість запропонують вам квиточок, де написано, що це — фірма «Бізон»... Способи «відносно чесного» вибивання грошей на ялтинській набережній також не відрізняються новизною — щоб сфотографуватись своїм апаратом у пародії на аристократичний середньовічний європейський костюм, потрібно 5 гривень. Те ж саме можна зробити на гарному мотоциклі чи ще якимось чином. Що ще вражає в Ялті — вкрай дивна, як для чисто бізнесового міста, схильність до ідеалів «світлого минулого». Про це свідчить не тільки чималенький пам’ятник пану Ульянову на набережній, що оптимістично дивиться на МакДональдс, а й назви вулиць, де можна відшукати імена всіх «видатних борців за..».
ФОЛК В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНУ
Такі фестивалі, як «Ялта»-фольклорна, приносять радість. Радість від того, що усвідомлюєш все багатство і різноманітність смислів, які вкладаються в наднаціональне слово культура. Колорити й різнобарв’я сплітають цілісність, утворюють єдність, що яскраво підкреслює цінність і неповторність всіх і кожного — уподобавши певну культуру, починаєш любити її носіїв. Тут немає місця ненависті і ксенофобії — лише радість і вдячність тим, хто не такий, як ти. І навіть не хочеться ставити запитання, вдався фестиваль чи ні? Коли дивишся на сценічний екстаз виконавців, вдячні аплодисменти глядачів, взаємні посмішки таких різних і таких однакових людей, відходять на задній план і режисерські похибки, і присутність на акції колективів зовсім іншого формату. Свято фольклорного мистецтва не може бути невдалим. Бо це єдине (разом із мовою), що у нас залишилось, щоб вирізнятись в уніфікованому світі.
