У Європі продовжують аналізувати уроки французьких президентських виборів. Безумовно, їхній сценарій має глибоке соціальне та економічне коріння. Свій погляд на економічне підгрунтя французької політики пропонує й автор статті, що публікується нижче. А що ж до сценарію, то ще питання — хто у кого запозичає технології. Ширак проти загрози (у цьому випадку, «білої», а не червоної) — кращого варіанта для нового старого президента Франції і не вигадати. Надійно, дешево, перевірено. Адже хто знає, як закінчився б для Ширака другий тур, якби не всього 200 тисяч голосів, за рахунок яких Ле Пен випередив соціаліста Жоспена... Можливо, незабаром розпочнеться масове запрошення російських і українських політтехнологів на Захід. А якщо серйозно, то французькі вибори підтвердили тенденцію: у благополучних європейських демократіях зростає популярність політичних сил, що скептично ставляться до європейської інтеграції. А значить, країнам, що прагнуть до ЄС, потрібно потурбуватися про посилення аргументів свого європейського вибору. До речі, у Франції у червні парламентські вибори, а парламент у цій країні має дуже вагомий голос у формуванні уряду. Можливо, зараз несерйозно говорити про те, що Національний фронт Ле Пена досягне такого результату на виборах, що зможе взяти участь у формуванні уряду. Адже й декілька років тому про партію Хайдера у тихій Австрії не говорили того, що вона стане учасником реальної владної коаліції.
Переобрання Жака Ширака на пост президента викликало у Франції полегшене зітхання, що прокотилося луною в усьому світі. Однак паніка і шок, привнесені у французьку політику Жан-Марі Ле Пеном, не принесуть реальних результатів, якщо політичний клас Франції знову стане демонструвати властиві йому зарозумілість і самовдоволення.
Франція завжди була країною гострих протиріч. Колись поділ у суспільстві відзначався серйозними розбіжностями між лівими і правими. Сьогодні він спостерігається у поділі економіки країни між державним і приватним секторами. Екс-прем’єр Ліонель Жоспен, який зазнав приниження з боку Ле Пена, опинившись за бортом вирішального туру президентських виборів, прийшов свого часу до влади на обіцянках сильної економіки, створення великої кількості нових робочих місць, більшої кількості вільного часу завдяки 35-годинному робочому тижню, а також деяких ліберальних реформ, як, наприклад, приватизація у масштабах, досі небачених у Франції.
Але, незважаючи на всі обіцянки, рівень безробіття як був високим, так і залишився, у той час як країну охопило нав’язливе почуття незахищеності і тривоги. Програма Жоспена виявилася нездатною впоратися з цими основними проблемами насамперед тому, що французьке суспільство сьогодні поділене на гігантський державний і динамічний приватний сектор, який все більшою мірою витісняють за межі країни високі податки та нескінченна бюрократія. Приватним підприємствам, які все ще збереглися у Франції, доводиться утримувати її величезний державний сектор.
Той факт, що протягом більше двох десятиріч у Франції зберігався високий рівень безробіття незалежно від того, хто знаходився у цей час при владі, є явною ознакою непридатності економічної політики країни. Французькі безробітні цілком пристойно забезпечені у порівнянні зі своїми побратимами в інших країнах. Однак система їхньої соціальної підтримки дорога, неефективна і має свої недоліки. Соціальні допомоги з безробіття виплачуються протягом обмеженого періоду часу і потім замінюються грошовою допомогою, яка дорівнює мінімальному прожитковому мінімуму, що, фактично, рівносильна виключенню з суспільства.
У серпні 1945 року у розмові з Шарлем де Голлем Жан Моне підкреслив: «Ви говорите про велич, однак французам зараз зовсім не до цього. Велич настане лише тоді, коли французи досягнуть статусу, який виправдовує його... Виробництво повинне збільшуватися, повинна зростати продуктивність праці; ми повинні змінити країну з матеріального погляду».
Генерал не потребував додаткових переконань. Він вірив, що у державі існує «насущна необхідність» розпочати економічне планування. Однією з перших дій Моне стала заява про те, що не можна досягти модернізації, поки робочий день французів залишається таким коротким. 45-годинний робочий тиждень був необхідним мінімумом. На початку 60-х років французькі робітники відпрацьовували у середньому 46 годин на тиждень. Потім робочий час почав неухильно знижуватися до рівня, коли вимоги 32-годинного робочого тижня стали вважатися гарним приводом для страйку.
Зусилля Моне за допомогою мобілізації приватних підприємств, профспілок та урядових установ усіх рівнів переродилися на «Великий Організаційний Міф» Франції — ідею того, що технократи можуть краще розподіляти ресурси, ніж це робить ринок. Французьке централізоване планування стало спробою прокласти новий шлях між комуністичною централізацією і корпоратизмом Віші. Сьогодні, п’ять десятиріч потому Франція, здається, все ще продовжує рухатися бездоріжжям цього середнього шляху.
На французьку державу, включаючи регіональний рівень, працює приблизно п’ять мільйонів осіб, що становить близько однієї чверті працездатного населення країни. Зарплати і пенсії цих службовців становлять близько 40% національного бюджету. Тенденція ж, що спостерігається у державному секторі, є повною протилежністю тому, що відбувається в інших областях. Наприклад, у той час як число французьких фермерів протягом останніх трьох десятиріч постійно зменшувалося, число чиновників у міністерстві сільського господарства збільшилося вдвічі.
Порівняємо тенденцію «розбухання» державного сектора з ситуацією у приватному секторі країни. Становище єдиного європейського ринку змусило французькі компанії діяти без допомоги у вигляді традиційних протекціоністських заходів і державних субсидій. Кращі французькі компанії скорочували витрати, підвищуючи продуктивність праці і розширюючи виробництво за кордоном. L’Oreal, Danone, Michelin and Club Mediterranee є прикладами тих конкурентоспроможних компаній, які сьогодні є швидше міжнародними, ніж французькими. Їхні досягнення демонструють силу зовнішнього боку французької економіки, що є головним двигуном її зростання.
Але приватний сектор у Франції, незважаючи на весь свій динамізм, не може залишатися конкурентоспроможним і розвиватися далі, поки він несе на своїх плечах тягар державного сектора. Багато погано керованих державних і напівдержавних підприємств досі існують лише завдяки державним субсидіям. Тягар, який несе приватний сектор, не обмежується державними підприємствами, але також виражається у величезній частці національного прибутку (51%), яку держава збирає з нього у вигляді податків, витрачаючи велику частину податкових прибутків на виплату грошової допомоги з безробіття. Додатковою перешкодою є відсутність еластичності попиту/пропозиції робочої сили, особливо ж юридичні бар’єри, що перешкоджають скороченню персоналу.
Пояснення відсутності реформ у Франції полягає, як парадоксально це не звучить, у силі французької економіки. Ситуація поки що не настільки погана, щоб викликати наполегливі вимоги проведення серйозних реформ. Насправді, високий рівень життя і особливо високі соціальні очікування населення перетворюють на політичне самогубство пропозицію будь-якої партії або лідера навіть про короткотермінові жертви заради серйозних реформ. Сила французького приватного сектора створила матеріальну базу для держави загального добробуту, тоді як держава ця по суті паразитична, оскільки послаблює організм, за рахунок якого живе (приватний сектор), не вбиваючи його.
На думку політичного класу Франції, єдина Європа — гарне вирішення виниклих проблем. Однак Європа і євро можуть стати ще більш могутніми каталізаторами суспільного невдоволення. Жоспен і Ширак нічого не зробили для того, щоб здійснити велику програму лібералізації (включаючи енергетику, фінансові й транспортні послуги), прийняту країнами — членами ЄС два роки тому в Лісабоні. Це означає, що Франція залишається збоку від усіх благ і переваг лібералізації, в той час як, на думку французької громадськості, ЄС накладає різного роду обмеження на французький стиль ведення справ.
Настав час для Франції перестати ховатися за ідею французької винятковості (‘L’ Exception Francaise) і розпочати серйозні реформи, які торкнуться всього електорату. Ганьба несподіваного піднесення Ле Пена ще може виявитися корисною, якщо примусить політичну еліту звернути увагу на те, що хвилює громадськість.
Проект Синдикат для «Дня»
PS. Бриджит ГРАНВІЛЛЬ, керівник Міжнародної економічної програми Королівського інституту міжнародних відносин (Лондон). Все викладене у даній статті є поглядом автора і може не співпадати з поглядом Королівського інституту міжнародних відносин.
