90 відсотків сучасних батьків — люди дуже хороші та максимально позитивні. У повсякденному житті вони переслідують єдину мету — бачити своїх дітей щасливими. Усвідомлюючи це і зараховуючи себе до вищеназваних відсотків, проте усвідомлюю і необхідність створення партії сучасних батьків, основним лозунгом якої будуть такі слова — батьки, об’єднуйтеся, змінюйтеся, удосконалюйтеся, вчіться розуміти і розумійте своїх дітей! «Отакого!» — хором скажуть мої невидимі співрозмовники. Отакого-то отакого, а проблем щодня все більше. І визначити їх можна однією фразою — «Не розумію!»
А я була впевнена, що розумію все! Уже не впевнена...
Все зруйнувала моя давня-давня приятелька. Дуже мила жінка. Якось не помітила вона, що її син став дорослим, що давно вже Денік заробляє набагато більше, ніж вони разом із чоловіком; що поради його та нечасті делікатні зауваження вельми розумні і, як правило, доречні. Не помічала, що у будинку вже двоє чоловіків. Хороша дружна сім’я... І раптом помітила. Син привів додому дівчину, представив її батькам як свою дружину. І довів до їхнього відома, що і він, і його обраниця вiднинi сiм’я, але житимуть окремо від батьків. Інакше кажучи, вони «знімають» квартиру. Бо, за їхнім глибоким переконанням, сім’я у сім’ї — це нонсенс. Батьки з обох сторін зітхнули і на знак згоди кивнули головами. Життя продовжується. Але...
— Ти уявляєш? — обурено-здивовано голосила приятелька у телефонну трубку, — в ЗАГСі оформляти свої стосунки вони не збираються. А живуть разом! Як же так?! Що це таке?! Як це називається?
— Заспокойся. Мої юні колеги давно вже пояснили мені, що це називається громадянським шлюбом. Явище для всіх часів нормальне.
— ?!?!
— І взагалі, не штамп у паспорті об’єднує чоловіка і жінку на довгі роки спільного життя. Не він живить та зберігає їхні почуття. Ось послухай. Приклад. Життя мого діда і бабусі. Слухаєш? * * *
Дід не дожив до золотого весілля два роки. Так прикро! Гарною парою вони були. Залишилася бабуся у великому, колись шумному та людному будинку сама. Потихеньку поверталася вона до буденного життя. І раптом як грім серед ясного неба прибігла голова сільради.
— Маріє Іванівно, де ваше свідоцтво про шлюб? Родичі будинком цікавляться...
Бабуся приголомшено глянула на неї. Передивилися всі документи, які, як і годиться, зберігалися на дні скрині. І... нічого не знайшли. О, Господи, після 48-и років спільного життя Марія Іванівна зрозуміла, що вона ніхто. Немає документа — отже, не дружина вона покійного Полікарпа Семеновича.
Головиня розпитала — що, коли і як було. Сказала, як, на її думку, треба діяти. І заквапилася у інших справах.
Стара жінка стомлено присіла на лавочку біля будинку. Обвела подвір’я поглядом і замислилася...
Марія була видною дівчиною: i в роботі, і у школі, і у танці на вечорницях завжди серед перших. Сільські парубки все частіше і частіше кидали на неї захоплені погляди.
— Тату, — Марія подивилася на батька і тихо продовжила, — Онисим сватів збирається присилати...
— І на поріг не пущу. Онисим — бандит (у перші роки радянської влади численні банди «гуляли» просторами України. — Авт. ). Це кожен у селі знає. І нехай у нього воли із золотими рогами будуть — не віддам! Це моє останнє слово.
Посумувала Марія, поплакала, але воля батька — закон.
Минув час. Якось на Різдвяних вечорницях з’явився парубок. Не місцевий. Запросив Марію на танець. Перемовилися декількома словами. Потім він ще не раз приходив, стояв збоку, мовчав, зрідка поглядаючи на Марію.
— Старий як для жениха, — думала дівчина, повертаючись додому. І намагалася про нього не згадувати.
Минула зима, весна, клопітливе літо, зібрали урожай. Восени на порозі їхньої хатини з’явилися свати. Після традиційних фраз познайомили із женихом. Батько відповів на їхні поклони і... прийняв хліб. Запросив до столу.
— Тату, я ж його не знаю, — заголосила Марія.
— Не плач, доню. Надійна людина. З хорошої сім’ї. Жити будеш, як за кам’яною стіною. Йди. Батьки поганого не нарадять.
Підкорилася Марія батьківському рішенню. Відгуляли весілля. І поїхала молода дружина з чоловіком та нехитрим посагом (сім’я її була багатодітною, часи смутнi, розкоші не знали) до сусіднього села.
Суворий свекор і мовчазна свекруха зустріли невістку по-доброму. Сім’я була великою. Брати і сестри Полікарпа Семеновича вже були сімейними. Жили дружно. Землі було багато. Працювали від зорі до зорі. П’ятеро чоловіків у будинку піклувалися про все. Колгосп не визнали. За мірками того часу «потягли» на куркулів. Трималися окремо. Комунари їм цього не пробачили. Прийшли з постановою. Забрали все. «Цукрові буряки дітям на ласощі у печі пекли, і ті винесли», — розповідала колись бабуся Марія. Щоправда, не виселяли.
— Хто такий бідняк? — замислювався над питанням Полікарп Семенович. І, помовчавши, сам i відповідав. — Ледар!
— Хто такий куркуль? — Господар.
— Хто такий батрак? — Найманий працівник. Розумні батраки куркулям дякували.
Сім’я почала розпадатися. Вирішили розділитися. Марія з Полікарпом залишилися з батьками. Продовжували працювати. Жили у повазі одне до одного. Дочекалися сина-первістка, але недовгим був його вік. Згодом ще двох синів дочекалися. Прийшов 33-й рік. Голод. Вирушили до Тули. Місто хлібне. Влаштувалися на роботу. Але ненадовго відірвалися від українського жаху. Свекор зі свекрухою рвалися додому. Стареньким важко було на чужині.
Повернулися. Зима. Холод. Голод. Врятувалися завдяки родичам із сусіднього села. У тих була корова, і скромні надої вони щедро ділили з усією численною ріднею. Полікарп працював обхідником на залізничній станції. Щодня вирушав на роботу. Взуття залишав удома. Опухлим ногам (результат катастрофічного недоїдання) воно було не потрібне. Марія займалася дітьми, допомагала свекрам і видивлялася чоловіка. З ним у хатi було набагато спокійніше. Полікарп був небагатослівним, але добре слово знаходив для кожного.
Чекали весну. Із жахом дивилися на пусті двори. Село вимирало сім’ями.
Перші весняні днинки подарували надію. Готувалися до посівної. І вірили, вірили. Восени вже були з хлібом. І до хліба було дещо. Дітки покращали. На обличчях селян з’явилися усмішки.
Марія Іванівна і Полікарп Семенович раділи синам. Славні хлопчиська. Помічники...
— Грубощiв не знала. Приниженою ніколи не була. Заздрили мені... І про жодний документ не думали. Повінчалися тоді у далекому 24-му. І все. Прізвище одне. Все спільне. Що ділити? Навіщо? — гірко згадує Марія Іванівна. І думає, думає, думає...
Давно вже стали вони колгоспниками. День у день тяжко заробляли свої трудодні. Сини зростали. Бігали до школи. Хлопчиська як хлопчиська. Вони у всі часи однакові.
Тільки зміцніли, господарством солідним обзавелися... І раптом війна. Два роки окупації. Цей час згадувати важко. Коли увійшли наші — всі зітхнули. Чоловік і син пішли на фронт. Полікарп Семенович (йому вже було майже 50) воював... у активному тилу. Обшивав наших воїнів. Був він майстром на всі руки.
І знову біда. В одеському госпіталі, вже після перемоги, на руках у Полікарпа Семеновича вмирає середній син. Немає і ніколи не буде таких слів, щоб описати горе батьків. Сонце змеркло, життя зупинилося, темрява...
Але у тому й полягає вища філософія життя — перемагати горе. Допомагали молодшому. Вчили його. І вірили, вірили, вірили... Завжди поряд, завжди разом. Молодший став офіцером. Служив у Німеччині. Листи. Очікування зустрічі. Офіцер-красень приїхав у відпустку. Односельчани шанобливо поглядали на його погони. Радо відповідали на його привітання. Відпустка минула непомітно. Постарiлi батьки не могли намилуватися сином. Запевнивши всіх у швидкій зустрічі, син вирушив до місця служби...
Ознайомившись з особовою справою лейтенанта, обласні військкоми, бувалі офіцери, не знайшли в собі сил приїхати до Марії Іванівни і Полікарпа Семеновича. Зі страшною звісткою — Ваш син загинув при виконанні.... Кинулися по допомогу до сільради. Голова сільради побілів: «За що ж їх так? Не можу, хлопці! Це вже третій синочок. Як повідомити?»
Сусіди завмерли. Вила вовчиця! Люди бігли до двору Полікарпа. Господар лежав непритомний. А Марія вила, мов божевiльна... Троє зблідлих чоловіків мовчки стояли біля стіни.
Марія Іванівна довгі місяці провела у лікарні. Постарілий, згорблений Полікарп Семенович щось майстрував на спустілому подвір’ї, займався господарством. Марія повернулася додому. Без бажання жити. Залишилися вдвох. Надовго. Навіки. Ні, утрьох. Він, вона і величезне страшне горе. Полiкарп завжди був поруч. У жодній сільській садибі не було так тихо. До болю тихо...
Голова відкрив хвіртку. Зайшов у двір. Полікарп із Марією обідали. Точніше, Полікарп Семенович умовляв дружину хоч щось з’їсти.
— Здрастуйте, — тихо сказав голова. Старенькі відповіли йому кивком голови.
— Маріє Іванівно, врожай збираємо... Людей не вистачає. Допоможіть... Усіх на поле відправляю. У дитячі ясла потрібна няня...
— Я?! До дітей? — гірко заголосила.
— Більше нема до кого звернутися, Маріє Іванівно. Завтра о шостій ранку чекаю вас. Полікарпе Семеновичу, а ви зі столяркою в новій школі допоможіть. Так на вас надiюся...
— Допоможемо, — відповів Полікарп Семенович. Він завжди був небагатослівний. А тепер...
Уранці вони вдвох вийшли із двору. І пішли працювати. Односельчани, кожен подумки, просили Бога допомогти їм. А Петрова невістка ухитрилася дорогою «закинути» свого малюка Марії Іванівні. Хлопченя міцно обхопило бабу Марію — так вони і прийшли на роботу.
Минули роки... І вони вже давно були на заслуженому відпочинку. І завжди разом. Полікарп Семенович почав хворіти. Марія Іванівна не відходила від нього. Лікувала і словом, і ділом. Ночами прислухалася до його дихання.
— Усе буде добре, Маріє, — заспокоював він її.
Той рік був високосним. Зовсім занедужав Полікарп Семенович. Захвилювалися сусіди.
— Цього року святі перекидаються у домовинах, — пояснив усім Полікарп Семенович. — Якщо переживу цей рік — житиму довго. А якщо призначено померти — то тільки цього року.
Не пережив. Відійшов до синів своїх. А Марія Іванівна так благала його: «Не залишай мене, господарю мій дорогий!» А він залишив...
І ось тепер вона ніхто.
— Тітко Маріє, головиха сказала, у вас якісь проблеми, — сусід Іван відволік її від спогадів.
— Відвези мене, синку, до мого рідного села.
Відвідала Марія Іванівна могилки батьків. Неначе знову за благословенням... Відшукала подругу свою: вона була на їхньому вінчанні з Полікарпом Семеновичем. Суд постановив, що вона дійсно є дружиною пана... Через декілька днів сільрада видала «Свідоцтво про шлюб».
Додому Марія Іванівна того дня поверталася дружиною «в законі», але... без чоловіка. У будинку накрила стіл, одягла вихідну кофтину і, дивлячись на портрети своїх дорогих мужчин, розповіла їм цю історію. Їй здалося, що вони підбадьорюючи усміхнулися. Вони її захищали завжди...
— Дослухала? — перепитала я приятельку.
— Так, — схлипнувши, відповіла вона.
Я розумію і не розумію, що їх об’єднувало стільки років. Але те, що не штамп у паспорті, — я знаю точно.
