Покоління, які не знають війни, прийнято вважати щасливими. Але у той же час ця обставина поступово позбавляє суспільство пам’яті. Народ, який пережив війну, певний період часу зберігає пам’ять про трагічні події, що відбувалися на його рідній землі. Слово «війна» з часом втрачає своє емоційне наповнення, стаючи лише історичною подією, предметом дослідження. І фактом нашої історії, про який просто не може не знати нормальна людина, яка себе поважає. Цей природний постулат, виявилося, далеко не для всіх очевидний.
За результатами невеликого опитування, проведеного кореспондентом «Дня» серед учнів 5-го, 8-го і 11-го класів столичних шкіл (всього 96 чоловік) практично всі діти знають, що 9 Травня — це День перемоги. Але при цьому кожний третій опитаний одинадцятикласник, 80% восьмикласників і 64% п’ятикласників не знають про перемогу кого над ким і в якій війні йдеться! Відзначимо, це відповіді звичайних учнів однієї зі столичних шкіл, не «двієчників», але й не переможців олімпіад з історії. (Хоч, звичайно, це і не справжнє соціологічне опитування, котре дозволяє судити про всіх школярів України).
Уявлення про країни, що брали участь у цій трагічній події, у дітей також досить віддалене. Кожний п’ятий учень одинадцятого класу, якi остаточно заплуталися у всесвітній історії, заявив, що в період Великої Вітчизняної війни боротьба розгорталася між країнами блоку Антанта і Троїстим союзом. Ще практично стільки ж намагалися включити до списку воюючих сторін Австро- Угорщину, якої на той момент не існувало в принципі. У основній масі школярі пригадали дві країни, що воювали без сумніву, — Радянський Союз і Німеччину. П’ятикласники, за часом найвіддаленіші від подій тих років, траплялося відповідали, що Друга світова — це війна між США і В’єтнамом, або ж включили до числа учасників... Афганістан.
Наведені факти свідчать, що через прагнення зосередити шкільні програми виключно на історії України втрачаються дуже важливі речі. А саме: українські школярі просто погано інформовані про історію землі, на якій живуть. Чи сприяє такий «історичний ізоляціонізм» розумінню ролі свого народу у всесвітній історії? Чи веде він до вироблення національної ідентичності у сучасному уніфікованому світі? Відповіді на ці запитання очевидні: якщо так буде й надалі, то виявиться, що війна — це порятунок рядового Райана і бомбардування Перл-Харбора, а війни у Києві і Львові, Одесі і Харкові просто не було...
КОМЕНТАРІ
Віталій ЗУБАР , доктор історичних наук:
— На мiй погляд, дане становище пояснюється тим, що у нинішніх курсах історії, які викладаються в середніх школах, основну увагу звертають на історію України, причому в її сучасному трактуванні, і надто недостатньо місця приділяють всесвітній історії, як у минулому, так і в теперішньому часі. А також об’єктивному викладу матеріалу, побудованому на автентичних джерелах. Крім цього, у шкільних програмах викреслилася стійка тенденція до зменшення годин, які відводять на вивчення всесвітньої історії стародавнього світу, середніх віків, нового та новітнього часу. Одночасно дані опитувань свідчать про те, що існує необхідність концентрувати увагу учнів середніх шкіл не тільки на історії України, а на місці населення території України (як у давнину, так і сьогодні) у всесвітньому історичному процесі, як це робиться у більшості європейських країн. Такий підхід дозволить значно розширити кругозір учнів та сприятиме усвідомленню ними місця нашої країни у минулому та теперішньому часі.
Рената ВАЙНОЛА , доцент кафедри соціальної педагогіки Київського національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова:
— Певною мірою причиною ситуації, що склалася, є специфіка освітніх програм із курсу історії. Сьогодні у шкільній освіті значну увагу приділяють історії України, але сама Україна при цьому розглядається не в контексті всесвітньої історії, а якось відособлено. Але передусім такі нерадісні результати опитувань свідчать про недоліки системи патріотичного виховання. Навряд чи сьогодні класний керівник за 10 гривень, які доплачують йому за позакласну роботу, возитиме дітей на екскурсії до Лютежського плацдарму чи до музею Великої Вітчизняної війни. І все це на фоні загального незнання історії свого народу. Значною мірою відповідальність за це потрібно покласти на совість кожної окремо взятої сім’ї. На мою думку, саме батьки повинні насамперед розповідати дітям про сімейні та народні традиції, і зокрема про такі пам’ятні події, як війна.
