Президент Леонід Кучма сказав НАТО: «Запрошуйте!». Хоча сьогодні це ще навряд чи варто вважати програмною заявою, однак вважати сигналом визначеності вже можна, причому — дуже обережним сигналом. Оскільки навряд чи можна заперечувати острах реакції власного суспільства, острах перед Москвою, невизначеність у владних коридорах і багато чого іншого. Аби тільки не запізнілий.
За два тижні в Рейк’явіку презентуватиметься новий механізм співробітництва НАТО з Росією. «Двадцятка», як її умовно нині називають, покликана залучити Москву до механізму прийняття рішень, нехай у дуже обмежених областях. Сама по собі ця подія не може не мати глобальних наслідків. Справа зовсім не в тому, що Росія отримує набагато вищий статус у співпраці з НАТО — вона його й мала, з огляду на свій статус і свою роль у світі. Йдеться не про забіг наввипередки, але про те, на яких засадах вибудовуватиметься архітектура безпеки континенту, про що так багато говориться останнім часом. І тут Україна ризикує опинитися на периферії, оскільки її до центру прийняття рішень не кличуть. Зустріч міністрів у Рейк’явіку матиме, безумовно, позитивне значення — адже таким чином де-факто можна буде говорити про закінчення холодної війни. Іншим етапом може стати Празький саміт НАТО в листопаді, де, можливо, до членства в альянсі запросять щонайменше одну балтійську республіку. Питання про запрошення України на цю зустріч залишається відкритим. Представники НАТО посилаються на те, що рішення приймається всіма 19-ма країнами-членами, отже, рішення ще немає. Насправді йдеться навіть не про те, чи буде в Празі український представник. І не про те, чи відповість НАТО як цілісний орган на всі останні заяви українського керівництва про те, що Київ «готовий іти у своїй співпраці з НАТО настільки, наскільки готове саме НАТО». Питання — про те, чи отримають відносини нову якість, і для чого саме Україну можуть запросити або не запросити до Праги.
Посилання на негативне сприйняття суспільством можливого українського вступу навряд чи можуть сприйматися серйозно без серйозного вивчення настроїв суспільства, ступіня його поінформованості. А також простого пояснення простого факту: неможливо впливати на ситуацію, не будучи до неї залученою. На рівні дипломатії розуміння явно є — інакше б у риториці керівництва держави не поновилася теза про євроатлантичну інтеграцію. З іншого боку, і представники країн НАТО дають зрозуміти: визначтеся. Якщо хочете вступати — то заявіть чесно й починайте над цим нарешті працювати, двері залишаються відчиненими. Тобто, якщо про європейську перспективу України поки що майже ніхто не говорить навіть у віддаленій перспективі, перспектива її залучення до механізмів безпеки зараз навіть зростає. Це, можливо, і є відповідь на питання — як не залишитися на периферії. І можливо, один з небагатьох варіантів того, як собі на користь можна використати зміни в світопорядку, що розпочалися після 11 вересня. Чітка визначеність (зрештою, зовсім не йдеться про негайний вступ) зняла б багато питань уже зараз. Причому тут зовсім не обов’язково на когось озиратися.
