У цеху сценографів ім’я Левитської має напівбожественний статус. Її роботи до вистав Національної опери становлять гордість цієї вкрай неоднозначної установи. Схожа ситуація і з Національним театром імені Лесі Українки: те, що робила й робить Левитська, часто просто рятує деякі постановки Російської драми від повного забуття.
«Театральні фантазії» презентують творчість учениці Данила Лідера, яка досягла успіху, вельми об’ємно. Тут і маса ескізів до вистав, картини за мотивами тієї чи іншої драматургії, розробки простору окремих епізодів, портрети персонажів та їхніх костюмів, а також, власне, самі костюми, в яких Левитська не має собі рівних. Її тяжіння до яскравої, карнавальної театральності тут реалізується сповна. Небачені сукні, небувалі маски, найтонші візерунки, чудові головні убори — все це само собою становить окрему виставу поза конкретною сценою. Власне, і найбільш привабливу частину експозиції скомпоновано дуже театрально — як особливі підмостки з дивовижними костюмами-персонажами, розсипом справжніх мандаринів на чорному оксамиті, невеликим фонтаном і смішним витрішкуватим сфінксом.
Все-таки фантазія — велика річ, саме її поєднання з ремеслом дає найбільш переконливий результат. По суті, Левитська фантазує, вигадує свій театр. Він може бути — жанрово — і комічним, і трагедійним. Але це насамперед театр-свято, торжество, на зразок Венеціанського карнавалу, в якому раз і назавжди сплелися смерть і сміх.
