Щоб знайти вихід із тупикового становища, що склалося, необхідно зрозуміти позиції основних гравців на сьогоднішній політичній арені. Наприкінці 2001 року представники зростаючої, але розрізненої опозиції дійшли висновку, що президент Чавес повинен залишити свій пост, але розійшлися в думках щодо того, як це має статися. Причин для невдоволення було багато: виданий урядом закон про земельну реформу, нафтова політика, корумпованість, політизація та мілітаризація державного сектора, неповага до профспілок та інших організацій, підтримка колумбійських партизан і Фіделя Кастро, незаконні поставки зброї озброєним формуванням, ворожість стосовно США та загроза свободі слова. Й хоча звинувачення були серйозними, опозиції не вистачало реальних підстав для відкритої заяви про невідповідність посаді президента Чавеса, особливо в очах урядів іноземних держав.
До обвинувачень і вимог опозиції президент Чавес ставився із зневагою та насмішкою. Опорою його президентської влади служили вільні вибори і висунений ним проект економічної та соціальної справедливості. Він передбачував протистояння з боку тих, хто може залишитися без своїх пільг та привілеїв. Він знав, що вони намагатимуться перешкодити йому, особливо використовуючи засоби масової інформації, що знаходяться під їхнім контролем. Він поважав право опозиції на висловлення власної думки, однак не жалів сил, відповідаючи на їхнi «брехливі» заяви. Президент Чавес використав телевізійні виступи для засудження своїх ворогів і мобілізації населення, особливо бідноти, на підтримку своєї революції. Він власними руками підготував грунт для конфлікту.
Становище змінилося на користь опозиції, що виявилося у покращенні взаємодії між такими її різноманітними і багато в чому несумісними елементами як політики, провідні бізнесмени, громадські організації, діючі та відставні військові, інтелігенція, профспілки і навіть члени релігійних груп. Успішний загальнонаціональний страйк у грудні минулого року переконав багатьох, що президент більше не користується підтримкою більшості виборців. Реакція Чавеса була безкомпромісною. Здавалося, він думав, що найкращою демонстрацією сили буде його здатність збирати, як і раніше, великі натовпи народу.
Небездоганний герой — Чавес — став жертвою свого агресивного характеру, поставивши під загрозу свою міжнародну репутацію. У середині лютого Організація Американських Держав піддала критиці образливі вирази, використовувані Чавесом у телевізійних виступах, що охолодили суспільні дебати. Незабаром після цього Чавес ухвалив необачне рішення зміцнити свій вплив на державну нафтову компанію, призначивши своїх ставлеників до ради директорів. Цей крок викликав обурення серед менеджерського складу, поставивши під загрозу найбільше джерело прибутку Венесуели. Відчувши «запах крові», провідні бізнесмени та профспілкові лідери закликали народ до загальнонаціонального страйку на підтримку компанії.
Будь-якому спостерігачу, що бачив марш протесту кількох сотень тисяч людей біля президентського палацу 11 квітня , було зрозуміло, що за цим можуть піти репресії та сутички з прихильниками Чавеса. Коли вибухнув конфлікт, що перейшов у насильство, у телевізійному зверненні до народу Чавес оголосив про закриття приватних телестанцій. Тим часом сцени хаосу та насильства займали половину телевізійних екранів, а засоби масової інформації повідомляли про снайперів, що стріляли по натовпу беззахисних людей.
Нарешті з’явилися реальні підстави. Або здавалося, що з’явилися. Представники збройних сил заявили, що як захисники конституції вони більше не можуть підтримувати президента. Після оголошення про відставку президента формування нового уряду було доручено главі асоціації бізнесменів Педро Кармона.
Багато хто чекав, що Венесуела наслідуватиме приклад деяких латиноамериканських країн і при дотриманні всіх конституційних процедур визнає законним новий уряд. Ніхто не може зрозуміти, чому Кармона покинув своїх союзників, включив близьких друзів і соратників у запропонований ним уряд і фактично проголосив себе диктатором терміном на один рік замість того, щоб слідувати демократичному сценарію. Таким чином, він дав підстави для засудження з боку латиноамериканських лідерів і втратив життєво важливу для нього воєнну й політичну підтримку ще до того, як встиг скласти присягу.
Наступного дня у країні панували хаос, мародерство й паніка. Почалися довільні арешти посадових осіб із апарату президента Чавеса, в той час як їх колеги займалися перегрупуванням сил для захоплення президентського палацу. Інформаційні програми підозрілим чином перестали повідомляти про ці факти, заявивши згодом (із зайвою гарячністю), що діяли під примусом і боялися викликати ще більше насильство. Не бажаючи воювати один з одним або з розлютованим натовпом, військові вважали за краще повернути президента як єдину надію на відновлення порядку.
Чавес, який розкаявся та вибачився за свої помилки, пообіцяв виявити великодушність до бунтівників і одразу ж взявся за розв’язання проблем нафтової промисловості. Однак його повернення залишає політичну розстановку сил практично без змін. Спроба встановити диктатуру з боку тимчасового уряду підтвердила думку прихильників Чавеса, що опозиція є інструментом в руках економічних груп та правих опортуністів, які бажають перетворити населення, що перебуває в розгубленості, на гарматне м’ясо. З погляду опозиції, спроби уряду закрити недержавні ЗМІ явно демонструють його антидемократичний настрій. Вони ставлять у провину президенту наявність убитих і поранених з обох сторін і вважають, що він не в змозі змінити свої методи управління або політику, незважаючи на дані обіцянки.
Крихка згода на примирення та створення незалежної комісії для розслідування недавніх подій відкриває можливість діалогу, але у закінчення кризи не вірить ніхто. Для багатьох представників обох сторін розкриття всіх фактів, можливо, зовсім не є бажаним. Дострокові вибори відвернуть увагу від серйозних спроб з’ясувати, що трапилося насправді, хоча новий кабінет і відставка деяких осіб із автономних судових та слідчих установ повинні допомогти відновити віру в ці ключові для держави установи. Вони повинні допомогти Венесуелі відновити істину, якою б вона не була.
Проект Синдикат для «Дня»
Джанет Келлі — професор політичної економії при Instituto de Estudios Superiores de Administraciуn, Каракас.
