Было... все было...
так полно, так много...
Больше, чем сердце может вместить:
И золотые ковчеги религий,
И сумасшедшие тромбы идей...
Все упоение ритма и слова,
Весь Апокалипсис туч и зарниц,
Пламя горячки и трепет озноба
От надвигающихся катастроф.
Я был свидетелем сдвигов сознанья,
Геологических оползней душ
И лихорадочной перестройки Космоса
в «двадцать вторых степенях»...
Майже 125 років тому, 16 травня 1877 року, в Києві, в родині члена міської палати карного та цивільного суду Олександра Максимовича Кирiєнка- Волошина та Олени Оттобальдiвни, уродженої Глезер, народився син Максиміліан. Йому судилося на зламі століть, в роки агонії імперії Романових, «на зорі» Радянської влади, стати одним із найяскравіших виразників сподівань кращої частини інтелігенції, не отруєної бацилами ненависті, що заразили світ під час Першої світової війни (1914 — 1918) та революцій 1917 року в Росії — Лютневої та Жовтневої.
М. Волошин дивував, точніше, вражав сучасників різнобічністю інтересів: видатний, глибокий поет, мистецтвознавець, філософ, вдумливий літературний критик, художник, архітектор, перекладач, мемуарист. Він захоплювався астрономічними та метеорологічними спостереженнями, геологією, біологією.
У першу чергу М. Волошин відомий як творець феєричного (за задумом і втіленням) заповідника «Кіммерія» у східнокримському містечку Коктебель на березі Чорного моря. У 1903 році М. Волошин за власним проектом будує там будинок, майже щороку приїжджає у милий його серцю Крим (про його любов до цього магічного, багатоликого півострова свідчать такі пронизливі рядки: «Весь трепет жизни всех веков и рас, живет в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас») із численних поїздок Європою.
Москва і Санкт-Петербург з їхньою бурхливою та непередбачуваною політичною суєтою так і не стали йому близькими, і він намагався якнайшвидше виїхати зі столиць — «поету і мислителю нема чого робити серед безладних зіткнень бажань і думок, що називаються політикою». І, нарешті, у 1916 році М. Волошин міцно влаштувався у своїй «Кіммерії». Він писав: «Так вся душа моя в твоих заливах, О Киммерии темная строка, Заключена и преображена». На багато років, аж до смерті у 1932 році, будинок поета й художника став своєрідною Меккою для творчої інтелігенції, притулком його численних друзів, центром, де сходилися артерії, що живили передову думку в європейському мистецтві першої третини ХХ століття.
У своїй автобіографії він писав: «Повернувшись до Криму, я вже більше не полишаю його: ні від кого не рятуюся, нікуди не емігрую. І усі хвилі громадянської війни та зміни урядів проходять над моєю головою...» Автор блискучих досліджень в галузі історії мистецтва «Лики творчества», мужнього та достовірного свідчення очевидця — книги про революцію й громадянську війну «Неопалимая купина» (святиня, духовні цінності, які не горять у вогні) і, одночасно, епатуючих публіку лекцій «Шляхи Ероса», «Аполлон і миша», «Едіп» (які викликали сотні (!) відгуків у газетах дореволюційної Росії), дотепер перебуває ніби на периферії нашої свідомості. Духовний світ художника, сміливість, новаторство і переконливість його думок, вражаюче «вміння бачити у прекрасному його живий зв’язок з епохою, із землею, з людьми — усе це зачаровує неупередженого читача...» (С. Наровчатов). Точність оцінок та узагальнень М. Волошина виходять від конкретних вражень, тому вони архіпереконливі й бездоганно достовірні.
Наш герой як мислитель ріс у передгрозову пору. Перша світова війна, котру М. Волошин категорично не прийняв і засуджував усією силою свого таланту (небагато великих діячів культури по обидва боки фронтів спромоглися піднятися вище примітивного націоналізму — росіянин М. Горький, французи Р. Роллан та А. Франс, німці Г. Гессе й Т. Манн, австрієць С. Цвейг), революційні події 1917 року і Громадянська війна, що вибухнула на 1/6 частині Землі, не похитнули сутність його гуманістичного світогляду. Він побачив у цих подіях фатальну трагедію народу. Так, криваве божевілля братовбивства, звичайно ж, лякало його. Але М. Волошин не розгубився і не мовчав. Його лекція «Россия розпятая» (повний текст підписано рукою автора — 17 травня 1920 р. у Коктебелі — у Криму ще знаходилися «білі» барона Петра Врангеля) — яскраве підтвердження цього.
Автор може з упевненістю сказати, що більш точної характеристики часу ви не побачите у жодного письменника або філософа (можливо, найближче за гуманістичним духом і майстерністю лише, також наш земляк, письменник В. Г. Короленко — їхнi позиції подібнi). Притому характеристики ці вражають «нострадамусівським» рівнем пророкувань: справжній майстер слова передбачав деградацію нового режиму, його повернення до імперії, вже радянської. Як писали дослідники творчості М. Волошина ще у 80-і роки ХХ століття, він «не зрозумів класового характеру громадянської війни і... зайняв позицію «над сутичкою». Наскільки ця позиція є «нейтральною»?
Спробуємо ж сьогодні, з відстані понад 80 років, почути голос людини, яка не сприймала антигуманні установки і «білих», і «червоних», людини, яка воліла залишитися у цей смутний час із чистою душею. Хіба не актуальні такі думки М. Волошина й нині: «Політичні борці у запалі боротьби занадто легко розсікають питання на «так» і «ні» і, звертаючись до зустрічного, викликують: «Або з нами, або проти нас!», зовсім не зважаючи на те, що цей зустрічний може бути ані за тих, ані за інших, а іноді і за тих, і за інших, і що за совістю його не можна дорікнути ані в тому, ані в іншому».
Ці слова мислитель підтвердив діями, що могли йому коштувати життя, коли у своєму коктебельському будинку ховав і білих офіцерів-добровольців, і комуністів-підпільників. У листі до О. М. Іванова він писав, що «добровольча контррозвідка погрожувала його повісити». М. Волошин врятував від самосуду білогвардійців генерала, професора-історика, археолога та краєзнавця М. О. Маркса, який не бажав йти на службу до Врангеля. Думки, висловлені М. Волошиним у «России распятой», були однаково неприйнятні як для ідеологів Білого руху, так і червоних комісарів, які після розгрому військ Врангеля розв’язали страшний терор у Криму. Текст лекції був справжнім пороховим зарядом у коктебельському Будинку Поета. Якби його знайшли більшовики, доля М. Волошина була б вирішена. І в роки сталінського терору, і під час нацистської окупації Криму архів дбайливо зберігала дружина мислителя — Марія Степанівна Волошина (1887 — 1976).
М. Волошину в «России распятой» вдалося нащупати не тільки пульс сьогодення, але й майбутнього, він побачив усю «безглуздість», за його ж словами, революції, що повторювала парадоксальним чином дії влади царської. «Так само, як Петро, вони (більшовики. — С.М. ) мріють перекинути Росію через кілька століть уперед, так само, як Петро, вони хочуть створити їй нову душу хірургічним шляхом, так само, як Петро, цивілізують її стратами і катуваннями: між Преображенським Наказом і Таємною канцелярією і Надзвичайною комісією немає жодної істотної різниці». М. Волошин говорить про «монархію із соціальною програмою» і в соціалізмі відчуває ракову пухлину тоталітаризму: «Його (соціалізм. — С.М.) невідворотною логікою речей буде приведено до того, що він стане шукати її (державність. — С.М.) у диктатурі, а потому в цезаризмі».
Також він показує ретроградність ідей діячів Білого руху, вважає, що їхня перемога, у свою чергу, призвела б до відкоту на багато десятиліть, якщо не на століття назад. У першому розділі («Гражданская война») циклу про терор «Усобица» є дуже ємні рядки:
Одни возносят на плакатах
Свой бред о буржуазном зле,
О светлых пролетариатах,
Мещанском рае на земле.
В других весь цвет,
вся гниль империй,
Все золото, весь тлен идей.
Блеск всех великих фетишей
И всех научных суеверий,
Одни идут освобождать
Москву и вновь сковать Россию,
Другие, разнуздав стихию,
Хотят весь мир пересоздать.
М. Волошин не дає своїм сучасникам готових рецептів «пересоздания» і з однаковим болем оплакує жертви братовбивчої війни: «Молитва поета під час громадянської війни може бути тільки за тих і за інших: коли діти єдиної матері вбивають один одного, треба бути з матір’ю, а не з одним із братів... Світ будується на рівновагах... Повна поразка і загибель однієї з партій загрожує провалом і руйнуванням усьому будинку».
Мислитель у роки громадянської війни, коли увесь світ був розколотий на друзки, продовжує затято не вірити у самоцінність політичної сутички. «Один з оптичних обманів людей, божевільних політикою, у тому, що вони думають, що від перемоги тієї або іншої сторони залежить майбутнє... Боротьба уподібнює супротивників один одному, відповідно до основного логічного закону тотожності протилежностей».
Сьогодні, на початку ХХI століття, коли люди бездумно «рубають з плеча», займаючи ту або іншу позицію, філософствують на барикадах свідомості або ж із патологічною впертістю прагнуть на справжні, коли насильство у багатьох «Homo Sapiens» вже не викликає чисто людської реакції відторгнення (звикаємо?!), протвережуючий чистий голос великого гуманіста здається особливо актуальним і пророчим. «Мій єдиний ідеал — Град Божий. Та він знаходиться не тільки за гранню політики, але навіть за гранню часів. Шлях до нього — уся хресна, пристрасна історія людства».
Людям сьогодення просто необхідно заглянути у прірву громадянської війни, жахнутися і відсахнутися, щоб ніколи не наближатися до краю безодні. Але ж історія ХХ століття — це суцільна моторошна низка воєн, революцій, національних, релігійних та класових конфліктів. Осмислити усе та не повторювати помилок минулого — ось нагальне завдання людства, яке знову, як і в роки II Світової війни, опинилося на грані самознищення.
М. Волошин, хоча й вірив у Град Божий, але розумів, що на всіх нас чекає «шлях страждань і мучеництва». І неважливо, «чи буде він вести через монархію, соціалістичний рай або через капіталізм — усе це тільки різні види полум’я, проходячи через які перегоряє та очищується людський дух». Безсумнівно, великому Майстру, яким був Максиміліан Олександрович Волошин, вдалося пройти страдницький шлях до Граду Божого, не заплямувавши душі своєї та очистивши дух. Адже спокус у нього було ой як багато!
