«Одна з останніх прем’єр театру ім. Моссовєта — ростанівський «Сірано де Бержерак»! У головних ролях російські зірки: Олександр Домогаров, Ольга Кабо і Сергій Виноградов», — заклично сповіщали афіші. Шкода, аншлагу в театрі ім. І. Франка, де проходили гастролі, не спостерігалося.
Більше того, довелося навіть відмінити одну виставу — не знайшлося достатнього числа тих, хто бажав подивитися варіації Павла Хомського і його моссовєтівської команди. Тим більше, що в лютому театрали бачили яскравого, незвичайного «Сірано...» (Максима Суханова) у вахтанговській версії Володимира Мірзоєва. Дві вистави на відомий ще зі школи сюжет — забагато. Та й ціни на квитки (VIP- місця за 600 гривень) — кусючі. Тому й не дивно, що 11 квітня в залі було багато вільних місць, а після першого акту глядачів стало й того менше. Не зачепили фаворити серіалів Домогаров —Кабо нашу публіку, програвши за всіма статтями іншому дуетові: Суханов — Купченко.
Постановка Хомського вийшла неймовірно нудною. Прекрасний поетичний текст актори вимовляли то як патетичну декламацію, то переходили на скоромовку. Створювалося враження, що вони просто бояться забути слова й тому їм ніколи розкривати характери своїх персонажів. Красунчика Олександра Домогарова (Сірано) зовсім не псував довгий ніс а ля Буратіно. Однак образ поета і дуелянта вийшов плоским і одномірним. Не переконлива Ольга Кабо, яка зіграла скоріше манірну красуню, а не прекрасну пані, заради кохання якої складають поеми й здійснюють подвиги. Мабуть, лише підступний інтриган граф де Гiш (Сергій Виноградов) вийшов яскравим. Роль маленька — закоханий негідник чи підлий закоханий, як не крути, огидний, однак Виноградов робить його не позбавленим привабливості. А найголовніше, актор абсолютно не схожий на маски, які створював раніше (наприклад, будучи прем’єром у театрі у Віктюка), і цим цікавий.
СІРАНО
З Олександром Домогаровим мої журналістські шляхи-дороги перетиналися тричі, і кожного разу він виявлявся складним співрозмовником. Чотири роки тому на фестивалі «Прем’єри слов’янського кіно» у Вітебську Олександр репрезентував історичну епопею Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем», у якій він із блиском зіграв українського полковника Війська Запорізького часів визвольної війни 1648 — 1654 рр. Івана Богуна. Саме після цієї ролі до Домогарова прийшла міжнародна слава. Потім ми спілкувалися в Ялті в перерві між зйомками телесеріалу «Марш Турецького», і ось — нова зустріч у Києві після вистави «Сірано де Бержерак». Знову актор багато курить, тримає паузу, очі з поволокою такі ж сумні. Проте цього разу в Олександра є привід сумувати. За чутками, його сiмейний човен знову розбився об рифи. Дворічний роман з акторкою Наталею Громушкіною, за сумісництвом — особистим менеджером, зазнав фіаско.
— В нашому «Сірано де Бержераку» збулися дві мрії, — розповідає Олександр Домогаров. — Головний режисер театру Моссовєта Павло Хомський лише після прем’єри признався, що ще 30 років назад хотів поставити цей твір Ростана, але все якось не складалося. Я також сподівався зіграти роль Сірано ще будучи студентом, але втілилися на сцені наші прагнення в переддень 2002 року. Як вважає Павло Осипович, Сірано — велика роль, яку можна вдосконалювати все життя, і актор може повертатися до неї в різному віці. Окрім того, якщо говорити про трактування, то мало велике значення те, що треба було показати де Бержерака як історичну особу, реальну відому людину. Адже практично майже все, про що написано в п’єсі, було насправді. Сірано дійсно, з одного боку, дуелянт і забіяка-гострослов з довгим носом, а з другого — прекрасний поет, писав цікаві п’єси. Історичний факт, що Мольєр украв у нього сцени для п’єси «Витівки Скапена». І був красунчик Крістіан, якого убили під Аррасом. До речі, сам Сірано був важко поранений у тому бою, після чого вийшов у відставку. Єдине, що поміняв Ростан, — Роксана (її звали інакше) декілька років щасливо прожила в шлюбі з Крістіаном до загибелі де Невільєта. Ми граємо варіації на тему твору Ростана.
Коли я спитала Домогарова, чи не бентежить його те, що в Москві є три версії «Сірано де Бержерака», актор відповів: «Навпаки, навіть піддає запалу! Я зовсім не претендую на істину в останній інстанції, але вважаю нашу версію дуже цікавою».
Як говорить Олександр, саме на сцені шліфується майстерність, а у кіно, як правило, просто використовуються театральні напрацювання, і якщо йти на поводi в режисерів, то можна стати заложником одного образу. Театральний репертуар актора не такий уже й великий: «Мій бідний Марат», «Любий друг», «Він прийшов», «Мандрівники, що біжать», «Сірано...», які він грає в театрі Моссовєта, «Ніжинський, божевільний Божий клоун» і «Портрет Доріана Грея» в театрі на Малій Бронній, антрепризiвський «Чоловічий сезон», а в Польщі був «Макбет». Про ці роботи він говорить з любов’ю, а коли йдеться про серіали, то поступово «скисає». У домогаровському послужному спискові сьогодні понад 30 фільмів. У кіно він почав зніматися з 1984 року, ще зі студентської лави. За його словами, до 35 років успіх вислизав у нього, а потім — немов лавина: маса цікавих пропозицій у театрі та кінематографі. Тепер боїться всього не встигнути. Можна назвати декілька стрічок, що принесли акторові популярність, — «Королева Марго», «Графиня де Монсоро», «Вогнем і мечем», «Марш Турецького», «Одна червнева ніч», «Гардемарини-3», «Гра на виліт», «Пірнальник», «Бандитський Петербург». З останніх робіт — серіал «Соломія» і повнометражний фільм «Я — лялька».
БОГУН
Виставу «Любий друг» за Мопассаном можна назвати етапною в долі Домогарова. У ній він такий переконливий у ролі Дюруа, що на цю постановку публіка ходить, щоб побачити саме Олександра. Хоча грає актор зовсім не позитивного героя. Завдяки цій роботі його запросили в фільм «Вогнем і мечем». Коли менеджери режисера Гоффмана шукали кандидата на роль Богуна, то після вистави відправили рекламний ролик Єжи. Він подивився й запросив актора на пробу.
— Одягли мене в якийсь безглуздий костюм і сказали прочитати текст, — згадує Домогаров. — Це була сцена освідчення Олені, де Богун обіцяє половину України покласти до ніг красуні. Зробили один дубль, і я поїхав, подумавши, що не сподобався режисерові, оскільки він сидів з непроникним обличчям. Але за декілька днів мене попрохали повернутися до Польщі, і я став зніматися. На затвердження моєї персони та акторки Ізабелли Скорупко вплинув позитивний відгук дружини Гоффмана Валентини, яка, власне, була не лише його правою рукою, але і, як вважали члени знімальної команди, «сірим кардиналом» фільму. На жаль, вона лише місяць не дожила до прем’єри. Єжи говорив, що свій вибір на мою користь зробив ще й тому, що я добре фехтую і їжджу на коні. Він змусив мене перефарбуватися на жагучого брюнета й відправив тренуватися до варшавської школи каскадерів. Я дійсно всі трюки робив сам, обходячись без дублерів. Активно вчив польську мову, але час підпирав і довелося зазубрювати текст. Єжи мене нахвалював, але все одно взяв іншого актора на переозвучування. Зате співаю я в фільмі сам. За час зйомок подружився з Ізабеллою. Вона виявилася прекрасною партнеркою: відкрита, інтелігентна жінка без зоряних голлівудських зальотів. На зйомки приїжджала з грудною дочкою і кожну вільну хвильку проводила з нею. До речі, після цієї картини Скорупко мене «посватала» до шведського бойовика «Пірнальник», де я грав російського бандита.
Дуже приємні спогади від «Вогнем і мечем» у мене залишилися від спільної роботи з Русланою Писанкою (Відьма). Вона мене консультувала як правильно говорити по-українськи. Найкращі епітети хочу сказати на адресу Богдана Ступка. Він суперпрофесіонал, і я вважаю, що образ гетьмана Хмельницького актор створив дуже переконливо. Шкода, що у вас в Україні прийняли картину неоднозначно. По-моєму, не можна до художнього твору підходити за мірками фундаментальної історичної праці. Гоффман у процесі зйомок і після виходу фільму на екран підкреслював, що він показує не історичні реалії, а людські пристрасті, що розігралися на певному історичному тлі. Це польсько-український варіант «Віднесених вітром». Між іншим, коли «Вогнем і мечем» демонструвався в Польщі, то ніякої обструкції я не відчував.
Домогаров проявив скромність і не сказав, що в Польщі став майже національним героєм. Його трактування образу Богуна — жорстокого українського воїна без страху і докору, припало більше до душі глядачам, аніж прекрасний лицар, гарний позитивний герой у виконанні польського актора Жебровського. Більше того, практично в усіх країнах, де демонструвалася стрічка, саме Олександра, який зіграв «мерзотника», носили в прямому й переносному значенні на руках, і в актора з’явилися шанувальниці в усьому світі. «Домогаровки» бомбардують його листами, телефонними дзвінками і повідомленнями в Інтернеті. Звичайно ж, Олександрові лестить така увага, але він намагається тримати фанаток на відстані й говорить: «Дивіться наші фільми, ходіть на вистави, а якщо не подобається, йдіть із зали або вимикайте телевізор, але не тероризуйте нас у звичайному житті».
ВАЦЛАВ
Дуже дорогою для себе постановкою О. Домогаров вважає виставу «Ніжинський, божевільний Божий клоун», яка супроводиться шлейфом чуток про бісексуальність не лише героя, але й самого Олександра.
— Якщо люди приходять лише для того, щоб подивитися, бісексуал Домогаров чи ні, то це говорить про їх розумові здібності, — гарячкує Олександр. — Вистава про Актора з великої літери, про його трагічну долю. Ми взяли за основу історію про геніального танцюриста Вацлава Ніжинського. Йому багато що було дане Богом, на сцені він творив дива, про його знаменитий стрибок, коли Вацлав немов зависав у повітрі, написано цілі томи захоплених рецензій. Але за свою геніальність танцюрист заплатив страшну ціну — позбувся розуму. Я знав, що Ніжинський заїкався, що в нього була звичка гризти великий палець. На таких незначних деталях вибудовував роль. Коли читаєш щоденники й листи Вацлава, стає ясно — його часто не розуміли навіть рідні — дружина, дочка, а своїми неадекватними вчинками він шокував людей. Втративши сцену, він фактично стає маріонеткою: ще сіпається якийсь час, начебто існує, але це якийсь маревний стан, а потім — все, нитки рвуться, і людини... немає. Я говорю про самотність особистості. Поряд люди, але він — сам-самісінький і тому — вмирає.
Олександр Домогаров багато грає у виставах Андрія Житинкіна — режисера з нетрадиційною орієнтацією, але коли його запитують про «голубизну», то парирує, що дуже любить жінок, та й пізно йому мінятися — скоро відзначить 40-річний ювілей. «Я актор і повинен бути органічним у будь-якому образі, який я граю, — говорить Олександр, — а що стосується театрального оточення, то поза сценою кожен вільний чинити як йому подобається і заманеться».
МАКБЕТ ТА ІНШІ
Рік тому Олександр зіграв «Макбета» в краківському театрі «Багателая».
— Багато хто iз акторiв намагається виступати на заході, часом успішно, але, як правило, в кіно. У театрі важче працювати, — вважає Домогаров. — Не всім вдається подолати мовний бар’єр. Я добре розумію по-польському, але розмовляю з акцентом. Доводилося спочатку завчати текст п’єси, а потім працювати над вимовою. У «Макбеті», поставленому В. Смігасевичем, у мене була чудова партнерка акторка Данута Стенка. Її можна назвати яскравою представницею психологічного театру. Але поруч з цією великою акторкою грали, скажімо так, дуже посередні особи. Кожен працював у міру своїх можливостей і таланту. «Макбет» мав успіх у глядача, але, на жаль, показаний 60 разів, спектакль закінчив своє існування.
Ритм життя актора досить насичений. За словами Олександра, він вже декілька років не був у відпустці. Наприклад, цілий рік чекав Анджея Вайду, щоб знятися в його фільмі «Одна червнева ніч». Працювати довелося, коли офіційно вважався у відпустці. Зрозуміло, що від сильних перевантажень бувають «чорні смуги», депресія. Догомаров зізнався, що стрес знімає традиційним способом — випиває 250 г горілки і гарненько висипається. А ось спортом регулярно не займається. Лише під час зйомок, коли йому потрібно скакати, фехтувати, стріляти, бігати й стрибати, починає активно тренуватися. Десять років він не ставав на гірські лижі, якими захоплювався в молодості, але коли йому сказали, що треба кататися для ролі, то виявилося, що ноги все пам’ятають. Ось лише м’язи боліли декілька днів.
Домогаров терпіти не може двох речей: коли його називають красенем і розпитують про особисте життя.
— Епітет «гарний» більше пасує до жінки, — говорить Олександр. — Чоловіча краса — не тема для розмови. Чоловік може бути привабливим чи розумним. Як на мене, Аль Пачино красень. Хоч зросту й маленького — метр з кепкою.
Актор — публічна професія, і я втомлююся бути під постійним прицілом. Мені доводилося часто грати лицарів без страху і докору, і чомусь багато глядачок переносять риси цих театральних і екранних ролей у реальне життя. Повірте, я не забіяка і не супермен, в житті я звичайнісінька людина, а за словами рідних, часом буваю досить нудним типом.
