Три роки тому сталося те, в що мало хто вірив до кінця — літаки країн- членів НАТО бомбили об’єкти на території Югославії. Результатами стало: суспільство, тоді ще югославське, отримало глибокий шок, проблеми демократизації Косово залишаються не менш актуальними, Слободан Мілошевич не править у Белграді, але знаходиться під трибуналом в Гаазі, країни з назвою «Югославія» більше не існує. Наслідки бомбардувань — не тільки у вигорілих будівлях Соціалістичної партії Сербії, міністерства оборони та інших установ у Белграді, зруйнованих мостах у Нові Саді. Серби, каже журналіст однієї з провідних газет — «Глас Явності» Предраг, намагаються сьогодні про це не згадувати, але вони нічого не забули. Багатотисячні маніфестації в неділю, день триріччя початку акції НАТО — тому приклад: на вулиці, як і три роки тому, вийшли далеко не тільки прибічники Слоби. Втім, серби в більшості не схильні вважати і Сполучені Штати, і інші країни Заходу недружніми — в країні народжується попит на європейську інтеграцію і тісну співпрацю з міжнародним співтовариством. Дані опитувань громадської думки свідчать про парадоксальні речі: серби, в принципі, не проти вступу своєї країни до ЄС, тоді як три роки тому Франція, Німеччина, Велика Британія вважалися ворожими країнами. І крім того, 90% жертв бомбардувань — цивільне населення.Країна переживає момент самовизначення — змінилася не лише назва (навіть представники органів влади як Сербії, так і Чорногорії жартома кажуть, що не знають, в якій країні сьогодні живуть). Лише розпочинається процес формування політичних еліт. Нестійкість нинішньої ситуації, як зазначають експерти, ілюструється хоча б шпигунським скандалом з Момчило Перішичем, вже колишнім віце-прем’єром Сербії. Країна потребує масштабної допомоги — але задля її отримання вона повинна передусім виконати всі вимоги Гаазького трибуналу, такою є умова як Сполучених Штатів, так і Європейського Союзу. Досить важкою є економічна ситуація, яка доповнюється страйками залізничників і робітників промислових підприємств. Втім, белградські експерти не очікують масових заворушень, подібних до вересня—жовтня 2000 р., коли під тиском не тільки Заходу, але передусім власних громадян Мілошевич визнав поразку на виборах, і до влади прийшла Демократична опозиція Сербії (ДОС). Незважаючи на те, що сьогодні ДОС при владі, назва коаліції з 18-ти партій з різним впливом, різними можливостями і різною ідеологією до сьогодні не змінювалася. Інтелектуали, експерти, журналісти, молодь майже одноголосно вважають 5 жовтня 2000 р., день, коли в Белграді змінилася влада, початком нової історії Сербії.
«Югославський варіант» в Україні неможливий, вважає Мілан Ніколич, директор Центру політичних досліджень, одного з найвпливовіших «мозкових центрів» Белграда. Дві країни завжди мали різну історію, різні традиції, різні умови. Саме Ніколич, за його словами, порадив опозиції поставити на Воїслава Коштуніцу, як на єдиного опозиційного кандидата, бо він мав найбільші шанси перемогти. Вибори 24 вересня 2000 р. були далекими від чесних та відкритих, сказали «Дню» в ЦЕСІД — Центрі за вільні вибори і демократію. З боку тодішньої влади були спроби фальсифікувати результати на деяких дільницях, невідомо звідки взялася величезна кількість голосів за Мілошевича в Косово — тоді як албанці бойкотували вибори. Але паралельний підрахунок голосів, кажуть у ЦЕСІД, довів, що кандидат від опозиції переміг у першому турі, і центр був першим, хто оприлюднив ці результати, що й призвело до того, що люди вийшли на вулиці під гаслом «Готов є». Заради справедливості варто б додати, що в Белграді спокійно продавалася опозиційна преса, на вулицях можна було бачити і біг-борди, і плакати, що закликали голосувати за опозицію. І за деякими іншими даними, невідомо, чи дійсно Коштуніца переміг у першому турі — зрозуміло лише, що він справді лідирував. Представники АНЕМ — Асоціації незалежних електронних мас-медіа, які теж зазначали про свій значний внесок у перемогу опозиції, розповіли «Дню», що в той час, напередодні і під час виборів кореспонденти радіо працювали в Сербії, технічні ж працівники — на спеціальних базах в Угорщині, Боснії, Румунії. Сигнал доходив до слухача в Сербії непростим шляхом через кілька прикордонних країн. На питання — скільки це коштувало — відповідь проста: «Багато». Причому платили за це не сербські компанії, банки, люди, організації. Хто і скільки грошей витратив на «сербську революцію» — залишається в таємниці. Проте зрозуміло, що на неї був попит у самій Сербії, інакше б результату просто не було. Серби дійсно хотіли змін на краще. «Наш народ відзначається високою політичною зрілістю, — каже Мілан Ніколич. — За останні десять років ми пережили виключно важку ситуацію й пройшли школу, яка не ламає, а вчить». За даними Центру політичних досліджень, сьогодні індекс націоналізму в суспільстві становить 8—12%, що нижче, ніж у сусідніх країнах. Крім того, варто згадати, що сербам дійсно було що втрачати — до розпаду Югославії її громадяни мали право на вільний виїзд до будь-якої країни світу, в Югославії відразу ж з’являлися всі нові фільми, книги, що виходили на Заході, країна мала пожвавлені культурні, наукові, економічні зв’язки із Заходом. Будь-яке суспільство рано чи пізно втомлюється від воєн і необов’язкових труднощів.
Наслідки «югославського варіанту» — наступні. Сьогодні в Сербії — близько половини безробітних (за офіційними даними — близько 30%), рівень ВВП — близько третини від показників 1989 р. (за оптимістичними прогнозами, для подолання цього розриву знадобиться не менше тридцяти років), економіка у важкому стані. Зовнішня заборгованість колишньої Югославії становить $12 млрд. (дві третини цієї суми вже фактично списано). За даними близького до уряду Сербії Інституту економіки, до 40% економічної активності — «тіньова». Показник залучених прямих іноземних інвестицій за минулий рік — близько $100 млн. До половини ВВП виробляється в приватному секторі. Різні оцінки того, скільки країні коштував режим Мілошевича — називаються суми від $10 млрд. до $100 млрд, включно зі збитками від бомбардувань. Рівень корупції оцінюється як високий. В Сербії — близько 600 тисяч біженців з Боснії, Хорватії, Косово.
З іншого боку, як кажуть експерти надзвичайно впливової інституції G17 (яка свого часу розробила модель нової валюти, прив’язаної до німецької марки), вже з 1 квітня динар буде конвертованим (до повної конвертованості іще далеко, але ж, зокрема, гривня не продається на міжнародних біржах).
Півтора року діяльності нового режиму не надто надихає сербів. До влади коаліції ДОС вельми критично ставляться і журналісти, і експерти, і люди, які голосували за опозицію, бо очікували перш за все покращення рівня життя. Незадоволених в цілому, згідно з даними опитувань — близько 80% населення, 54% не виключають в тій чи іншій формі зіткнень з владою. Але при цьому масові рухи незадоволення не загрожують новою політичною кризою, вважають експерти.
Повільно йде реформування. При цьому президента Югославії (тепер уже — Сербії та Чорногорії) Коштуніцу звинувачують в нерішучості, його колишнього соратника, прем’єр-міністра Сербії Зорана Джинджича — в тому, що він приймає рішення поспішно й припускається помилок. За оцінкою керівника центру політичних досліджень Ніколича, сьогодні в Белграді саме навколо цих лідерів можна спостерігати процес формування двох політичних блоків, які можна б охарактеризувати як соціал-демократичний і ліберальний, або ж традиціоналістичний і налаштований більш «прозахідно». Це все стосується передусім партій, що входять до ДОС — прихильники Мілошевича і радикальних націоналістів Шешеля не мають сьогодні великої підтримки в суспільстві. ДОС перебуває на межі розколу, президент Коштуніца, який уособлює традиціоналістів, має переважно представницькі функції, вважається, що набагато більшу владу матиме новий президент Сербії. Тут великі шанси матиме, як прогнозується, нинішній віце- прем’єр Сербії Миролюб Лабус, економіст, виходець із G17. Дуже шкодять розвиткові політичні амбіції лідерів, вважають сербські експерти і журналісти. Країна гостро потребує реформи системи управління, реформи армії та поліції. Багато коментарів щодо шпигунського скандалу зводяться до наступного: це показник того, що армійська верхівка залишилася старою. Між тим, співпрацю Перішича з ЦРУ схвалив іще Мілошевич (публікуються навіть документи).
Уряд Сербії дуже тісно співпрацює з незалежними експертами у той чи інший спосіб. До речі, прем’єр Джинджич навчався в Німеччині, що теж є показником. Сербія, каже Ніколич, має переваги перед іншими країнами перехідного періоду, оскільки стартувала пізніше, й тому має шанси уникнути їхніх помилок. Український досвід теж уважно вивчається в Белграді. Але про його позитиви та негативи «Дню» намагалися не говорити. Щоправда, відмінності кидаються у вічі: серби набагато більш активні в громадянському сенсі. Там працюють досить сильні профспілки. Досить сильними є традиції самоврядування. Існує тиск на уряд «знизу», причому серби ніколи не були занадто терплячими — і тому уряду доведеться звертати більшу увагу на очевидні потреби суспільства. Досить цікаво виглядають показники довіри суспільства за даними опитувань: люди, попри все, довіряють президентові, армії, а вже потім — церкві, школі, пресі. Попри наявність монархічної традиції, монархістів не більше за 10 відсотків населення.
Серби вже переважно спокійно ставляться до втрати Косово — колись тут була колиска нації. Але договором із Чорногорією, який підвів риску під існуванням, як тут кажуть, «колишньої колишньої Югославії», незадоволений ніхто. Коментарі, зокрема, віце-прем’єра Лабуса — прості: це була передусім вимога Європейського Союзу заради наближення Белграда до ЄС. Ні Сербія, ні Чорногорія сьогодні не будуть визнані в якості суверенних держав. Що буде за три роки, визначені в якості перехідного періоду, невідомо, прогнозів немає.
Белградська молодь налаштована оптимістично. Увечері в кафе центру столиці вільних місць немає. Атмосфера — переважно спокійна. Серби просто вірять у себе і своє майбутнє.
