Та й прем’єрні успіхи київських театрів були якимись відносними. Так! Так! Ось воно!.. Але... І те не так, і це не так. Завжди трохи чогось бракувало для повної творчої вікторії.
От, скажімо, франківці. Чарівний новий «Мартин Боруля» . Скільки в ньому справжньої української національної природи характерів, скільки мимовільних і складних асоціацій із сучасністю! В. Коляда (Мартин) зіграв найкращу свою роль — органічно, вільно (зникло й звичайне затиснення голосу), темпераментно, без жодного «порожнього» місця. Або Є. Шах у ролі наймита Омелька — зворушлива безпосередність. Милі жінки З. Цесаренко (Палажка) та Н. Корпан (Марися) — щирі й прості, як земля. Але... непрофесійно, з браком смаку, як у поганій самодіяльності, грубо потішаючий публіку В. Ніколаєнко (Нациєвський), режисерська приблизність і скоромовка фіналу — і спектакль якщо не руйнується, мов картковий будиночок, то явно крениться в непотрібний бік.
«Рассудку вопреки, наперекор стихиям», поодинці існують чудові актори у франківському спектаклі «Езоп» за цілковитої відсутності присутності в ньому режисури М. Гринишина, який має два безперечні таланти — діставати гроші для своїх театральних проектів і влаштовувати навколо них атмосферу рекламного скандалу.
Зате грандіозною вийшла робота франківців над «Отелло». А. Хостікоєв «хворів» на цю роль ще зі свого студентського уривка другого курсу. Він виносив художню концепцію спектаклю, здійснити яку йому допоміг режисер В. Малахов. З Малаховим Хостікоєв раніше створив варіант «Отелло» , який грався в плавальному басейні (Венеція, Кіпр — це вода) і справив враження на Едінбурзькому міжнародному театральному фестивалі.
Дійсно, в новiй виставі франківців, у витонченому, дотепному й жорсткому оформленні О. Лобанова, в складних, як завжди витіюватих костюмах О. Богатирьової та Т. Соловйової, в організуючій оригінальній музиці І. Небесного особливо виразно й по-новому розкрилися актори — а це одне з найважливіших достоїнств будь-якого спектаклю.
Б. Бенюк перетворив Яго на чиновника середньої руки, страшного своєю зовнішньою непримітністю, за якою — віртуозна майстерність володіння клинком інтриги, пістолетом злого язика. О. Батько (Дездемона) дуже вдало й доречно перетворила свій акторський штамп імпульсивної наївної дівчинки з розпущеним волоссям на виразний характер юної закоханої жінки. Відзначають успішний дебют молодого Хостікоєва в ролі Родріго. Не кажучи вже про його батька — по суті, автора сценічної версії трагедії Шекспіра і виконавця головної ролі.
А. Хостікоєв грає дуже особово, як сповідь, як власний біль. Будучи по крові наполовину «кавказької національності», актор підкреслює «іншородність» свого героя — в м’якій тягучій пластиці, у вимові з акцентом, у виголошенні окремих монологів і реплік арабською мовою (адже Отелло — мавр, тобто араб), спеціально вивченою актором для вимріяної ролі. Він підкреслює в Отелло людську гідність, довірливе ставлення до інформації, південну запальність, людську надійність, сором’язливу ласку, силу почуттів — будь-яких. І цим викликає повагу й симпатію до «інакших» людей. Коротше кажучи, А. Хостікоєв у ролі Отелло проявив себе великим майстром, який сміливо й довірливо відкрився своїми новаціями, своїм баченням світу публіці, яка... далеко не вся його розуміє. Дехто сміється з його акценту, з афро-східних ритуалів. Пожаліємо убогих.
Пожаліємо й артиста В. Сумського, який у невеликій, але принциповій для концепції спектаклю ролі дожа Венеції вразив провінціалізмом акторських барв — від вульгарного комікування до відвертої гри «на публіку» й претензійності.
Претензійність — один з найпомітніших гріхів сучасного театру. Не маючи чогось суттєво нового для публіки, її дивують чим завгодно зовнішнім, епатуючим, ефектним. Так вчинив у франківців режисер А. Приходько, який раніше провалив «Шельменка-денщика» в Молодому театрі. Тут він спотворив «Маркізу де Сад» Ю. Місіми. Погано працюючі радіомікрофони актрис, вдягнутих у псевдообразні костюми П. Адамової, перетворили їх на ляльок з картонного ящика. При цьому вони працюють аж ніяк не за законами ширми. Проте естетичні закони цiєї вистави мало зрозумілі взагалі. У децибелах радіозвуку зникає три чверті тексту, втрачаються всі психологічні барви, рветься ланцюжок сюжету. Можна лише здогадуватися, що Л. Руснак у головній ролі Рене дійсно трагічна й наповнена парадоксальною правотою. І якби не І. Дорошенко в ролі її матері (перша вікова роль красуні- актриси), яка вразила контрастами зовнішніх і внутрішніх станів, про спектакль взагалі важко було б говорити.
Претензії, претензії, претензії...
Претендує О. Голотюк вважатися режисером, а В. Кошевенко — актором, обрубуючи на прокрустовому ложі свого моноспектаклю «Акомпаніатор» всі кінцівки психологічно парадоксальної драматургії француза М. Мітуа.
Претендує режисер О. Критенко тримати спектакль «Брехун(и)» О. Ірванця (Театр на лівому березі) на акторській імпровізації. Не виходить. Щось не так iз режисерською методою, бо, як говориться у відомому анекдоті, «стихійну демонстрацію готують три місяці».
Претендує закордонна літературознавиця, пані І. Коваль, на драматургічні, етичні, філософські, біографічні прозріння в так званій п’єсі «Язичницькі святі», скомпонованій з щоденників і листів подружжя Льва та Софії Толстих. І ось уже Молодий театр вимучує спектакль «Лев і левиця», де режисер С. Мойсеєв винаходить постановочну виразність, а запрошений Богдан Ступка компенсує образ Льва Миколайовича потужністю власної особистості. Чи варто було?
При нагоді не можу не поділитися занепокоєнням з приводу трагічного, на мій погляд, зламу акторської індивідуальності П. Лазової (Софія Андріївна в цьому спектаклі). Раніше П. Лазова належала до дуже рідкісного типу українських актрис — модерного стилю сецесії, справжньої тонкої неврастенічності, елегантності й складних музичних ритмів. Але відповідного репертуару для неї явно не вистачало. Можливо, для того, щоб розширити діапазон актриси, покійний С. Данченко доручив їй знакову роль Проні Прокопівни (він взагалі любив парадокси в розподілі ролей). І Поліна так старанно себе поламала, так перевернула свою акторську натуру, що в подальших ролях багато в чому застосовує манеру Проні — відкритий звук, голосовий форсаж, широкі жести. У славетного міма Марселя Марсо є етюд про маску, що прикипіла до обличчя артиста. Це саме той випадок.
А ось інший. Хоче Т. Назарова (театр ім. Лесі Українки) довести, що вона може грати все, зокрема й гостру памфлетну комедію (головна роль у «Пані міністерші» ). Назарова дійсно багато чого може. Але є закони природи, зокрема й акторської, сперечатися з якими можуть лише генії, одиниці. Щедро обдарована талантом ліричної героїні, Т. Назарова за всієї старанності, самовіддачі й професійної громотності все ж не спроможна вивести свою Живку Попович на гострі піки соціально-політичної сатири, хоч би як актриса була обізнана з фабульною ситуацією п’єси Б. Нушича. Через що класично чітко сконструйований спектакль слабо «заводить» глядачів.
Дуже подобаються глядачам спектаклі Театру на лівому березі «Сільвія» А. Герні та «Глядачі на спектакль не допускаються» М. Фрейна. В них все дуже зворушливо, хепі-ендно, кумедно й весело. Але приблизно й невиразно. Не вирішено як сенсоутворюючий образ дружини в трикутнику чоловік-дружина-собака («Сильвія»), не прокреслено крізну дію, що виводить на головну думку в «Глядачах...», і спектаклі всього лише на рівні зворушливості, кумедності й розваги. Адже «сказка — ложь, да в ней намек...» Обійдемося без натяків. Послухаймо краще театралізовану лекцію в особах про Моцарта та Сальєрі в гарному спектаклі «Жіночі ігри». Грають у тому ж театрі.
Гірше, коли натяки перетворюються на уроки. Ось, наприклад, в ТЮГу на Липках у спектаклі «Лис Микита» за І. Франком вчать, що бути вбивцею, інтриганом, брехуном дуже добре й вигідно — отримаєш безліч винагород і привілеїв. Натяк на актуальність, що не потьмяніла з давніх часів твору Франка й навіть з ще давнішого першоджерела, німецького «Рейнеке-лиса», вельми зрозумілий батькам. Але біда в тому, що грати лиса Микиту поставили симпатичного, привабливого, талановитого артиста Р. Сокольника гарної романтичної зовнішності. Й простодушні діти, далекі від політичних ігор і інтриг великого світу привабливих перевертнів, сприймають негідника як героя і приклад для наслідування, що свідчить про безвідповідальність дорослих постановників, про приблизність, поверховість, полегшеність їхнього мислення.
На те ж страждають і автори казкового спектаклю «Як козаки змія приборкували» І. Поклада в Дитячому музичному театрі. Він починається з того, що п’яні козаки один у одного барило віднімають (з п’яних очей і змія можна побачити, особливо зеленого). А кінчається подружньою бійкою закоханих героїв — ще один урок дітям.
У дорослому варіанті це побоїще підносять в енний величезний ступінь у спектаклі О. Ліпіцина «Хто боїться? .. (Вірджинії Вульф)» У відомій п’єсі Е. Олбі обопільна ненависть подружжя грунтується на їхньому обопільному коханні, що трагічно не зістиковується. Але О. Ліпіцин, судячи зі спектаклю, в кохання не вірить абсолютно, й тому обрушує на глядача мегатонни ненависті без будь-якого психологічного мотивування. Звичайно, деякі подружжя покидають театр посеред дії. Чи повернуться вони сюди коли-небудь?
Ось чому, коли в цій гущавині приблизності, претензійності, безвідповідальності зустрічається творчий успіх, або професійно-чесний пошук, або нове перспективне ім’я, хочеться кукурікати, як півень, який знайшов перлове зерно.
Унікальний талант співачки А. Швачки (Національна опера). У ролі/партії Кармен молода тендітна красуня блиснула не лише приголомшуючим мецо- сопрано, а й унікальним обдаруванням драматичної актриси. Анжеліна, почуйте наше захоплене «кукуріку» в своїх закордонах. Україна теж хоче чути вас!
Радує чарівний дебют у Дитячому музичному театрі ще однієї учениці славетної Є. Мірошніченко — Т. Ходакової . І голосок у неї чарівно дзвінкий (сопрано), і акторський діапазон — від Червоної Шапочки до Буратіно.
Чарує віртуозність акторського малюнка Л. Яремчук у «Листах кохання» А. Герні в мініатюрному театрі «Актор». Сидячи за столом, усього лише читаючи листи, користуючись окулярами, актриса проживає довгу жіночу долю від дитинства й дівоцтва до розпаду зрілої особистості. І захоплює нею нас із вами.
А ось спірний, але напрочуд гармонійний, вивірений у всіх дрібницях, дуже складний за музичними й психологічними парадоксами новий спектакль Д. Богомазова «Sanctus» («Горло») за новелою Е.-Т.-А. Гофмана. В ньому по-новому зазвучали таланти акторів О. Батько, О. Бондаренка, Д. Лаленкова й інших. Не всі глядачі сприймають у спектаклі ультрасучасну театральну лексику цього завжди мислячого, шукаючого режисера. Тут важливо повірити йому, віддатися тій емоційній естетичній хвилі, яку він усім пропонує.
А в Центрі сучасного мистецтва ДАХ грає свій пісенний спектакль «У пошуках втраченого часу» фольк-група «Божичі». Аутентичний спів, аутентичне ж застілля з глядачами, елементи народної обрядовості, до болю щире читання передсмертного листа — все це повертає вам «очі зіницями в душу», де раптом спливають очищуючі спогади втраченого часу...
... Виходить, не таким уже й тьмяним був минулий театральний рік у київський театрах. * * *
І можна ще багато говорити про театральне життя Києва в Міжнародний день Театру. Про багато інших прем’єр. Про чудові вистави лялькових театрів. Про гострі творчі проблеми Театру оперети, слабкості її режисури, старіння трупи й необхідність ретельного професійного огранювання молодих акторських алмазів типу О. Гаврилюк. Про театральний подвиг Л. Титаренко, яка вже багато років несе на своїх плечах тягар репертуару й просто існування приватного театру «Браво». Про інші антрепризи, центри, разові проекти, хепенінги й вуличні дійства. Про незатребуваність багатьох талановитих акторів, які приречені у рідних театрах на простій і успішно грають у чужих постановках. Про спектакль Молодого театру «Гедда Габлер» Г. Ібсена, його сенсоутворюючу сценографію (С. Маслобойщиков) та елегантний ансамбль артистів на чолі з Л. Жук (Гедда) і С. Бокланом (Тесман). Про народження в Києві нового театру на основі випускного курсу М. Рушковського. Про стагнації Експериментального театру. Про малу кількість спектаклів Театру на Подолі та яскравий дебют у ньому тринадцятирічної професійної актриси М. Поведюк з КДАМ. Про стоїцизм і протиріччя «Сузір’я». Про унікальний театр Пластичної драми. Про творчу молодь. І працездатність стариків. Про те, які смішні суми зарплат нерегулярно платить артистам наша малокультурна держава, що не цінує ніяких талантів, прирікаючи їх на голод і злидні. Про те, як викручуються театри без фінансування нових постановок і без гастролей. Про довгобуд театрального інституту на Львівській площі й виселення його з Хрещатика й інших погано пристосованих приміщень, розкиданих по всьому місту. Про безперечні юні таланти театрального факультету Дитячої академії мистецтв. Про функціонування Спілки театральних діячів і відділення театрального мистецтва Академії мистецтв України. Про театральну педагогіку. Про кризу драматургії. Дефіцит режисури. Про театрознавців і театральних критиків, до яких належу...
Про майбутнє театру.
Зрозуміло в ньому одне — Театр буде завжди. Бо людина — істота не лише розумна (homo sapiens), а й граюча (homo ludens). Грають усі!
Приходьте завтра на спектакль!
ДО РЕЧІ
Сьогодні вже вдесяте відбудеться нагородження театральною премією «Київська пектораль». У кожній номінації по три претенденти. На кращу виставу — «Глядачі на виставу не допускаються», «Отелло», «Sanctus», на кращу виставу камерного театру — «Брехун(и)» і «В пошуках втраченого часу» (третього номінанта експерти не назвали). Краща режисура — В. Малахов («Отелло»), С. Мойсеєв («Гедда Габлер» та «Лев і левиця»), Ю. Одинокий («Глядачі на виставу не допускаються»). У номінації на кращу чоловічу роль — Б. Ступка (Лев Толстой), А. Хостікоєв (Отелло), А. Ященко (Грег і Роджер у виставах «Сильвія» і «Глядачі на виставу не допускаються»). У номінації на кращу жіночу роль — Н. Білецька (Міс Клакет, «Глядачі на виставу не допускаються»), С. Орліченко (Сильвія) і А. Швачка (Кармен). У номінації вистави для дітей — «Лис Микита», «Червона шапочка» (Дитячий музичний театр), «Як козаки змія приборкували».
