Василь ШКЛЯР , письменник:
— Небезпечними вадами національного характеру мені видаються саме ті риси, які лукава загальна думка підносить сьогодні до найвищих чеснот. Насамперед, це щедрість і терплячість. Ми віддали сусідам усі свої заощадження, подарували зброю, віддали культурний, інформаційний простір, наділили їм територію під військові бази. Тепер політики на повному серйозі сперечаються, чи варто Україні йти до НАТО, ніби нікому й не відомо, що країна з чужоземними військовими базами про таке не може й мріяти. Ну, а з приводу нашої хваленої терплячості, то тут згадується притча про селянина, якого пан за провину наказав прив’язати голого до дерева в лісі, аби нещасного їли комарі. Згодом пан пожалів його і хотів було гіллячкою розігнати комашню, але селянин попросив: «Не треба — ці вже напилися моєї крові, а ви їх розженете, то прилетять інші, голодні. Мені буде ще тяжче...». Ось так і наш люд — терпить — голий і босий, зате зі своїми незмінними комарами. Із оцієї щедрості і терплячості вилупилася така українська потвора як догідливість. В оповіданні Григора Тютюнника «Син приїхав» чадо, що навідалося до батьків у село запитує: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?» А батько, намагаючись догодити дитині, відказує: «Да как — отако грядками і йди, хіба ти забув?» Оця догідливість притупила в українців найвищий людський дар — почуття власної гідності. Газети залюбки публікують зізнання на кшталт «мне моя сексуальность дороже национальности...». Думаю, що з таким звироднінням бідоласі все-таки не уникнути сексуальних проблем, тож про його участь у збільшенні чисельності нації не може бути і мови. Взагалі-то вищеозначене дає підстави перейти до розмови про елементарну недоумкуватість, але це вже залишмо для фахівців особливого профілю. Скажемо тільки, що романтичні чутки про мудрість та далекоглядність народу були явно перебільшені.
Євген ГОЛОВАХА , доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту соціології:
— Наявність травм у національному характері українця пов’язана з тривалим періодом відсутності самостійного існування. Саме звідси і виникають усі проблеми. Травма — це дискретна категорія. Наприклад, можна говорити про «травму втрати». Скажімо, Росія у зв’язку з розпадом СРСР гостро пережила травматичний момент, пов’язаний із втратою колишньої території, сфери політичного впливу. Щодо України, то, якщо вважати травмою відсутність самостійності, суверенітету, більш доречною категорією, яка характеризує це явище, буде поняття «дистресу». Це тривалий стресовий стан, що призводить до вичерпання адаптивних ресурсів організму. Сам по собі стрес може виконувати і позитивну функцію, дозволяючи струснути організм і мобілізувати його для адаптації. Але коли стрес триває довго, і у процесі його подолання повністю вичерпуються адаптивні ресурси, тоді має місце дистрес. У цьому випадку для України, у зв’язку з її довгим періодом залежного, провінційного існування, більш характерним є стан соціального дистресу. Адаптивні ресурси, пов’язані з можливістю побудови держави за своїми бажаннями і можливостями, виявилися істотно вичерпаними. І, можливо, цей стан соціального дистресу, а не просто травми, як різкої зміни ситуації, є передумовою багатьох соціальних проблем і труднощів України сьогодні. Головна причина — нестача адаптивних можливостей соціуму і нації загалом. Труднощі адаптації пов’язані з глибиною травми. Якщо травма несумісна з подальшим соціальним існуванням, то соціум гине. Для України хронічний дистрес здатен викликати запитання — чи можливе відновлення адаптивних ресурсів у цьому випадку чи ні. Маються на увазі запитання, які стосуються можливості самостійного існування України чи її залежності від більш сильних держав. Щоб вирішити цю проблему, необхідно оцінити наслідки впливу цього дистресу. Тобто чи призвів він до такого фатального стану соціально-політичної дезадаптованості чи ні? У мене оптимістичне бачення цієї проблеми. Цей дистрес не є фатальним для України з погляду збереження її самостійності, національної перспективи. Це пов’язано з характером виходу України з ситуації з розвалом СРСР. Україна, на відміну від Росії, вийшла з даної ситуації, здобувши незалежність і економічну систему, що сприяє викиду індивідуальної ініціативи та появі якостей, які необхідні для подолання дезадаптації. Перспектива виходу України зі стану, який називають комплексом малозначимості, досить оптимістична. Інша річ, що дистрес передбачає тривале відновлення. Тому наївно вважати, що це можна зробити в історично стислі терміни.
Для нашої національної свідомості характерний етнонаціональний ізоляціонізм, замикання на власному етнонаціональному середовищі. Загалом це можна назвати комплексом східнослов’янської відособленості, який виявляється, зокрема, у невиправданому збільшенні соціальної дистанції з усіма іншими етнонаціональними спільнотами. Така замкненість перешкоджає набуттю цінного світового досвіду. Це також виробилося під впливом важкого історичного досвіду народу, якому постійно доводилось захищатися від зовнішніх ворогів. Не подолавши цей комплекс, буде складно приєднуватися до більш широких зв’язків, ніж ті, які зумовлені найближчим середовищем існування, простіше кажучи — «кумівські» та «сусідські».
Великою травмою була штучна урбанізація, яка відбулася буквально за два десятиріччя. Це була колосальна маргіналізація способу життя, і це не могло пройти безслідно. Цей процес породив багато соціальних проблем, які будуть долатися в міру того, як буде долатися маргіналізація, пов’язана з першим поколінням урбанізованих людей. Поява нового міського покоління приведе до реального подолання цієї соціально-психологічної травми.
Євген ПАШКОВСЬКИЙ , письменник:
— Як свідчить історичний досвід — це відступництво, яке часто потрактовують як зрадництво, що не зовсім так, і патологічна заздрість. Сьогодні воно (відступництво) трансформувалося у крайню непослідовність, в недотримання слова, як політичного, так і бізнесового, і будь-якого іншого. Це навіть гірше за безвідповідальнiсть — це античеснотність, яка жодною мірою не вишляхетнює національний характер. Якби оце відступництво помножити на заздрість — була б гримуча суміш. Направду такого не стається, і це для мене дивина... Я проти того, що українці є історично сформованим народом-рабом. Чесноти закладені в ДНК однаково для кожного народу і наскільки духовні зусилля концентруються на вирішенні найвищих духовних завдань народу, настільки й ці чесноти відкриваються і народ стає вищим, шляхетнішим і гіднішим кращого свого обранства. А в тому, що кожен народ має обранство, я не маю жодного сумніву. Українці стоять на порозі того, що вони сконсолідуються, отримають великий духовний імпульс і, гідно втілюючи своє обранство, здобудуть найшляхетніші риси. Ми достатньо натерпілися і залишається кілька кроків попереду. Недоліки ж заробляються історичними примітивнощами, хибним світоглядом, несумісництвом етнохарактерів, всім тим, що Бог посилає, аби упомірнити певні риси доль, аби їх вирівняти і зняти те, що називають «негативною кармою» як окремої людини, так і цілого народу. Все те, що пережила наша земля, зжите не тільки українцями, а й спільно витерплене євреями, поляками, росіянами волає не до минулого, а вже очистило, я певен, набагато чеснотніше і гідніше майбутнє. Риси минулого зосталися в минулому. Примиряючись — попросимо примирення. Майбутнє вже є сьогодні — ми тільки зобов’зані вступити у нього достойними людьми, вартими його.
