Майже в кожному історичному музеї, енциклопедичних виданнях та навіть у багатьох сімейних фотоальбомах можна побачити фотознімки й ілюстрації Якова Борисовича. Прізвище фотомайстра відоме не лише серед професійних фотожурналістів, а й серед тисяч людей, яких він фотографував, серед мільйонів читачів, які бачили його знімки в газетах, журналах, книгах, на виставках.
ПОДАРУНОК СТАВ ДОЛЕЮ
Народився Яків Борисович у Мурованих Курилівцях на Вінниччині. Там пройшло дитинство, а після школи вiн майнув у Київ. Спочатку влаштувався на меблеву фабрику імені Боженка. Хоч ростом не вийшов, був найнижчим у цеху, навіть довелося зробити підставку до верстака, але працював сумлінно. Якось на день народження дружина подарувала йому фотоапарат «Фотокор» з розсувною гармошкою і дерев’яним штативом, і це стало його захопленням. У вільний час він гордо носився по вулицях зі своїм подарунком. Фотографував, проявляв, робив знімки контактним способом, на мить вмикаючи світло над негативом, прикладеним до фотопаперу, аж поки сам не сконструював дерев’яний фотозбільшувач.
У день перших виборів до Верховної Ради країни, 12 грудня 1937 року, зробив кілька знімків на виборчій дільниці заводу «Ленінська кузня». Віддав їх у редакцію вечірньої газети. Один з них надрукували. Так і дебютував як фоторепортер. Почав працювати у вечірці позаштатним фотокореспондентом, та невдовзі запросили його на постійну роботу в республіканську газету «Колгоспник України», нинішні «Сільські вісті», потім — у фотохроніку РАТАУ (Радіо-телеграфного агентства України). Знімав великі будови — «Азовсталь», «Дзержинку», ХТЗ. Було багато планів, які перервала війна.
Зарахували Давидзона кореспондентом газети «За Радянську Україну» Південно-Західного фронту, яку редагував полковий комісар Микола Бажан, а членами редколегії були Олександр Корнійчук та Ванда Василевська. Вже стали хрестоматійними його знімки, де у військовій формі на полі, розкривши планшет, щось обговорюють Олександр Довженко і Андрій Малишко, або фронтові фотографії Олександра Корнійчука, Ванди Василевської.
— Давидзон не працівник був, а золото, — пригадував головний редактор Української енциклопедії Микола Бажан. — Він умудрявся робити знімки навіть тоді, як все навколо горіло. В районі Лубен на Полтавщині зібралось багато людей і техніки, ворожі літаки кружляли над головами. А нам треба не лише зберегти похідну друкарню, а й якомога швидше випустити свіжий номер газети. І тоді редакційний фоторепортер Яків Давидзон розвідав інше місце переправи через Сулу, і під покровом ночі здійснили цю операцію.
В архівах збереглися його унікальні знімки боїв під Харковом, Воронежем, Сталінградом, великий фотоматеріал про українських партизан, який вже після перемоги Яків Борисович видав у трьох книгах. Фотознімки Сидіра Ковпака, зроблені Давидзоном, допомогли у створенні кінофільму «Дума про Ковпака». По них був пошитий одяг і так схоже загримували Костянтина Степанкова, який грав роль легендарного партизана, що коли актор вийшов із землянки, експерти картини, які добре знали свого командира, сказали: «Це дійсно Ковпак».
«СОВЄТСЬКИЙ ЕКСПЛУАТАТОР»
Майже 50 років Яков Борисович працював фотокореспондентом газети «Радянська Україна» (нині «Демократична Україна»). Спішив зафіксувати все, що відбувалось навколо — воїнів, які ввійшли в щойно звільнений Київ, перший трамвай, що рушив по місту, людей, які розчищали зруйнований Хрещатик. Зняв осквернені фашистами могилу та музей українського поета Тараса Шевченка в Каневі. Давидзону позували уславлені маршали І. Конєв, В. Чуйков, хірурги М. Коломійченко, М. Амосов, вчені Б. Патон, В. Глушков, авіаконструктор К. Антонов, космонавти Ю. Гагарін, П. Попович, В. Терешкова, письменники П.Тичина, М. Рильський, М. Стельмах, О. Вишня, Ю. Яновський, В. Сосюра, О. Гончар, композитори Л. Ревуцький, П. Майборода, художник В. Касіян, спортсмени Л. Латиніна, Б. Шахлін — всіх і не перелічити.
Фотокореспондент завжди з’являвся на найважливіших подіях. У дні свят і ветеранських зустрічей надівав свій синій берет з червоною стрічкою навкіс, бойові ордени та медалі та виходив на свою репортерську роботу. Таким скульптор О. Скобликов й увічнив його на меморіальній дошці, що встановлена на будинку № 19 по Володимирській вулиці, де жив фотожурналіст.
Йому підкорялися всі, кого він фотографував, вмів розговорити героя, швидко увiйти з ним контакт. Наприклад, гостював одного разу в Україні Хо Ші Мін. Після відвідування тваринницької ферми в Терезино під Білою Церквою по дорозі на Київ Давидзон умовив організаторів візиту зупинитись у зеленому гаї, щоб на природі, у неофіційній обстановці сфотографувати в’єтнамського президента. Хто його знає, якою мовою говорив з ним Яків Борисович, але ж зумів попросити, щоб той запалив цигарку, сів у траві, підняв голову і посміхнувся. Хоч і удостоївся за це репліки вождя народу В’єтнаму: «Ви єсть совєтський експлуататор», та все ж був задоволений. Знімок вийшов дуже вдалий, публікувався не лише в українських, а й зарубіжних газетах, на міжнародних фотовиставках відзначений преміями і дипломами.
Його любили не тільки герої знімків, а й колеги, тому й довіряли йому тривалий час очолювати секцію фоторепортерів і художників Спілки журналістів України. Він ніколи не робив таємниць із свого уміння, щедро ділився досвідом з друзями, багато докладав зусиль у вихованні молодих фотокорів.
ЕМІГРАЦІЯ
Постійний неспокій, праця без вихідних, часті відрядження і високе напруження в роботі поступово давалися взнаки. Яків Борисович переніс два інфаркти та щоразу, коли зводився на ноги, брав фотоапарат і йшов робити знімки. На схилі літ, коли вже померла дружина, важко доводилось йому самому. Влітку 1994 року зібрався в далеку дорогу до Штатів. Причиною було те, що значно раніше до США виїхав син дочки Лариси. Згодом і вона перебралась туди. Якову Борисовичу як не як йшов 85-й рік, душа прагнула сімейного затишку, але рішення покинути свою країну далося йому багатьма безсонними болісними ночами. Перед від’їздом прийшов у свою редакційну фотолабораторію, притулився до стіни і довго стояв мовчки...
В листах друзям він повідомляв, що до 50-річчя Перемоги над фашизмом організував у США фотовиставку. Потім писав про зустріч зі студентами і викладачами фотокінофакультету Фічбурського коледжу в штаті Массачусетс, де йому присвоїли звання почесного доктора. З сумом написав, що в житті мав чимало нагород і почестей, але найбільшим щастям і найвищою відзнакою вважає працю в рідній газеті...
26 січня 1998 року зупинилося серце Я. Б. Давидзона. Там, в далекому американському місті Вустер, його й поховали.
