Музика як предмет розваги — мабуть, головна, нехай і незадекларована тема будь- якого ді-джейського, електронізованого проекту, що живиться вже готовим звуковим матеріалом. Не виключення тут і те, що робить київський електронщик Максим Чорний, який представив у клубі «44» новий альбом «Де трава?»
Чорний — не останнє ім’я для київських аматорів репу та хіп-хопу, оскільки пише він музику для реп-групи «Зелені каштани». В іпостасі сольного музиканта молодий ді-джей пропонує себе як клубного, більш камерного виконавця; його виступ на презентації з живим акомпануючим складом підтверджує це. Скласти думку про власне альбом з невеликого концерту не можна. Хлопці пограли трохи легкого, електронізованого джазу, чим вдало вписалися в атмосферу затишного напівпідвалу з його дерев’яними столами та мерехтливими свічками. Однак в альбомі (всередину коробки було всипано насіння невідомої рослини) звучить щось інше. Те, що компонує на «Траві» винахідливий Макс, більш-менш відповідає актуальному нині «лаунжу» — модній музиці звукових коктейлів і легких ритмів, привабливому поєднанню босса-нови, ейсид-джазу і шлягерів 1950— 1970 років. Іншими словами: в кожному місті повинен бути свій «Ніж для фрау Мюллер», і Чорний створює такий «Ніж» для внутрішнього київського вжитку. На відміну від вдалих росіян-«Ножів», цей продукт не такий солодкий і мелодійний. Репове, тріскуче-барабанне загартування автора безумовно відчувається. Але принципи одні й ті ж: широке використання звукових доріжок із найбільш знаменитих радянських фільмів, від «Пригод Електроніка» до «Службового роману», пізнавані голоси та мелодії з тих же фільмів, переінакшення традиційної естради в жорстко ритмічні «танцювалки». Мабуть, сам Чорний навряд чи з цим погодиться, але тенденція очевидна — в пошуках якісного насичення своїх опусів нинішня поп-культура повними пригорщами черпає з недавнього минулого, незрівнянно більш щедрого і вдалого на ідеї, мелодії та почуття.
Власне, саме ці мелодії, в усіх значеннях старі й добрі, і складають головну чарівність альбому. Наче граєш у напівзабуту шараду шкільних часів — ось пісенька кота Базиліо, ось хоровий розспів «Крилатых качелей», ось солодкоголосі «Песняры», а ось — пунктиром — Пугачова. Минулого не повернути, але принаймні в нього можна пограти в своєму електронному сьогоденні.
