«Мы партия не парламентского, а авангардного типа, поставившая в основу своей работы организацию революционного движения трудящихся масс».
Чи багато змінилося в риториці лідера КПУ за п’ять з половиною років? Передусім слід сказати, що організувати революційний рух в Україні комуністам не вдалося. І вони це визнають. Народ, мовляв, до цього не доріс. Була ще одна спроба Симоненка словесно зігріти «ровесників Леніна» восени 2000р., коли він з нагоди чергової річниці жовтневого заколоту заявив, що «коммунистическая партия Украины как партия действия, опираясь на исторический и сегодняшний опыт овладения массами, обязана использовать все формы классовой борьбы» (Комуніст, 9.11.2000). «Все формы» — це як? Починаючи від розпалювання ненависті й закінчуючи розстрілами і депортаціями?
Щоправда, час вiд часу КПУ заявляє, що вона підкоряється правилам парламентаризму, працює в межах законодавчого поля України. Принаймні, доти, доки влада в державі не в їхніх руках, бо, як учив Ленін і нагадав 1997 р. П. Симоненко: «Коммунисты должны научиться работать в реакционных парламентах» для пропаганды своих идей».
Нині, під час підготовки до парламентських виборів, від керівництва КПУ чути дещо несподівані заяви, нові варіанти «декрета о мире».
В інтерв’ю газеті «День» (5.02.2002) П. Симоненко каже, що Компартія України «сьогодні в комплексі, скажімо так, веде боротьбу за незалежність України».
Це «скажімо так» далеко неоднозначне. Немає потреби нагадувати тут просто-таки нав’язливе повторювання комуністами України про начебто існуючу необхідність приєднання України до союзу Росії і Білорусі. Союзу, зміст якого також не варто аналізувати, бо він, швидше, химера. Зверну увагу на інше. Торік на початку червня у Москві відбувся І з’їзд слов’янських народів. Назва надто гучна, бо в ньому брали участь лише представники лівих і кілька бізнесменів трьох східнослов’янських народів. Був на з’їзді, який відбувся під гаслом «три страны — один народ» і П. Симоненко. Це, власне, формула лідера КПРФ Зюганова, який мріє про «воссоединение триединого народа — великороссов, малороссов и белорусов», бо вони творять основу «життєздатності» Росії. До цього варто додати переконання Зюганова, висловлені ним ще 1996р., що «імперія — історично і політично обумовлена форма розвитку російської держави». Учасники московського з’їзду — «малороссы» — не протестували проти його абсурдного й образливого гасла. Воно й зрозуміло: П.Симоненко (1999р.) заявляв, що «мы с Г.Зюгановым поддерживаем и координируем друг друга». Ось тобі «в комплексі, скажімо так, боротьба за незалежність України» КПУ.
В інтерв’ю газеті «День» П. Симоненко «гарантує», що в разі приходу до влади в Україні комуністів з корупцією буде покінчено. Відважне твердження. В СРСР це не вдалося ні Суслову, ні відомству Крючкова — КГБ. А нині це ніяк не вдається комуністичному керівництву Китаю, про яке Симоненко високої думки.
Такі «гарантії» лідера КПУ — з арсеналу передвиборчої демагогії. У жовтні 1999 року, у відповідь на запитання московської газети про його передвиборчу платформу як кандидата в президенти від КПУ П. Симоненко заявив: «За пять лет мы готовы поднять промышленное и сельскохозяйственное производство, изжить безработицу…Начнем потихоньку снижать цены и тарифы на товары и услуги. Особое внимание — селу, его социальной сфере. Мы знаем, как его возродить, дать ему новую силу.» (Правда, 22.10.1999).
Від кого мали б нинішні комуністи України цього навчитися — від своїх попередників в СРСР, які змушені були купувати мільйони тон збіжжя на Заході? (Під час «розвиненого соціалізму» К. Черненка лише 1984 р. СРСР закупив 45,5 мільйонів тон зерна і зернових продуктів, 484 тон м’яса, понад 1 мільйон тон тваринного жиру та олії на суму 8 мільярдів рублів у вільно конвертованій валюті, тобто з СРСР на Захід відправлено за це 300 тон золота, газ, нафту, деревину. Загалом у повоєнні роки СРСР тільки за хліб заплатив біля 12 тис. тон золота. Д. Волкогонов, «Семь вождей», кн.2).
Якщо завдати собі клопоту і знову вчитуватися у промови й статті П. Симоненка, наприклад, з 1996-7 років і порівнювати їх з його заявами останніх місяців, то, звісно, можна помітити пом’якшення революційної риторики. Так, у статті «Національна ідея»: міфи і реальність» («Голос України», 26 березня 1996) кілька разів у різних відмінках звучить фраза про «український буржуазний націоналізм», «антинародну буржуазно-націоналістичну державу» — це про незалежну Україну. Західну Україну Симоненко називає зневажливо «Галіцією». Щоправда, восени 1999 року, напередодні президентських виборiв, Симоненко заявив, що ділити народ України на східняків і західняків «безглуздо». Проте наприкінці минулого року під час обговорення у Верховній Раді законопроектів «Про мову в Україні» члену фракції комуністів П. Бауліну це не завадило назвати представників правих фракцій «оскаженілими галичанами». У згаданій статті Симоненко політику Грушевського стосовно нацменшин часів Української Народної Республіки назвав гіршою, ніж сталінські депортації народів. Це, однак, не завадило йому під час останньої президенської передвиборної кампанії апелювати до «українського буржуазного націоналіста» В. Винниченка. Як це назвати: «еволюцією» КПУ чи прагматизмом ленінського зразка?
У останньому інтерв’ю газеті «День» П. Симоненко не виступає категорично проти входження України в ЄС чи інші союзи. «Питання,— говорить він, — не в тому, в союзі чи ні, а в тому, який союз вигідніше». Здавалося б, завжди вигідніше мати справу з багатим, який тебе не відштовхує, ніж з бідним. «Європа не пустить нас до себе з нашою продукцією» — вважає лідер КПУ. Звісно, Європа вимагає реформ. Про це можуть багато розповісти чехи, поляки, угорці, словаки, які, за переконанням Симоненка, «изменили социализму» і стоять у черзі на членство в ЄС. То, може, й Україні варто піднімати якість продукції, вдосконалювати законодавство, давати в господарстві лад, щоб нарешті вийти із запльованої «труби» пострадянського безладу?
А чому, власне, не прагнути Україні членства в Європейському Союзі? Адже, за словами лідера КПУ, «Європа зараз використовує фактично ленінську концепцію союзу». Шкода, що Симоненко не розповів про це докладно, щоб довідалися про це не лише українські виборці, а й весь Євросоюз. У Брюселі зробили б з цього належні висновки, бо, як відомо, в основі СРСР також була ленінська концепція. І що сталося? «Нерушимий» розвалився! ЄС, видно, цього не лякається і цілеспрямовано працює на розширення.
Біда комуністів України в тому, що вони не проти йти до Європи, але не еволюційним, а, як хотів Ленін, революційним шляхом.
