Закінчення. Початок див. в №11 — 19.01.2002 р.
Плани німецько-угорського зближення з’явилися в період, коли угорці знову перебували в процесі пошуку свого місця у світі. Кризові явища, породжені занепадом феодального ладу, непослідовними реформами і руйнуванням звичного устрою життя, обернулися появою у суспільстві відчуття втрати національної ідентичності. Ціна економічної модернізації і вестернізації Угорщини почала здаватися надмірною.
Тому в угорському суспільстві розпочалася дискусія про історичне покликання угорської нації. Її вихідною точкою стали погляди політичного мислителя XIX ст. Імре Мадача. Угорщина, як вважав І. Мадач, повинна послужити не бар’єром, а мостом в культурному зближенні народів і в культурному синтезі між Заходом і Сходом. Iз Заходу на Схід має пройти могутнім потоком цивілізація, а зі Сходу на Захід — цінності релігії і великих культур Сходу. Але як виявилось, угорці не зуміли (чи не побажали?) у дихотомії «Захід — Схід» обрати тільки один бік. «Великий порив угорського суспільства до Заходу був лише коливанням маятника», — казав угорський поет Ендре Аді. «Країна-паром, — писав він, — навіть у найталановитіших своїх снах вона лише повзала між двох берегів: від Східного до Західного, але охочіше — назад. Навіщо нам брехали, що паром — це міст?»
Серед угорців не було єдності у ставленні до «Сходу» і «Заходу». У спробах відділити «плодотворні реформи від безглуздого оновлення, — писав Д.Керестурі, — питання угорської самосвідомості знов постають в повний зріст, і інколи здається, ніби угорці Сходу і угорці Заходу в смертельній ворожнечі протистоять один одному. Звичайно, Схід тепер означає не те, що раніше. Схід все більше стає позначенням Східної Європи, ...котру, на жаль, в минулому столітті обходили увагою і великі угорці; лише деякі виключні уми визнавали у повному обсязі величезну історичну роль слов’янства». Згадка у цьому контексті слов’янства невипадкова. Як відзначав Тібор Самуелі, «виникнення інтелігенції співпало з великим розквітом російської літератури і літературної критики». Слов’яни, що раніше уявлялися багатьом угорцям в образі «варварського Сходу», за посередництва російської літератури постали у цілковито іншому світлі. Поет Міхай Бабич казав: «Схвильована, спрагла спокути Європа жадібно всмоктувала в себе глаголи месіанских романів, і у найосвіченіших читачів Угорщини передвоєнних років не було письменника популярнішого, ніж Достоєвський». В Російській імперії на той час Угорщина сприймалася не як Захід, а як перешкода, що стримує просування Німеччини на Схід. Росіяни визнавали, що католицтво і латинь допомогли мадярам зберегти їхню етнічну цілісність, проте вважали, що під впливом Заходу угорці втрачають свою самобутність, яка могла бути збережена лише у союзі зі слов’янами.
На початку XX ст. політична конфронтація між Антантою і Троїстим союзом втягнула у війну і угорців, і слов’ян, і німців. І що цікаво: бажання миру у них поєднувалося з прагненням до соціальної революції. Тому в Угорщині, яка належала до іншого військового табору, було з надією сприйнято Лютневу революцію в Росії. Як писав у 1917 р. Л.Фюлеп, «величезна російська баржа, яка досі пливла волочена Європою, здійснила крутий поворот і, можливо, завтра вона буде тягнути Європу за собою». На революційній хвилі в Угорщині в 1919 р. навіть ненадовго виникла створена комуністами за російським зразком Радянська республіка. Але вже через півтора десятиріччя, наче підводячи підсумок сподіванням лівих європейських інтелектуалів, Йозеф Рот напише Клаусу Манну: «Росія завдяки більшовизму не готує новий Захід, а... більшовизм є шлях гидкої старої західної цивілізації в Росію. Не створюється новий світ, а наш гидкий старий світ просувається на Схід».
А восени 1918 р., коли Австро-Угорщина відкликала з України свої війська, що браталися з червоноармійцями, і Перша світова війна вже наближалася до кінця, імператор Карл IV зробив спробу врятувати імперію, перетворивши її на федеративну державу. Проте час було втрачено. 30 жовтня про розрив з монархією заявили українці Галичини, а 31 жовтня в Угорщині відбулася революція. Та скоро угорські революціонери зрозуміли, що по суті вони діяли в інтересах Антанти, яка прагнула зруйнувати цілісність Австро-Угорщини і її союз з Німеччиною. Країна опинилася в жорсткій зовнішньополітичній ізоляції. У цих умовах виник сприятливий грунт для зростання прибічників радикальних ідей. Уже в березні 1919 р. на зміну урядові соціалістів прийшов комуністичний режим, що заявив про свою «повну ідейну і духовну спільність» з Радянським урядом Росії. Що й не дивно — адже угорська компартія була створена в Москві. Дивним є інше — угорським комуністам вдалося залучити на свою сторону видатних діячів культури і інтелектуалів зі світовими іменами (Б.Барток, З.Кодай, Б.Балаж, Д.Лукач...). Одночасно на окупованій Антантою частині країни почали консолідуватися антикомуністичні сили. Як зазначає Мирослав Хроч, в суспільстві, що розпадається, націоналізм слугує «субститутом інтеграційних факторів. Коли зазнає краху суспільство, останньою опорою починає здаватися нація». Створений за підтримки французьких окупаційних військ контрреволюційний уряд на чолі з Міклошем Хорті руками румунської армії задушив Угорську Радянську республіку.
Повалений правими комуністичний уряд Бела Куна не був «антинаціональним». Як відзначає угорський історик Тібор Гайду, Бела Кун «прийшов до проповіді війни — теоретично в ім’я «світової революції», практично — за ті частини Угорщини, які були анексовані Чехо-Словаччиною і Румунією». Саме прагнення боротися за єдність Угорщини, пише Т.Гайду, «дало Парижу всі необхідні аргументи і виправдання для того, щоб знищити угорський більшовизм».
«Білий» терор перевершив «червоний»: близько 100 тисяч осіб емігрували, 70 тисяч було заарештовано, знищено приблизно 10 тисяч. Цікаво, що австрійський уряд не видав М.Хорті діячів розгромленої радянської республіки. На кілька десятиліть Відень, як і Москва, став центром угорської політеміграції. Під міжнародним тиском «білий» терор було припинено, й настав час сплачувати рахунки. 4 червня 1920 р. Угорщина підписала, а 13 листопада — ратифікувала Трианонський мирний договір. Як цілком справедливо твердить російський історик А.Стикалін, «ні США, ні Велика Британія, ні Франція не були зацікавлені в існуванні сильної угорської держави. В ній бачили не тільки потенційного союзника Німеччини, але й найбільш вірогідного претендента на гегемонію в Дунайському басейні». За волею держав Антанти і США, угорці мусили змиритися з втратою 2/3 своєї колишньої території й більше половини населення. За межами Угорщини опинилася значна маса угорського населення, що компактно проживало тоді вздовж кордонів: в Румунії — 1 млн. 664 тис., Чехо-Словаччині — 1 млн. 72 тис., Югославії 459 тис. Угорщина втратила 56% свого промислового потенціалу і мала сплатити 200 млн. золотих крон репарацій.
Ревізія Трианонського договору не могла не стати головною, стратегічною метою угорського суспільства і держави, не могла не вплинути на світогляд народу. Як писав угорський мислитель Іштван Бібо, «в душевному настрої угорців... визначальним стало усвідомлення того, що Європа здійснила по відношенню до них кричущу несправедливість. На цій підставі після 1938 року Угорщина стала вважати себе вільною від будь-яких зобов’язань перед Європою, і коли їй видалася можливість... спробувала здійснити свою мрію про велику історичну Угорщину, ступивши на шлях, котрий прямо вів її до катастрофи 1944 року, коли угорцям довелося вже остаточно розлучитися з ілюзією про велику історичну Угорщину».
Єдине у світі королівство без короля (держави-переможці не дозволили відновити на троні династію Габсбургів), Угорщина прийняла новий виклик історії. На противагу космополітичному марксизму, панівною стала консервативна християнсько-національна ідеологія, розроблена письменником Д.Сабо, істориком Д. Секефю і теологом О.Прохазкою. Істотним компонентом ідеології стала теза про месіанське покликання угорців.
«Роз’єднання малого народу на такій значнiй території — це або смерть, або місія, — писав у 1935 р. письменник і вчений Ласло Немет. — Місія, якщо подібно до юдейських християн мадяри понесуть по світу ідею відродження і оновлення Центральної Європи... І якщо угорський народ візьме на себе цю місію, то його чекають два великі завдання: «1. Він повинен створити Центральну Європу — в духовності, в науці; 2. Він повинен дати цьому регіону такий Новий Заповіт (Євангеліє), котрий привнесе мораль у зв’язки культур і інтересів». Прикриваючись ідеологічними розбіжностями, західні країни, проте, намагалися усунути Угорщину від реалізації її месіанських планів створення Центральної Європи як держави-регіону. Але діючи таким чином, вони усували її і від західної цивілізації, віддавали на поталу фашизмовi. Прагнучи подолати ізоляцію і відновити «історичну Велику Угорщину» країна все більше орієнтувалася на Німеччину, що була також невдоволена Версальською системою і вимагала реваншу.
Мимоволі угорський уряд iз союзника перетворився на сателіта гітлерівської Німеччини. Спроби ж отримати допомогу Заходу, як вже траплялося в історії, виявилися марними. Як вважав О.Седжент, заступник міністра закордонних справ Великої Британії, «Угорщина не зможе відстояти свою незалежність від Німеччини, спираючись тільки на ту економічну допомогу, яку ми надіємо їй... тому ми не повинні піддаватися умовлянням і витрачати нашу енергію і гроші, намагаючись врятувати таку країну, як Угорщина, де гра вже фактично програна».
В умовах протистояння СРСР та країн Заходу і їх політичного маневрування навколо Німеччини, Угорщина стала заручником ситуації. Щоб уникнути окупації Німеччиною, вона була змушена вступити до Антикомінтернівського пакту та прийняти закони, що порушували права євреїв. Водночас, прагнучи відмежуватися від політики Німеччини, угорське керівництво відмовилося виконати вимогу Гітлера про участь у бойових діях проти Польщі, надало притулок і переправило на Захід десятки тисяч євреїв з Польщі, Словаччини і Румунії. Розуміючи неминучість війни, угорський уряд спробував отримати гарантії визнання Великою Британією угорського емігрантського уряду, якщо в країні виникне опір гітлерівцям, однак такі гарантії надані не були.
Попри обструкцію Заходу, угорське керівництво намагалося зберегти контроль над політичною ситуацією, яка загрожувала країні втратою історичної перспективи. В березні 1941 р. воно розіслало інструкцію дипломатичним представництвам, в якій говорилося: «Основним завданням угорського уряду в європейській війні аж до її закінчення є прагнення зберегти військові і матеріальні сили, людські ресурси Угорщини. Ми за будь-яку ціну маємо перешкодити нашому втягненню у воєнний конфлікт... Ми не повинні ризикувати країною, молоддю і армією ні в чиїх інтересах...» В історичній літературі поширена категорична оцінка режиму М.Хорті як «фашистського». Проте відомо, що у хортистській Угорщині існувала обмежена парламентська система, легально діяла політична опозиція. М.Хорті не раз застосовував заходи по стримуванню діяльності ультраправих організацій, гальмував розвиток масового фашистського руху. Як і М.Хорті, чимало членів його урядів мали пробританську орієнтацію.
В 1943 р. в середовищі угорського військового командування виникла таємна організація на чолі з генералом Яношем Кішшем. Змовники розробляли плани використання угорської армії у випадку розриву з Німеччиною. В жовтні 1944 р. М.Хорті зважився оголосити про вихід Угорщини з війни. Під тиском німців він пішов у відставку і був вивезений до Німеччини, а Я.Кішш повішений угорськими фашистами. Хоча командуючий 1-ю угорською армією генерал Б.Міклош перейшов на бік СРСР, війна в Угорщині була важкою. В боях за визволення країни загинуло 140 тис. радянських воїнів. Угорські військові втрати у війні склали 136 тис. чоловік.
Маятник історії хитнувся, і Угорщина опинилася на Сході. В січні 1945 р. представники угорського антинімецького уряду підписали перемир’я. Угорщина знов позбавлялася земель, втрачених за Тріанонським договором і набутих у війні за допомогою Німеччини. Аграрна реформа за радянським зразком ліквідувала поміщицьке землеволодіння. З радянської еміграції в країну поспіхом поверталися угорські комуністи. Чимало мадяр сподівалося, що в нових умовах багато болісних питань, не розв’язаних у співіснуванні з Заходом, будуть вирішені на Сході. Зокрема, угорці очікували, що СРСР допоможе відновити суверенітет Угорщини над Трансильванією. Але поразка комуністів на виборах 1945 р. вплинула на рішення Й.Сталіна залишити цей край за румунами.
Як і в часи Версалю, нові держави-переможці продовжили перекроювання карти Європи, не зважаючи на інтереси малих народів. Розгорнутий у повоєнний період як країнами Заходу, так і Сходу експорт ідеології і політичного ладу не обійшов Угорщини. До країни розпочався експорт інститутів радянського тоталітаризму. Відкриту опозицію новій владі очолила католицька церква. Попри роки репресій, під час народного повстання 1956 р. їй вдалося підняти суспільство на боротьбу проти режиму Матяша Ракоши.
Серед істориків поширена версія, за якою М. Ракоши свідомо провокував втручання СРСР у боротьбу з опозицією в компартії Угорщини. Його настирне бажання усунути з політичної арени Імре Надя мало непередбачувані наслідки. Марксист І. Надь став центром тяжіння опозиційних, у тому числі антикомуністичних сил країни. Піддавшись на обіцянки підтримки з боку Заходу, прем’єр-міністр І.Надь оголосив про вихід Угорщини з Варшавського договору. Але й цього разу Захід обманув очікування угорців. Як згадував Ф.-Й.Штраус, «не могло бути й мови про військове втручання з боку НАТО. Придушення угорського народного повстання Червоною Армією не розглядалося як акція, що зачіпає інтереси НАТО. Я твердо переконаний, що росіяни не здійснили б вторгнення, якщо б американці завчасно потурбувалися про те, щоб зайняти ясну позицію».
Нове угорське керівництво на чолі з Яношем Кадаром зуміло зорієнтуватися у нових умовах політичної взаємодії між Сходом і Заходом і знайшло позицію, яка відповідала нацiональним інтересам. Будучи членом Варшавського договору і РЕВ, Угорщина вже в 1973 р. вступила в ГАТТ, в 1977 році дозволила участь західного капіталу у виробничій діяльності, а в 1982 р. вступила в МВФ и МБРР. По суті комуністичне керівництво Угорщини займалося підготовкою структурних змін у державі й суспільстві.
Після розвалу радянського блоку Угорщина скористалася напрацьованими зв’язками iз Заходом. Вона виявилася найбільш інвестиційно привабливою державою Центрально-Східної Європи, потрапила до першої «хвилі» розширення НАТО на Схід. Разом з тим, очевидно, що угорці переоцінили можливості і перспективи співробітництва iз Заходом. Поряд з незаперечними перевагами ринкової економіки і західної моделі демократії, вони отримали і всю гаму проблем, породжених логікою розвитку культури Заходу.
Попри накопичений раніше досвід і контакти, угорське суспільство тільки зараз дійсно поринуло у західноєвропейський спосіб життя і починає по-новому усвідомлювати двозначність свого становища. Невідповідність західноєвропейської і угорської ідентичності, відмінності у культурно- історичному досвіді, психології спонукають угорців до стриманих, а часом і скептичних оцінок власних перспектив в Європі. Синтезуючи досвід Заходу і Сходу, Угорщина здатна реалізувати своє історичне завдання: піднятися над культурними відмінностями європейців, послужити зближенню і взаємозбагаченню їхнiх культур.
