Свого часу в Україні вже розроблялася стратегія планомірного вступу країни до НАТО як до механізму європейської та глобальної безпеки. З різних, передусім, внутрішніх причин вона не була закінчена, зате була добре забута. Але тоді була абсолютно інша і зовнішня, і внутрішня українська ситуація. Тоді Київ намагався зблизитися iз Заходом, проводячи при цьому свою власну політику, тоді не було подій 11 вересня, які багато що змінили у сприйнятті самих засад міжнародної політики, тоді, нарешті, не було «касетного скандалу», що остаточно витіснив Україну на узбіччя європейських процесів. Тоді не було реального зближення позицій між Заходом в цілому і НАТО як одним iз інструментів його політики з Росією, яка саме на фоні антитерористичної операції позиціонувала себе як одного з провідних гравців, який має право не лише ставити запитання, але змушувати рахуватися iз своїми інтересами. Зрештою, навряд чи можна сумніватися в тому, що відносини України з НАТО, у принципі непогані, можуть бути просто іншими — тобто, по-справжньому партнерськими. В цьому просто потрібно переконати всіх, починаючи з себе, й просто витримувати один заданий курс, не збиваючися на «багатовекторність». Нічого дивного немає ні в тому, що ця пропозиція прозвучала, ні в тому, що на неї не поступило негайної відповіді.
Заяви про необхідність перегляду відносин iз НАТО в бік їхнього поглиблення є насправді швидше ознакою повороту до нормального стану справ, ніж новою тенденцією в зовнішній політиці. Тим більше, що цього разу Росія, якій НАТО запропонував утворити новий механізм спільного прийняття рішень, навряд чи зараз серйозно протестуватиме, а її ЗМІ знову переповняться спекуляціями на тему «Україна — НАТО». І таким чином, можна сміливо стверджувати, що політики можуть скільки завгодно заявляти, що відносини між Україною та США, між Україною та НАТО, між Україною та ЄС є самостійними й самоцінними. В реальному житті вони все одно вибудовуватимуться на тому просторі для маневрів, який залишиться відповідно до домовленостей між Росією, Заходом та Україною. І в будь-якому разі сьогодні вони будуть вторинними, хоч як би прикро це було. Причому вторинними переважно з вини самої України, яка виявилася не в змозі реалізувати свої шанси, і елітам якої стало комфортно слідувати курсом, прокладеним іншими. В цьому може й не бути нічого поганого — в тому разі, коли цей стан виявиться перехідним до народження нових еліт, які запропонують суспільству нову політику. Тоді, можливо, деякі теми просто зникнуть самі собою, а деякі нові постануть. Зокрема, умови нормального, адекватного українським можливостям рівня відносин Києва з Європейським Союзом. В цьому буде замало декларативної підтримки, висловленої канцлером Шредером, право на це потрібно довести практикою.
Отже, насправді йдеться просто про повернення до нормального стану — але з чітким розумінням того, що цей стан базуватиметься вже на нових умовах. Які цілком придатні до використання у власних інтересах.
