Що ж все-таки входить у сучасне визначення насильства і чи дійсно настільки актуальна нині ця проблема в Україні, якщо, ігноруючи перелік економічно й політично важливих законопроектів, Верховна Рада приймає саме цей закон? «Людство вступило в епоху насильства», — заявив з трибуни співробітник Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології Юрій Онишко. Дійсно, подібна заява підкріплена реальними фактами, і тут йдеться не про тероризм, хоч синдром осені 2001 також підтверджує цю думку. Сьогодні абсолютно офіційно обговорюється питання, скажімо, чи має право мати продати свою дитину. Причому, як не дивно, аргументи на користь «має» все-таки присутні. Кандидат філософських наук Наталія Гончарова наводить ще один приклад зростаючої жорстокості у суспільстві. «Якщо декілька років тому в Одеському цирку на дитячому святі клоун під час свого номера розрізав ляльку і більшість дітей розплакалася, а у декількох навіть була істерика, то тепер фільми жахів і передачі, в яких показують, як ріжуть не ляльок, а живих людей, викликає у дітей непідробну зацікавленість». Якщо ж говорити про сім’ю, яка колись асоціювалася з безпекою і захистом від усієї мінливості зовнішнього світу, то саме офіційна статистика вказує на те, що в середньому близько семи мільйонів на рік страждає від насильства у сім’ї.
В Україні такої статистики немає, при тому, що рівень усвідомлення проблеми суспільством досить високий. За даними дослідження, проведеного Центром «Соціополіс», тільки 14% вважають, що проблема «висмоктана з пальця». Крім цього, і саме поняття насильства не спричиняє ускладнення для визначення. Основна маса респондентів включила в нього і сексуальне насильство, і фізичне (биття, неадекватна поведінка під час прийняття наркотиків і алкоголю), психологічне (грубість, погрози фізичного впливу), економічне (економічний контроль над жінкою в сім’ї) і соціокультурне насильство (заборона працювати, провести дозвілля вибраним способом). Але проте звертатися за допомогою жертви не поспішають, а якщо ж все-таки будуть, то, швидше за все, до недержавних соціальних служб (32%), до державних соціальних служб (25%), і до міліції (23%). Причини такої безініціативності фахівці розцінюють по-різному, проте як і причини трансформації «колиски виховання» в «колиску насильства». На думку наукового співробітника Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології Катерини Пшеголінської, суть криється у національному характері українців, який відбивається у поведінці. Патріархальність сімей, що склалася здавна, терпимість як показник порядності, а також відсутність демократії. Іншими словами, насильство у сім’ї і небажання йому противитися — це дефект нашої соціалізації.
Юристи дещо оптимістичніше дивляться на проблему. Зокрема, адвокат Олександр Шипка вважає, що сьогодні ми збираємо плоди неспроможності судової влади. Згідно з законом, суд не бере на себе функції збору інформації у справі. Цим, тобто збором фактів, довідок, свідків, повинна займатися сама жертва, на що крім моральних зусиль необхідно затратити ще й матеріальні. «Ми не вміємо боротися проти насильства. Профілактика — це добре, але коли ми доведемо, що можемо йому протистояти й карати винуватця, тільки тоді, можливо, будемо говорити про те, що проблема знаходиться на шляху до вирішення», — говорить адвокат. На його думку, жінок треба навчати елементарним речам, таким як грамотно писати заяви, куди їх направити і до кого звернутися за допомогою.
До основних причин насильства у сім’ї відносяться соціально-економічна криза, безгрошів’я, безробіття, низький рівень духовності, тенденції до зростання наркоманії та алкоголізму. Іншими словами, існує дві проблеми — економічної кризи і духовності. На думку Н. Гончарової, у психічному просторі суспільства ця ситуація знаходить своє відображення у тому, що сформувалися дві полярні домінанти: відчуття безпорадності й жаху перед майбутнім і зростання соціальної агресивності, що за законами психології, є абсолютно нормальним явищем, оскільки домінантні настрої мають здатність взаємопереходити. Крім цього, суспільна криза не могла не вплинути і на стабільність сім’ї як суспільного інституту. Кандидат філософських наук вважає, що зниження достатку населення не основна причина сплеску насильства, а швидше, умова виникнення другої причини — економічної диференціації. На думку Н. Гончарової, на цьому грунті виникає конфлікт поколінь. «Я заслуговую на більше» — саме це у більшості випадків обертається агресивною поведінкою по відношенню до тих, хто володіє матеріальними цінностями.
Згідно зі статистикою різних країн, у світі від 33% до 88% жінок страждають на так званий посттравматичний синдромом, що включає в себе нав’язливі спогади, нічні кошмари, перманентну тривожність, соматичні скарги без об’єктивних на те причин і найголовніше — страх, який може спостерігатися і через 15 років після травми. А як «доважок» — психоневрологічні порушення у дітей і збільшення безпритульників. Таким чином очевидно, що боротьба з насильством у сім’ї повинна вийти на державний рівень, в іншому випадку ми ризикуємо отримати «у нагороду» в прямому значенні слова хворе суспільство. На сьогоднішній день у країні обговорюється питання створення національної програми із запобігання насильству в сім’ї, скоріше воно обговорюється лише на рівні громадських організацій. Як один з перших кроків — запуск радіопрограм для дітей, які б навчали неконфліктно вирішувати конфліктні питання, а також популяризація «телефонів довіри» для жертв насильства і створення притулків для них. Щоправда, при міськадміністрації один притулок вже є на 15 (!) чоловік. Але громадські організації заявляють: перший крок на шляху до розв’язання проблеми вже зроблено — ухвалений закон.
