Зараз, коли я пишу ці рядки, моя дружина сидить вдома в очікуванні, коли у двері подзвонить переписник. Як людина, яка мала певний досвід у вирішенні аналогічних проблем, я можу тільки повторити слова Леоніда Кравчука («Повністю гарантувати безпеку зібраної інформації — не вдасться. Якщо, наприклад, людина отримує інформацію, то в наш час купити її зовсім не складно. Перепис проводитиме дуже багато людей, і гарантувати те, що ніхто з них не піддасться на ті чи інші спокуси, не можна. Інша справа, що, на мій погляд, заволодіти якимось чином комплексною інформацією — неможливо, тому що її буде внесено в комп’ютерну базу і закодовано». Л. Кравчук, «День» № 219, 29 листопада 2001) і побажати тому, хто прийде до нас здійснювати перепис, успіхiв у його роботі, яка може розкрити рани на тілі українського суспільства. Дозвольте розповісти вам з цієї нагоди коротку історію.
В 1984-му Асоціація молодих професіоналів і бізнесменів Нью-Йорка і Нью-Джерсі звернулася до мене з пропозицією створити проект з опитування людей, які пережили Голодомор. Я погодився і відправив здібного аспіранта на ім’я Леонід Херец розпитувати цих немолодих людей про все, що вони пам’ятали — від колиски до моменту еміграції. Дві третини респондентів вимагали повної анонімності, яку ми їм і пообіцяли. Коли організація, що спонсорувала проект, почала вимагати передати їй список імен та адрес, щоб ще раз відвідати цих людей і отримати додаткову інформацію з питань, що її цікавили, ми з Леонідом сіли, випили по сто грамів і спалили списки. Ми гарантували цим людям анонімність, а іншого способу зберегти її у нас не було. Навіть через півстоліття ці сміливі люди все ще боялися (зрештою, сміливість — це не відсутність страху, а здатність подивитися власному страху в обличчя), що режим, від якого вони втекли, зуміє якимсь чином дотягнутися до них через океан і схопити за горло, тому що вони розповіли те, що розповідати було заборонено.
Ця історія спала мені на думку в зв’язку з українським переписом, який нині відбувається. Передусім, ті, хто дуже добре знає систему, не будуть, та й не повинні, вірити у конфіденційність цього процесу. Було б наївністю думати, що переписники, яким заплатять за місячну роботу 50-180 гривень, не поділяться результатами своїх досліджень з деякою політичною силою, яка запропонує їм більше грошей, щоб, наприклад, прорахувати свій цільовий електорат. Як підсумував Леонід Макарович, гарантувати конфіденційність неможливо. Зрозуміло, перепис в Україні потрібен. У цій країні він не проводився з 1989 року. Але коли справа дійде до особистих даних, навіть загроза неминучого покарання не могла б гарантувати точність. Та й не повинна. Адже ці люди пройшли через багато що.
