Спектакль «Лев і левиця», прем’єра якого відбулася минулих вихідних у Київському молодому театрі, досить незвичайний за багатьма своїми складовими. Створений він за п’єсою сучасного українського автора Ірени Коваль, що саме по собi є рідкістю. Окрім того, це досить серйозне освоєння території «молодіжки» академічним важкоатлетом — Національним театром імені І. Франка. Адже головні ролі виконують найпомітніші франківці — Богдан Ступка та Поліна Лазова. Природно, з таким складом можна, не боячись, вдаватися до досить ризикованих експериментiв. Ризик для постановника Станіслава Мойсеєва полягав у першоджерелі. П’єсу Коваль побудовано на біографічному матеріалі. У нiй розповідається про непрості стосунки Льва Толстого та його дружини.
Хтось із сучасників письменника сказав про те, що Лев Миколайович був людиною недостатньо розумною для своєї геніальності. Ось саме такий Толстой і з’являється на сцені. Він — скандаліст, скупердяй, розпусник, мучитель своїх родичів; його знайомі — сумнівні, а ідеї — хибні; він зазнає життєвого й філософського фіаско, бо підходить до всіх речей, до всіх викликів реальності надто тривіально, часто — за чужими намовляннями. Створюється враження, що, власне, всі конфлікти між Левом і Софією виникають виключно через гроші й секс — принаймні, значна частина сценічного часу йде на запеклі суперечки про ці дві всевладних матерії. Поліна Лазова в такому драматургічному розкладі дійсно обертається на розлючену левицю, на фурію. Її партія — це суцільний крик і роздратування; вона яскрава саме в тих моментах, де підвищений чуттєвий градус не обертається переграванням, не шкодить образові. Ступка-Толстой, як завжди, різноманітний, але все ж, загальне емоційне наповнення родинних дуетів — втомливе. Обіцяний за жанром вистави «трагіфарс» дійсно є — на всі два акти, але це лише один тон, одна фарба, спектакль же — про кохання, а його тут якраз дуже мало. У певний момент «Лев і левиця» починають бути схожими на тривалий фамільний скандал. Можливо, так воно й було в Толстих за останні роки спільного життя; але в життєвих і сценічних драм — принципово різні закони, тому глядачі замість кону своєї кухні, роботи, родини й подібного віддають перевагу зрежисованому дійству.
«Лев і левиця» виграє якраз там, де театральність бере гору над монотонним ритмом мовного скандалу. У цьому сенсі варто відзначити Валерія Легіна в епізодичній ролі альтер-его Толстого, як і самого Толстого-Ступки — склочного та відчайдушного, розлюченого та люблячого. Це також стосується композитора Юрія Шевченка, котрий склав характерну, яскраву музику та роботи художників спектаклю. Сценограф Володимир Карашевський зробив акцент на поєднанні чорного й сірого з блиском амальгами. Величезна дзеркальна куля, котра загрозливо розгойдується в правій частині авансцени, відповідає виблискуючому заметові в глибині. Куля вторгається в простір найінтимніших сцен — прекрасний символ долі. Зi стелі сиплеться срібляста мішура. Напівдзеркальне трюмо — знак побуту, стосунків, і ця деталь особливо цікаво спрацьовує наприкінці першого акту, коли з обох боків помутнілого люстра Софія та Лев пишуть листи один одному, а потім поєднують їх. Зворушлива кульмінація нівелює багато вад спектаклю. Штучний блиск, зрештою, поглинає й самих героїв, коли двоє метких чи то сміттярів, чи то янголiв (Валерій Чигляєв та Костянтин Бін) надівають на Толстих холодні шурхотливі хламиди та маски (костюми — Олена Богатирьова), і пара остаточно зливається з блискотом у глибині сцени.
Первинна назва спектаклю — «Поганські святі». Можливо, вона більше б відповідала тому, що відбувається на сцені. Зрештою, для поганського свята таке поєднання фарсу й трагедії, сліз і блискіток є доречним. Могутніх богів вдалося умилостивити; але наступного разу жертви будуть набагато більшими.
