Я не психолог і не політолог. Я журналіст, який з відстані (не лише географічної) намагається стежити за діями українського політикуму, зокрема, коли наближаються вибори. Цікавить мене, отже, те, як передвиборчу метушню віддзеркалює преса.
У статті «У пошуках «Батька» («День» від 22.11.2001) зроблено спробу підійти до української політики за допомогою психоаналізу, посилаючися на античний міф про батьковбивцю Едіпа й на міф про сакральну єдність Батька й Сина. Спроба інтригуюча, але викликає і підозру.
Автори статті підкреслюють, що не прагнуть звести вітчизняну політичну практику «до вузькопсихологічного пояснення». Зрозуміло. У противному випадку це була б сізіфова праця!
Автори вирішили зупинитися на таких постатях української партійно-політичної (передвиборчої й «посткасетної») сцени як В. Ющенко, А. Матвієнко, О. Мороз, Н. Вітренко, С. Головатий. Але ж цю «добірку» акторів аж ніяк не можна назвати спробою психоаналізу всієї «української політики».
Звернім увагу на їхні характеристики поведінки як політиків.
В. Ющенку для реалізації себе в політиці потрібна опіка сильного «Батька».
Вихід А. Матвієнка і його команди з НДП 1999 року психологічно пояснюється «несвідомим прагненням скинути деспотичного, схильного до стратегічної відсталості «Батька», тобто В. Пустовойтенка.
«Рішення» О. Мороза стати героєм «касетного скандалу» продиктоване у версії психоаналізу «несвідомим бажанням покарати апарат влади за його «брудні» технології». Чому йдеться про «несвідоме» бажання і чи воно нелегітимне?
Н. Вітренко (українська Цирцея чи Електра? — І.Г. ) уособлює «суперего» опозиції. Щоправда, не знати, в якій бік це «суперего» повернеться (і чи не стане «танути») на фінішній прямій передвиборної кампанії.
С. Головатий — типовий «об’єкт» для застосування міфу про Едіпа. Президент вигнав його зі своєї команди, отже «Президента потрібно викрити і покарати».
Виникає запитання: чи не надто вже обмежене коло політичних «невротиків» обрали для свого аналізу автори статті і чи не фрагментарними є результати цієї спроби?
Ще давньогрецький геній Платон мав сказати, що лібідо — це сила, яка керує не лише поведінкою людини, а й цілим світом. То, може, варто було, на мою думку, дати кожному впливовому українському політику «по його лібідо», яке керує (чи лихоманить) Україною, щоб читач краще орієнтувався в галереї рідних Едіпенків та їхніх поєдинків із «Батьком Батьковичем». Тоді твердження психологів про те, що «кожна організація розігрує в особах невроз свого шефа» стало б дуже промовистим і рельєфним. На спробу психоаналітичного підходу, зокрема перед виборами, заслуговують, на мою думку, і таки політичні актори як, наприклад, П. Симоненко і навіть В. Мойсеєнко. Особливо після того, як між ним та КПУ пробігла «чорна кішка». Може, автори статті виходили з реалій, що з КПУ і так усе ясно, що своїх 20 — 24% голосів вона намолотить чи то з комплексом, чи без комплексу Едіпа? Але ж є цікаві спостереження Фрейда про неврози, джерелом яких є релігія. Чи не стосується це і сповідників псевдорелігії?
А чого мав би випасти з поля зору психоаналітичної спроби, наприклад, екс-прем’єр, нині впливовий гравець у «передвиборчому театрі» В. Пустовойтенко? Або, скажімо, М. Азаров, В. Пинзеник, С. Тігіпко та інші? А що вже казати про П. Лазаренка, який «во время оно» постійно наголошував, що він не політик, а господар, аби, не дай Боже, не накликати на себе підозру й гнів щодо «підступних» намірів претендувати на пост Президента? Звісно, нині Лазаренко на українській політичній сцені не «грає», однак матеріал для психоаналітичних спроб залишив цікавий. От хоча б обмовка Леоніда Кучми: «Лазаренко время от времени норовил падать передо мной на колени и орал: «Батько! Все для Украины сделаю! Жизнь не пожалею!» («Факты» від 22.10.1999). Чи не «класне» джерело для психоаналізу?
Зрозуміло, що в одній газетній публікації все це неможливо в доступний для читацького загалу спосіб охопити й проаналізувати згідно з Фрейдом.
Афекти й подразнення на рівні підсвідомого мають першопричину і, так би мовити, «свою історію».
У зв’язку з цим виникає запитання: чи не можна припускати, що (не лише боротьба за адмінресурси) передвиборні «неврози», які вже розпочалися цьогорічної осені, безпосередньо стосуються «неврозів» президентської передвиборної кампанії восени 99-го року?
Дозвольте висловити пропозицію. Оскільки, як пишуть автори статті, фактор «ірраціонального» в поведінці влади наявний (в українській дійсності це, воістину, «свята правда». — І.Г. ) і кожен політик не раз, сам того не усвідомлюючи, розігрує в публічному житті й «вистави» з власного внутрішнього життя, то чи не варто б систематично збирати «ефективно-найафективніші» вислови українських політичних особистостей і підготувати з цього довідник «Хто що (при якій нагоді) сказав». Регулярно це доповнювати, й у формі книжечки передавати на суд виборців. Книжечка з успіхом продаватиметься, особливо перед виборами, а користь, на мою думку, була б подвійна:
1. Прецікавий матеріал для психологів-психоаналітиків, який допоміг би їм уникати підозри в спокусі «редукціонізму» поведінки політиків на міф про Едіпа й підбору лише окремих «жертв» для психоаналітичної спроби. Можна б іти шляхом І. Котляревського й «перелицювати» Едіпа на Едіпенка. Потрібно взяти до уваги й текст «Листа запорожців турецькому султану», і обов’язково — Тараса Бульбу: «Я тебе породив, я тебе й уб’ю». Втім, чи не варіація міфу про Едіпа «по-українськи» стосовно політики?
2. Виборцю полегшить звіряти свої передвиборчі очікування зі своїми післявиборчими розчаруваннями та сприятиме усвідомленню, що рідні політики «не впали з неба». Що вони з того ж тіста, яке місить суспільство України. Це може навіть допомогти в подальшому лікуванні від патерналізму, від «комплексу Батька Батьковича» і політиків, і їхніх виборців.
