Так, кінопрограму склали картини, без яких важко собі уявити не тільки український або радянський, але й світовий кінематограф: «Земля» Олександра Довженка, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Симфонія Донбасу» Дзиги Вертова, «Вавілон ХХ» Івана Миколайчука, «Лебедине озеро. Зона» Юрія Ільєнка, «Кам’яний хрест» Леоніда Осики, «Довгі проводи» Кіри Муратової... Про рівень підготовки свідчить і те, що при початковому безгрошів’ї фестивалю практично всі фільми були забезпечені титрами німецькою — основною мовою Швейцарської конфедерації; будь-який кінематографіст знає, яких витрат вимагає отитрування навіть короткометражної стрічки. Не менш насиченою вийшла й музична частина. Широкий відгук отримали виступи Симфонічного оркестру Національної філармонії з 11-річним віртуозом-скрипалем Сашком Пушкаренком (виконували Другу симфонію Лева Ревуцького, П’яту симфонію Петра Чайковського і концерт Макса Брука для скрипки з оркестром), ансамбля бандуристів та юних віртуозів із Одеси.
Щодо художньої експозиції, то тут також було зроблено небезуспішну спробу показати широкий контекст українського живопису. Роботи сучасних майстрів — Матвея Вайсберга, Петра Бевзи, Олексія Аполлонова, Олексія Литвиненка, Олени Абессинової висіли поруч з полотнами геніїв авангарду 20— 30-х років — Малевича та Кандінського, чий внесок і в західну, і в українську культуру був рівноцінний.
Тому досить обгрунтоване здивування, навіть прикрість викликає той факт, що так чудово проведену презентацію української культури за кордоном вітчизняні ЗМІ загалом проігнорували.
Про свої враження «Дню» розповів один із учасників виставки у Берні, київський художник Матвій Вайсберг:
— Моє враження дуже гарне. Реклама Днів заполонила весь міський вокзал, у кожному тролейбусі, на кожній афішній тумбі висіли фестивальні плакати. Організатори спробували провести таку історичну горизонталь — хто ми, якого походження, показати нашу культурну протяжність. Адже те, що країні 10 років, аж ніяк не означає, що і її культура також 10 річноговіку. Ми подали кращі докази своєї спадковості — чудову кіноретроспективу, паралельну виставку сучасних київських художників і живописців, які добре відомі швейцарцям, — Малевич, Архипенко, Шевченко — художник 20-х, Кандінський. Зрештою, Україна нарівні з Австрією чи Німеччиною має право вважати Кандінського хоч би почасти своїм. Ми ж дійсно з’явилися не на голому місці. Зараз, до речі, немало українських художників працює і виставляється у Швейцарії — Микола Журавель, Тіберій Сільваши, Андрій Блудов, той же Петро Бевза, Олексій Литвиненко.
Що ж до невідання українських ЗМІ про цю акцію, то не знаходжу в цьому нічого дивного. У нас же щире піклування про культуру, як і раніше, залишається долею одинаків, а за кордоном — і поготів. У Берні що могли, те й зробили. Ухитрилися при нульовому бюджеті знайти спонсорів. На щастя, швейцарці у цьому відношенні люди дуже доброзичливі. Так що для України, повторюся, зроблено величезну справу. Росію знають у Швейцарії завдяки ще дореволюційним зв’язкам. А про нашу країну почали дізнаватися тільки тепер саме завдяки таким героїчним зусиллям.
