Сьогодні у нас чергова зустріч з Володимиром Казаневським, художником-карикатуристом із світовою популярністю. Цього разу він розповість про свою іпостась мандрівника, адже він побував у десятках країн і на різних континентах. Його можна назвати навіть туристом- карикатуристом. Як йому це вдалося? За чий рахунок? Спокійно, спокійно, не будемо пiдганяти події. Зараз Володимир неквапом, докладно (але не без іронії) відповість на всі мої та ваші запитання.
«ПІСЛЯ МІСЦЕВОЇ БІЙКИ НА КАНАРАХ НА МЕНЕ НАЙБІЛЬШЕ ВРАЖЕННЯ СПРАВИВ ВУЛКАН»
— Оскільки я у даний момент представляю рубрику нашої газети «Тайм-аут», я маю право поцікавитися, як ви, художники, відпочиваєте?
— Ось, зараз відвалився від столу та відпочиваю.
— Тоді сформулюємо нове запитання: який вид відпочинку може дозволити собі найвідоміший та успішний український художник-карикатурист?
— Дивлячись, що розуміти під словом «успішний»?
— Те, що під цим словом розуміється в усьому світі: слава й гроші.
— Що стосується слави, я успішний карикатурист. А що стосується грошей — навряд чи. Кінці з кінцями доводиться зводити.
— А як тоді живуть українські початківці-карикатуристи?
— Початківцям зараз особливо важко. Треба бути диким фанатом, щоб займатися цим ремеслом. А щоб вийти на хороший професійний рівень, треба витратити декілька років. Тому в нас молодих карикатуристів раз-два і нема. Лук’янченко з Києва та Локтєв із Запоріжжя.
— Звідки ж з’явилися твої географічні можливості: так активно помандрувати матінкою- Землею?
— Мої географічні можливості дійсно виявилися майже безмежними. Діапазон — ширше не вигадаєш: Гавайські острови, Канарські острови, Америка, Японія, Європа. Але все це відрядження, а не турпоїздки. Призи я отримував у 27 країнах, і в понад двадцять їздив за ними сам. Якщо приз пристойний, позичаєш гроші й купуєш квиток. Але часто організатори оплачують і дорогу.
— А не було таке: позичив грошей, приїжджаєш, а там тебе «кинули»?
— На щастя, не було. Буває інакше: запрошують приїхати одержати приз, а якщо не приїхав — приз «зникає».
— Вони вдають, що образилися?
— На зразок того. Вони думають: класно, що не приїхав, — можна «зажати». Цим відрізняються наші брати-слов’яни: югослави, болгари... Поляки вже пунктуальніші. Мабуть, сусідство з Німеччиною дисциплінує.
— Розкажи про той легендарний випадок, коли ти виграв ледве чи не квартиру.
— Дійсно, я отримав вельми пристойну премію в 1990 році — 14 тисяч доларів. За перемогу на конкурсі найбільш тиражної газети світу (у неї понад 20 мільйонів читачів) — «Іоміурі Шимбун». Японці — люди багаті та проводять щорічно конкурс карикатур. Призовий фонд до 50 тисяч доларів. Я виграв престижний приз імені японського карикатуриста Хідезо Кондо. Це було ще за часів СРСР. Мене запрошували в кореспондентський пункт у Москві цієї японської газети, пригощали саке, брали інтерв’ю.
— Радянська система не відібрала валюту, як це було раніше? На зразок офіційного грабунку гросмейстерів, тенісистів і т.iн.?
— Ні. Час був вже перехідним. Але з іншого боку, Зовнішекономбанк, де мені видали цю суму, потім просто закрив рахунки. Тому подальші його клієнти нічого не отримували... На ці гроші я купив квартиру.
— Непогано було б отримувати таку надбавку щорічно.
— Японці після цього чомусь перестали мене любити — більше у них нічого не вигравав. Зате на Канарах я отримав 8 тисяч...
— Як людина, яка об’їздила багато країн, розкажи про щось найбільш екзотичне чи кумедне. Задорнов раніше кепкував, що нашій людині не можна одразу кидатися у Штати, їй треба поступово звикати до закордону: Монголія, Болгарія, Німеччина.
— У цьому плані я майже дотримувався порад Задорнова. Спочатку з’їздив до НДР, до Берліну. А потім відразу пішли: Гавайські острови, Англія, Бельгія.
— Розкажи все-таки про Гавайські острови. Наші бідні співвітчизники (на відміну від багатих) про них багато чули, але не бачили нічого, крім проспектів.
— Гавайські острови — це однаково немовби складова США. Там з одного боку — буяє природа та місцеві аборигени-полінезійці, але з іншого — цілком американський сервіс. Дороги підсвічують вночі і т. iн. Тому мені більше сподобалися Канари, що належать Іспанії. Вони менш схильні до впливу індустріальної цивілізації.
— Там що, дерев’яні туалети, як у нас?
— Туалети не дерев’яні, але, наприклад, базари дуже змахують на наші. А якщо взяти природу в чистому виді: океан, берег, скелі, то, кажучи чесно, — Крим мені миліший.
— Ну ось, знову патріотизм! Ти екзотики дай нашим читачам, екзотики! Природа ж Криму більш переможна, ніж тропічна?
— Кримські ботанічні сади, які виходять на берег, думаю, не поступаються тропікам. А у тропічній природі небагато принадного — через гущавину без мачете не продерешся. На Гаваях вийдеш на яку- небудь галявинку — трава до пояса. Але ти поступово на неї підіймаєшся, й раптом починаєш відчувати, що ти йдеш не по землі, а по траві. Вона пружинить під твоїми ногами!
— Ось ця деталь вже гріє...
— Друга «тепла»деталь — кокоси падають з пальм на голову... А взагалі про Гаваї у мене більш прісне враження, ніж про Канари, тому, що запросив туди університет мормонів. Згідно з їх переконаннями зовсім не можна пити. Навіть чай. Заборонено будь-який тонізуючий напій. Там відбувався семінар про гумор.
— Уявляю, з яким сумним настроєм ти там виступав...
— Ось-ось. Канари — інша річ. Тільки приїхав туди — одразу на бійку нарвався. Прямо як у кіно: мобілки летять у всі сторони, все так, як повинно бути.
— То це наші там билися?
— Місцеві. О дев’ятій ранку виходжу з готелю в місті Санта-Круз- де-Тенеріфе і бачу: величезний красивий іспанець iз тоненькими вусиками, у червоній сорочці, із золотим ланцюгом, йде слідом за двома невисокими джентльменами у костюмах сталевого кольору. В одного з них дипломат. Іспанець, темпераментно жестикулюючи, лається. Нарешті він хапає одного з цих джентльменів. Той флегматично ставить дипломат і декількома прийомами карате вкладає красеня-гіганта на тротуар.
— Тобто з боку це виглядало, як корида: бик і тореадор?
— Схоже. Декілька точних рухів — і в один бік летить ланцюг, в інший — мобілка. Ще трохи — і вуса б полетіли.
— Звичайно, хто бачив (або брав участь) наші бійки, завжди підкреслюють відсутність естетики. Мовляв, потворна сцена й більше нічого.
— А тут — чудовий епізод для бойовика. Після бійки на цьому канарському острові Тенеріфі, на мене найбільше враження справив вулкан Тейде. Весь острів власне і є вулканом, і його центр — колосальний, на десятки кілометрів тягнеться кратер. Він рудого кольору.
— На зразок берегів озер біля Кривого Рогу, де замість піску — викиди мідного купоросу. Тільки там штучна плавильня, а вулкан — природна...
— Ось-ось. А на дні цієї природної плавильні — вулканічні бомби (реальний науковий термін). Це лава, що застигла у формі вертикальних фігур. Закам’янілі сплески. Вони нагадують людей, тварин, дерева. Приголомшуюче видовище! Навколо там юрмиться багато туристів: американці, японці, французи. Тільки наших не видно. Нові росіяни і українці займаються тим же, що й старі — п’ють горілку. На побережжі. Зрідка вони роблять вилазки на пляж — вихолодити розпаленіле алкоголем тіло.
— Приблизно так у радянські часи відпочивали шахтарі на Чорному морі.
— Мене відмінно прийняли у сім’ях місцевих художників. Коли вони збираються — люблять покурити марихуану. В одного господаря прямо на підвіконні в діжці марихуана і росла. По-домашньому. Він пояснював, що шишечки не курить, вони «вставляють» міцно. Мовляв, не наркоман же він. А ось листочки — запросто. Вони вважають спиртне більш шкідливим. Пускають «косяк» по колу серед гостей. Я спробував — мені не сподобалося.
Зате я їх горілку навчив пити. На вечірку з’явився місцевий крутий поет. Він другий день перебував у стані загулу та був не проти поекспериментувати. У мене була вітчизняна чекушка. Можна, звичайно, купити й в них горілку, але тоді екзотика зникає. А тут все наше: етикетка, пляшка, вміст. Я їм слов’янську технологію вживання показав. Як треба одним махом випивати та помідорчиком закушувати. Крутий канарський поет ледве витримав процедуру, закашлявся. Однак через пару днів я побачив таку картину в місцевому барі: сидить за столиком чоловік п’ять, і наш поет з поважним виразом обличчя пояснює їм, як правильно пити горілку. Він наливав кожному повну чарку і примушував перекидати «одним махом». Причому й сам демонстрував непогане вміння. Потренувавшись, він відмінно освоїв процес. Мені було приємно, що у цю задурманену маріхуаною країну я передав свій здоровий горілчаний досвід. «З ЯПОНЦЯМИ ТРЕБА ПОВОДИТИСЯ ОБЕРЕЖНО»
— Це екзотичні південні враження. А як щодо Сходу? Не було у тебе, наприклад, у Японії, відчуття, що ти потрапив у цілком іншу систему цінностей, зі своїм особливим устроєм та філософією?
— Чесно кажучи, Японія мене не вразила: однакові будиночки-коробки, де живуть однакові японці.
— Я бачив по телевізору, як з передмістя Токіо в електрички народ набивається щільніше, ніж у наші. Буквально шкереберть їдуть на роботу.
— Може, це була пропагандистська програма? Я їздив у електричці у годину пік в університет в Осаці. Сидіння обтягнуті велюром, довкола кондиціонери. З погляду комфорту — прекрасно. Там здивувало інше — зоологічний феномен. Скрізь скрекочуть цикади. Вони сидять на стінах, балконах, вікнах. Вони такі дзвінкі, що навіть заглушають розмову. Чувши про чудеса японської техніки, я спочатку подумав, що цей звук виробляють якісь електронні пристрої.
— Тобто цикада може претендувати на те, щоб стати символом Японії, замість кривих самурайських мечів та сходу сонця?
— Цілком. Бачив я їх палаци, храми, пагоди. Знаменитий Золотий Храм. Вони, як не дивно, викликають відчуття, що все це не справжнє. Що це декорація для туристів.
— А у стосунках між людьми істотна різниця?
— Безумовно. Тут з ними треба бути надзвичайно акуратними. Я знав людей різних країн, але найбільш особливі японці. Вони досить нервові та відсторонені. Якщо, наприклад, почують, що ти з України, тобто з країни колишнього Радянського Союзу — можуть демонстративно відвернутися.
— У Пелевіна в «Чапаєві та Пустоті» є чудова сцена горілчаного братання японця з українцем. Ти не зміг iз яким-небудь японцем так «закорешитися»?
— Один момент «закорешання» був. З учасників конференції ми були у готелі утрьох: японський професор з Токіо, німець, який живе в Ірландії та я. У мене була пляшечка коньяку й я запросив їх до себе. Номери, до речі, у них просто крихітні. Все жахливо мінімізоване... Я чув, що японці швидко хмеліють. Саке — слабеньке. Коли залишилося півпляшки, у японця зовсім заплітався язик. Але коли його злегка розвезло, виявилося, що він дуже добродушна та мила людина. Очі потепліли. Японський лід розтав! Він зовсім по-нашому побіг, приніс закуски. Природно, рибної, оскільки у їхніх магазинах риби — незчисленна кількість. Він приніс рибні пластівці. Це щось на зразок наших кукурудзяних, тільки зелені та відливають перламутром. Якщо їх заварювати в кип’ятку — виходить національний японський суп. Смак досить цікавий, але я навіть не можу його ні з чим порівняти. У нас немає аналогів. Коротше, наш коньяк і японська закуска значно зміцнили українсько-японську дружбу.
— Давай і закінчимо на гастрономічній ноті. Пригадай яку- небудь імпортну страву, яка й досі тобі по душі.
— Швейцарське фондю. Я пригощаю ним усіх своїх друзів. Приготувати його нескладно. Треба взяти чотири шматки різних сортів сиру (обов’язково, щоб серед них була «Косичка»). Десь по сто грам кожного. Перетерти на тертушці, а потім сирну стружку переплавити у каструльці. Додати туди трошки часнику та чарку горілки. Потім цю масу підтримувати на маленькому вогні у напіврідкому стані.
Заздалегідь треба приготувати сухарі з бiлого хлiба. Але вони повинні тільки зверху підрум’янитися, а усередині повинні залишатися м’якими, щоб їх можна було наколювати на виделку. На зразок грінок. Ось, власне і все. Наколюєш сухарик, вмочаєш у фондю та насолоджуєшся божественним смаком. Чудова закуска! Це вельми самодостатня страва. Вона здатна замінити різноманітно накритий стіл.
Костянтин РИЛЬОВ, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День»
Як бачте, дорогі читачі, зустріч з Володимиром Казаневським, виявилася для вас не тільки цікавою, але й корисною. Вже у фіналі нашого рандеву він пригадав, що вся Європа та Америка виявилися за бортом його спогадів (крім фондю). А це — пригоди при переході через бельгійсько-французький кордон, місяць роботи на легендарному Монмартрі у Парижі та ще багато іншого. У подальших публікаціях ми обіцяємо це усунути. Щоб ваші уявлення про планету (звичайно, через «призму бачення» художника Казаневського) були більш повними.
