Видавництво газети «Молодий буковинець» (Чернівці) серед іншої продукції випустило за останній рік три книги трьох різних авторів, але підпорядковані одній тенденції, а саме «австрійсько-українській». Всі три автори австрійці, але були пов’язані з Україною або біографічно, або творчо, або через свій вплив на «українські уми».
Останній розряд репрезентує драматург та прозаїк Артур Шніцлер, чия млосна декадентська повадка на початку ХХ століття масово спокушала українську молодь. Книга «Передбачення долі» (Артур Шніцлер. Передбачення долі: П’єси, оповідання. — Чернівці: «Молодий буковинець», 2001. — 368 с.) починає сучасну серію видань цього плодовитого автора, і, природно, починає з найбільш раннього і скандального масиву — здебільшого, драматургічного (слава літературна, якщо вона й залишилася сьогодні у Шніцлера, то вся пов’язана з пізньою його прозою). Переклад з німецької здійснений повністю Іваном Мегелою, крім п’єси «Забавки», де використано переклад 1907 року Бориса Грінченка. Поміж шести вміщених п’єс та кількох оповідань найбільшу публічну увагу привертала на початку минулого століття п’єса «Хоровод», і так само і тим самим впливає вона сторіччя потому. Якщо київські рецензенти 1910 року намагалися віднайти у цій п’єсі соціальну або психологічну проблематику, тільки б не бачити медичної (а Шніцлер починав як професійний медик), то сучасні вважають за краще говорити про «вічне повернення» в дусі Ніцше. Читач же однозначно сприймав тоді в «тому, що мається на увазі» п’єси транспортування через всі суспільні верстви однієї венеричної хвороби, а сьогодні так само читає «поміж реплік» передачу СНІД — ось де вийшло справжнє «передбачення долі» людини, і без спеціальних зусиль iз боку автора чи критики. В іншому Шніцлер був вірний сецесійному Відню, югендстилю, і персонажі його ранніх п’єс виглядали б матеріалом, готовим для використання в опереті, якби не їх молода похмурість, що сильно затемняє відсутність на цих напружених тулубах хоч якихось голів.
Другим австрійським автором, пов’язаним з Україною, на цей раз біографічно, видано Георга Дроздовського. Це ім’я зовсім невідомо ані в Україні, ані в світі — і взагалі, навряд чи шум його літературної слави виходив далеко за межі столиці федеральної землі Каринтія міста Клагенфурт. Саме на цьому місці осів автор віршів, прози та театральних рецензій, після того як через наслідки пакту Молотова — Ріббентропа був змушений покинути Чернівці. Книга «Тоді в Чернівцях і довкола» (Георг Дроздовський. Тоді в Чернівцях і довкола: Спогади старого австрійця. — Чернівці: «Молодий буковинець», 2001. — 256 с.) була написана ним у 1984 році, коли самому Дроздовському виповнилося 85 років, і коли австрійське минуле Буковини інтенсивно переусвідомлювалося у звичайному дусі концепцій «старого доброго часу». Два цих чинники, співпавши, народили мемуарний образ Чернівців, таких, які навряд чи колись існували на недосконалій українській землі. Вся ситуація з цими спогадами має, тим більше, дивні контури, що сам автор з породи професійних, тобто дуже ваговитих і ніколи не оригінальних гумористів, і тому по мірі просування текстом читач iз подивом знову й знову виявляє, що персонажі всіх бородатих анекдотів світу мали до 1940 р. фізичну прописку на краю Австро-Угорщини, у місті Чернівці. Переклад з німецької, передмова та примітки Петра Рихла.
Третя книга стоїть особливо від цих двох більш або менш випадкових видань — вона давно вже повинна була вийти на Україні. Якийсь час цьому заважали обставини політичні, оскільки її автора незрозуміло за що й навіщо звинувачувала радянська наукова критика в расизмі, але найбільш ймовірно, що книга просто дочекалася (більше ста років) свого ідеального перекладача. Отже, вийшли «Гуцули» Кайндля (Р.Ф. Кайндль. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази. Пер. з нім. З.Ф. Пенюк. — Чернівці: «Молодий буковинець», 2000. — 208 с.). Це 170 сторінок якісного етнографічного тексту в перекладі, найтонше стилізованому за зразками кращих українських наукових робіт початку ХХ століття. Сам автор в австро-угорські часи вважався найбільш компетентним істориком, етнографом та археологом Буковини — і не даремно. «Гуцули» з моменту виходу у Відні в 1894 році втратили наукове значення лише у кількох подробицях, але зберегли свою силу «ліричної монументальності», дуже рідкісну в науці. За століття цілком змінився науковий стиль в етнографії, тому зараз ця книжка не виглядає спеціальною працею, а швидше науково-популярною. Що вона буде багато читатися й потім перевидаватися — у цьому сумнівів немає, і можливо, навіть, що вона увійде до постійного фонду «історико-етнографічної класики», коли людина, що володіє українською мовою, ще через століття читатиме неї з такими ж почуттями, з якими ми читаємо зараз Геродота, котрий розповідає про скіфів. Почуття ці змішані, різноспрямовані, але завжди унікальні, досяжні тільки з цією книжкою, тільки цього автора — в руках.
В утопічній для грантозалежної України межі саме унікальність такого відчуття повинна була б орієнтувати видавничу політику, а не просте та механічне відтворення «спектру австрійсько-українських літературних зв’язків». Тим більше, що у спектрі виявилося дуже багато неякісних відтінків.
