Усі люди діляться на тих, хто за режим, і на тих, хто проти нього. Щоб бути ворогом режиму, зовсім не обов’язково виступати проти нього. Досить не підтримувати режим, не займатися творчою діяльністю на його благо. У нашій політиці ми керуємося суворим законом: «Хто не з нами — той проти нас».
28 жовтня греки всього світу відзначали національне свято — День «Охi». У цей день 1940 року Греція відповіла рішуче «ні» (по-грецьки «охi») на ультиматум Муссоліні, який вимагав капітуляції Еллади, і почала боротьбу проти фашизму. На українській землі греки також боролися з нацистами. У горах Південного Криму під командуванням Михайла Македонського діяв партизанський загін. Підпільною групою в кримському селі Кісен-Артук керував Костянтин Апостоліді. Греки-партизани воювали і у Приазов’ї. У 1943 році багато греків брали участь у Мелітопольській операції, під час якої було звільнено Північний Крим і захоплено плацдарм на південному березі Сиваша. Одним iз конструкторів танка Т-34, визнаного кращою бойовою машиною Другої світової війни, був грек Костянтин Челпан. Відомий грецький поет з Приазов’я Леонтій Кир’яков брав участь у боях за Україну, Румунію, Югославію, Угорщину та Австрію.
У День «Охi» греки згадують про тих, хто коли-небудь загинув у боротьбі за свободу своєї країни і свободу совісті кожного її громадянина. Греки України згадують тих, хто загинув у боротьбі проти фашизму, і тих, хто став жертвами іншого, не менш жорстокого режиму. Радянська влада у маніакальному запалі переслідування інакодумців, інакомовних, іноземних підданих і всіх, чия національність не відповідала встановленим нормам, не пощадила і греків. Під час репресій 1937 — 1938 років тільки у Донецькій області загинуло три з половиною тисячі греків, багато з яких були підданими Грецького Королівства. У Маріупольській області розстрілювали вчителів новогрецької мови, лінотипи та друкарські машинки з грецьким алфавітом топили у Чорному морі. 25 лютого 1938 року у Києві розстріляли 29 греків. Чоботаря Янніса Марангоса, оголошеного шпигуном Грецького королівства, звинуватили у тому, що він рахував військові кораблі на Дніпрі…
Греки, гнані репресіями турків або бажанням знайти успіх за межами батьківщини, з давніх часів залишалися жити на півдні Російської імперії, у тому числі й у Києві. Нащадки тих, хто приїхав сюди декілька десятиріч назад, та іммігранти в першому поколінні — чоботарі, виноградарі, лікарі, службовці… Всі, хто приїхав до Києва сам, хотіли обов’язково повернутися до Греції. Але багато хто одружувався з киянками, народжувалися діти, які дорослішали, і грецька не була для них рідною мовою. Мріяв повернутися на батьківщину і підданий Грецького королівства Янніс Марангос — один з дванадцяти греків, що працювали в київській артілі «Промвзуття». Його дочка Ніті Іванівна згадує, як ходила у приватний грецький дитячий садок на вулиці Пирогова, згадує його директрису Ганну Петрівну Під’ясовську. Через багато років, намагаючись дізнатися правду про долю свого батька та вивчаючи архівні документи, Ніті Іванівна дізналася, що Під’ясовська була бібліотекарем Будинку народів Сходу, справа якого багато у чому зіграла фатальну роль у житті Янніса Марангоса та ще 28 київських греків.
Будинок народів Сходу створили у Києві, щоб об’єднати кустарів греків, караїмів, вірменiв, сирійців, татар у трудові кооперативи, артілі, колгоспи на недовгий час так званої політики «коренізації», якою радянська влада хотiла залучити українських робiтникiв та селян до соцiалiстичного будiвництва. Директор БНС Юр’єв найбільш товариською та інтелігентною називав грецьку громаду.
Ще одним центром грецької культури у Києві було консульство Грецького королівства. Знаходилося воно на Контрактовій площі, поруч із грецьким монастирем святої Катерини. Наприкінці 1930-х років і консульство, і монастир було закрито. Консул Вріонідіс та настоятель Анфілофій поїхали до Греції. Тепер грецьким підданим, якi бажали продовжити свої паспорти, доводилося їздити у консульство Греції в Москві. Їздив до Москви й Іван Марангос. Пізніше, коли Будинок народів Сходу оголосили «контрреволюційною організацією», НКВС стверджував, що у Москві Марангоса завербував особисто консул Анісас.
Івана Марангоса арештували вночі 17 грудня 1937 року. Дочку він велів не будити — сказав, що скоро повернеться. Тільки у 1958 році прокуратура Київського військового округу видасть його дружині Клавдії Іванівні свідчення про посмертну реабілітацію. Скупе тюремно-казенне формулювання нічого не скаже про істинну причину смерті — «помер під час війни від атрофії печінки». Лише у 1990 дочку Марангоса викличуть у КДБ, віддадуть документи батька, нове свідоцтво про смерть і скажуть правду: «його розстріляно».
Контрреволюційна діяльність Марангоса, оголошеного грецьким шпигуном, на думку слідчих НКВС, полягала в тому, що він читав і незаконно розповсюджував серед київських греків «буржуазні афінські газети, що по-наклепницькому описують радянське життя». А ще, стверджували у НКВС, Іван Марангос лiчив військові кораблі на Дніпрі — сім’я жила на Подолі, неподалеку від Дніпра.
У паспорті Клавдії Іванівни Марангос поставили відмітку: «сім’я ворога народу», і жінку з 9-літньою дівчинкою вислали з Києва. Спочатку їм не дозволили поселитися у родичів у Василькові — занадто близько це від Києва, і Ніті з мамою жили у Конотопі. Потім все-таки їм дозволили перебратися у Васильків.
Після проголошення незалежності України, коли було розсекречено архів КДБ, Ніті Іванівна розшукала у ньому справу свого батька та ще 28 розстріляних разом з ним греків. Але можна майже напевно сказати, що 29 — це далеко не всі. Узимку 1937 —1938 рр. зникло багато знайомих Янніса Марангоса, але їхнiх справ Ніті Іванівна у архіві КДБ не знайшла. Невідомою є й доля племінника Марангоса Василя Реніоса, що жив у Москві та був заарештований у 1937 році. Ніті Іванівні вдалося дізнатися лише, що його звільнили десять років опісля. У 1954, як свідчить відповідь від російських спецслужб, він «добровільно прийняв громадянство СРСР та залишився робітником на «Норільському нікелі».
Разом з Яннісом Марангосом розстріляли Полікарпа Тамуріді — відомого у Києві лікаря- рентгенолога. Тамуріді вчився на курсах підвищення кваліфікації у Німеччині і, природно, його було оголошено НКВС німецьким шпигуном. А на користь Греції, на думку слідчих, шпигували також директор їдальні київської тютюнової фабрики Анастас Варнідіс, булочник їдальні наркомзв’язку Дмитро Бердебес, завідуючий овочевим складом Микола Мілон, режисер естради Мільтіад Кунелакі, пічник Леонід Каракоста. Їх імена — на меморіальній дошці, відкритій цього року Послом Греції в Україні Дімітрісом Контумасом у київській церкві Рівноапостольної великої княгині Ольги. Створення меморіальної дошки взяло на себе київське товариство греків «Енотіта», яке очолює Дмитро Ліпірідіс. На дошцi також прізвища Георгуліса, Горесті, Діакоса, Діловера, Донукіса, Емірзіаді, Емпоропуло, Зулласа, Калогераса, Клеомітіса, Карібо, Корсавіда, Козоглу, Кулумбіса, Косміді, Мурузі, Пентакi, Петріді, Папломатопуло, Франческо, Халаріса, Какуліді.
Могили греків — у сумнозвісній Бикiвні під Києвом, там же, де лежать останки закатованих НКВС поляків, росіян, українців, євреїв. Грецькі товариства Києва просили столичну владу про дозвіл на пам’ятник. Декілька років Ніті Іванівна Марангос та інші члени київського товариства греків «Енотіта» витратили на ходіння по кабінетах чиновників. Столичне Управління охорони пам’ятників, яке довго тягнуло з відповіддю, зрештою заявило, що дозволу не дасть. А то — греки свій пам’ятник поставлять, поляки — свій. Декілька монументів столичне Управління охорони пам’ятників, очевидно, погоджується бачити тільки на Майдані Незалежності. У Бикiвні пообіцяли поставити стелли з іменами усіх там похованих, в алфавітному порядку і без вказання національності. Поки ж родичам розстріляних греків рекомендували розпоряджатися соснами Бикiвні та повісити на них таблички. Київська міська рада ще 5 років тому назад виготовила 40 бронзових табличок з іменами жертв репресій, похованих у Бикiвні. Але повісити їх не можна — украдуть на кольорові метали. Так що поки в пам’ять про розстріляних греків на соснах Бикiвні — саморобні таблички. Родичі загиблих змінюють їх після кожної сніжної зими.
