В арт-кафе «Остання барикада» відбулася презентація третього диску музичного проекту «Вогні великого міста», створеного за ініціативи творчого колективу, до складу якого увійшли письменник Юрко Покальчук, Юрко Дуда з гурту «Плач Єремії», Олег «Джон» Сук та Андрій П’ятаков з гурту «Мертвий півень». Разом iз цим диском Юрко Покальчук презентував перевидання своєї відомої еротичної книги «Те, що на споді». На суд гостей, які прийшли на цю акцію, Юрко Покальчук виконав кілька творів з нового диску, а потім запросив на сцену друзів. Так Михайло Барбара з гурту «Мертвий півень» виступив у ролі конферансьє, Тарас Чубай з гурту «Плач Єремії» та Фома («Мандри») подарували відвідувачам «Останньої барикади» декілька своїх пісень, а також «зварили» спільний музичний «джем», до якого запросили всіх бажаючих. Незважаючи на доволі щільну опіку Юрка Покальчука колегами та шанувальниками, кореспонденту «Дня» вдалося поговорити з ним на теми, що стосуються останніх подій його творчої діяльності.
— Коли ви відчули потребу реалізувати себе в музичному аспекті своєї творчості?
— Проект «Вогні великого міста» був створений майже п’ять років тому у Львові. Його назва походить від назви класичного фільму Чарлі Чапліна. Ми називаємо свій проект «лабораторією», у якій розглядаємо проблему людської самотності у великому місті, потреби контакту — людського, душевного дотику.
А історія останнього диску почалася після того, як ми випустили дві касети і фактично збиралися робити третю, але дехто з моїх колег-музикантів виїхав зі Львова. Але ось, після довгих переговорів, ми зробили цей спільний диск — наслідок кількох років копіткої праці. Диск складається з моїх перекладів Поля Елюара, Октавіо Паса, Федеріко Гарсіа Лорки. У ньому навіть є дві речі з Еклезіаста. Решта композицій, представлених на диску, — мої власні тексти, написані в різні роки. Одну з композицій записано з групою «Мандри». На цьому компакті я не співаю — це мелодекламація, але ця творча ніша у нас не заповнена, і з відгуків людей я зрозумів, що це комусь потрібно. Останнім часом, під впливом музики, я навіть почав по-іншому писати. (Зараз у журналі «Сучасність» виходить моя повість, яка називається «Ритм» iз підзаголовком «Соло для ударних інструментів»). Сьогодні для мене поняття «праця з музикою» стало дуже важливим компонентом мого художнього світобачення. Хоча я прийшов до цього пізно, але я знайшов у музиці частку себе. При моїй нинішній посаді — це щастя, коли ти можеш пірнути назад у світ нормальних людей. (Показавши рукою у бік сцени, пан Юрко сказав: «Оце і є моє справжнє життя!»)
— Сьогодні, окрім проекту «Вогні великого міста», ви ще презентуєте перевидання своєї книжки «Те, що на споді». Перша її презентація була у Львові на VIII Всеукраїнському Форумі видавців. Які враження у вас залишилися від нього?
— Кожна подія, на якій українські книжки можуть бути представлені широкій публіці, сьогодні для нас є святом. Кілька місяців перед цим подібна імпреза була у Києві. І хоча вона відбувалася у досить незвичному місці — у Київському інституті фізкультури, але навіть туди прийшло досить багато відвідувачів. Справа в тому, що ситуація, яка склалася з торгівлею українською книгою в Україні, справді катастрофічна. Сьогодні вітчизняні україномовні книжки не досягають навіть великих міст Східної України, вже не кажучи про менші, і тому питання про дистрибуцію книжки стоїть на першому плані. Я особисто втретє був присутній на Форумі, як гість, запрошений у зв’язку з перевиданням моєї книги «Те, що на споді». Видавництво «Кальварія», власне, з цієї книги, два роки тому розпочало видавати українську художню літературу і вже сьогодні є одним із найбільших обласних центральних видавців української художньої літератури. Мені було дуже приємно, що саме головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич отримав диплом найкращого головного редактора видавництва. Я думаю, що такий приз приємний для людини, яка присвятила своє життя книговиданню. Також мені було приємно, як автору, у якого вийшло вже п’ять книжок у «Кальварії», що моя поетична збірка «Інше небо» протягом останнього місяця очолює рейтинг у «Книжник-ревю».
— А яким ви бачите майбутнє української книги?
— Позаминулого року, на цьому ж Львівському Форумі, коли я розглядав виставкові стенди, мені було сумно. Переважно там була тільки російськомовна література і де-не-де дві-три книжечки українською. Було відчуття, що хтось нас прирікає на вимирання. Але потроху цей «маховик» розкручується, і видавництва сьогодні друкують українську літературу, вже не боячись того, що вони «потраплять у мінус». Наприклад, видавництво «Лілея- НВ» у Івано-Франківську, яке теж видавало мене, Андруховича, Іздрика та інших, — це самопосвятні люди. Вони ледь зводять кінці з кінцями, але продовжують видавати книжки, тому що для них це є сенсом життя. Це такі «Олександри Матросови», які «кидаються грудьми на кулемет» цієї дистрибуції, на «кулемет» занижених цін. Є дуже багато видавництв, які присвячують себе служінню цій ідеї. Але чекайте, а де ж комерція? Цього року я підійшов до стенду видавництва «Фоліо» і хотів купити Камю українською мовою, але директор сказав, що ця книга вже розійшлася, як і багато інших. Тобто вже на другий день у видавництва немає книг на продаж. Отже видавництво, яке починало з російськомовних видань, орієнтується вже й на україномовну літературу. Тобто сьогодні можна продати того українського автора, який уже «розкручений». Якщо в україномовної книги буде достатньо реклами і також буде достатня дистрибуційна система, яка для української літератури паралізована, то ситуація виглядатиме не так сумно.
— Отже з цього можна зробити висновок, що головна проблема — російський книговидавець?
— Проблема полягає у тому, що мільйони російськомовних книжок продаються, але приходять до нас без мита. Коли виданий у Росії детектив коштує у нас три гривні, а наш коштує сім, то пересічний читач відповідно бере перший. Існування «Петрівки» — це, фактично, антиукраїнська акція, але якщо прибрати вуличні лотки, то люди підуть до магазину. Я абсолютно не проти, щоб російська книга з’являлася у нас, але існує поняття конкуренції. Український видавець не має пріоритету у цій країні. Для того, щоб урівняти російську й українську книжку, необхідно поставити їх у рівні умови.
