Багато років тому була з такою назвою дуже популярна, і, навіть, культова мелодрама, на яку ломилися до кінотеатрів тисячі наших підлітків. Окрім типового для будь- якого індійського бойовика набору зі стрільби, пісень і сліз, в цьому фільмі був закладений досить прозорий другий план, або сенс, який полягав в якомусь посланні, «меседжі» Індії, що оновлюється. Суть цього послання коротко полягала ось у чому: Індія вже дозріла для верховенства Закону; вона стала правовою країною, в якій немає сили, здатної протистояти юридичній букві закону й тому, хто за правом його вершить. Цим самим, начебто робилася заявка на входження країни в єдиний цивілізаційно-правовий західний простір.
Проте не все так просто. Відмінності та самобутність цивілізацій досі є незаперечним фактом. Свого часу мені довелося багато на цю тему говорити в Гарварді з професором Генгентоном, найвидатнішим на сьогодні фахівцем із проблем цивілізацій, і я цілком згоден із його поглядом, про те, що відмінності між цивілізаціями стираються ще складніше, ніж горезвісні відмінності «між містом і селом» чи «фізичною та розумовою працею».
Сьогодні весь світ втягнуто до фундаментальної суперечки про те, чим відрізняється ісламська чи мусульманська цивілізація від західно-християнської. Хтось вважає, що перша просто більш молода й агресивна, хтось, як, наприклад, шанований прем’єр Італії Берлусконі, вважає, що друга просто більш просунена й інтелектуально розвинена, хтось бачить їх несхожість у діаметрально протилежному ставленні до цінностей життя…
Насправді ж найглибинніша відмінність, на мій погляд, даних цивілізацій чи соціокультурних світів полягає в іншому. А саме в співвідношенні й часто протистоянні закону і традицій, права й моралі, юридичних обов’язків і честі, особистого обов’язку перед собою та родиною.
Колись перший урок такого роду відмінностей я отримав ще в глибокому дитинстві. Я зростав і виховувався в маленькому гірському мусульманському селищі. І, коли мені було років із сім, бабуся, виїжджаючи надовго до міста й залишаючи мене в домі одного, дала мені двостволку шістнадцятого калібру й сказала: «Я тебе вдома зачиняю, а якщо будуть лізти через вікно, не кричи, не ховайся, а стріляй в того, хто лізтиме!» Вже в тому віці я безперечно знав, що закон сильніше за все охороняє людське життя. Але тоді я вперше зрозумів, що є деякі таємні сили, не якісь там юридичні, а неписані побутові правила співжиття, які набагато сильніші за писані юридичні закони.
Значно пізніше, вже займаючись соціологією професійно, я зіткнувся з цією проблемою при аналізі матеріалів, пов’язаних із законослухняністю європейських і азіатських пересічних громадян. Опитуваним ставилося запитання: «Що б ви зробили, якби машина, яку вів ваш друг, збила п’яного, що вискочив на дорогу, а на спідометрі, як ви встигли помітити, було перевищення дозволеної швидкості на 1 км?» Всі європейці однозначно відповідали: «Звичайно, я сказав би на суді, що, на жаль, винен мій друг, який перевищив швидкість». Всі азіати говорили: «Звичайно, я сказав би на суді, що винен п’яний, який несподівано вискочив на дорогу й потрапив під нашу машину, яка їхала з дозволеною швидкістю».
Потім соціологи посилили правила експерименту. Вони спитали: «А що б ви робили, якби за кермом була ваша дружина?» Європейці відповіли: «А при чому тут друг чи дружина? Всі повинні відповідати перед законом і нести справедливе покарання за його порушення». Азіати ж відповідали: «Якщо я ніколи не здам друга, оскільки цього мені не пробачить традиція й звичай, то як же я зможу здати власну половину? Швидше я відповім, що дружина не встигла навіть завести машину, а п’яний кинувся на капот машини й бився об нього головою».
Нерозуміння подібних речей, як мені здається, призвело до невірної позиції Заходу в їх переговорному процесі з талібами. Сама постановка питання про видачу їх гостя, не важливо, хто він і які за ним рахуються гріхи, для мусульманського стилю мислення та значною мірою для всієї азіатської парадигми людських стосунків неприйнятна. Вона є образливим, принизливим і волаючим порушенням характерного для них переважання традицій, звичаїв і їх специфічної моралі над законом і правом, в західному розумінні останніх.
І це навіть у тому випадкові, якщо Захід надасть юридичні докази причетності бен Ладена до жахливих злочинів. Якщо ж таких доказів немає, то ситуація ще складніша, оскільки в такому випадкові таліби вважатимуть, що вони повинні поступитися не західному Законові, а західній Помсті. А на помсту в цій цивілізації прийнято відповідати помстою.
Який же розвиток подій через вищезгадане можна передбачати? І які висновки з вищесказаного можна зробити?
По-перше, Захід повинен усвідомити, і рано чи пізно він це зробить, що згідно з його Законом значна частина світу, принаймні, в найближчому майбутньому не житиме ніколи. І, відповідно, не можна втручатися зі своїм статутом до мусульманського монастиря найскладніших традицій і звичаїв. Зокрема, фатальною помилкою було втручання західного Закону до конфлікту між Іраком та Кувейтом. Закон цю суперечку ніколи не вирішить, а ось за своїми поняттями звичаями і традиціями вони рано чи пізно домовилися б самі.
По-друге, Захід повинен усвідомити, і рано чи пізно він це зробить, що є відмінності між невтручанням слабкого і невтручанням сильного. Мусульманська цивілізація сьогодні сильніша за західну за її пасіонарністю, ревністю, віра в свої цінності і, відповідно, особистої мужності, відданості і жертовності її адептів. (Колись я розмовляв на цю тему з одним високопоставленим працівником спецслужб Росії. Він дуже нарікав, що чеченці вербують агентів у російських військах ледве чи не пачками, а завербувати чеченця — проблема з проблем).
Тому західна цивілізація, по можливості не втручаючись у мусульманські внутрішні справи й тим самим не провокуючи реакцію у відповідь з їх боку, повинна сьогодні бути максимально сильною.
Поясню на свіжому простому прикладі. Якби в македонців замість декількох сотень напівнавчених, напівозброєних, напівдисциплінованих ополченців була хоча б одна повноцінна розгорнена дивізія, то не було б ні війни в країні, ні насильної зміни Конституції, ні фактичної окупації та анексії частини території країни.
Всі молоді цивілізації (а мусульманство — таке) розуміють лише силу, а поважають лише повагу до своїх звичаїв і традицій.
Відповідно західна цивілізація (і ми — українці в тому числі) повинні бути як ніколи раніше в історії сильні — сильні в прямому військовому сенсі цього слова, і, як ніколи, шанобливі й обережні на всіх стиках з іншою цивілізацією (не лише потяги гуркотять на стиках, на стиках відбуваються всі основні конфлікти світу).
По-третє, рано чи пізно всередині самої західної цивілізації виникне, а можливо, вже виникла п’ята колона світу, котрий протистоїть. У цю колону увійдуть ті, хто явно чи таємно симпатизують нехай не релігії, не фундаменталістським поглядам, а тій силі, люті, експресії та свіжості, якими просякнута життєва модель цього світу. Адже, якщо покопирсатися в душі, то майже кожен знайде в собі симпатію до тих випадків, коли честь ставилася вище за Закон або помста — вище за право.
Можливо, я не маю рації, але в цьому випадкові я апелюю до особистого досвіду. Якось мені довелося брати участь у діяльності американсько-швейцарської миротворчої групи на території воюючої тоді Югославії. І я не раз ловив себе на тому, що рутинну ригористичну, стерильно законну й бездоганно-правову роль учасника цієї групи я б із задоволенням поміняв на люту, абсолютно проправну й підсудну за всіма європейськими законами роль рейнжера в загоні якого-небудь Аркана. Тільки тому, що Аркан і його головорізи втілювали собою нехай наскрізь азіатську, але чомусь нескінченно привабливу позицію верховенства особистої честі, особистої мужності та індивідуальної свободи над усім іншим у світі…
Будуть удари по талібах, зрештою, знайдуть і знищать бен Ладена, новий уряд Афганістану буде, безперечно, проамериканським — все це неминуче. Але особисто в мене, напевно, залишиться якесь незрозуміле просвітлене почуття, змішане зі здивуванням і повагою до зубожнілих, неосвічених, затурканих людей, які відмовилися порушити свої звичаї й видати гостя, знаючи, що за це буде зруйновано всю країну. Так само в мене залишився якийсь гидливий осад щодо сербів, яких я, до речі кажучи, дуже люблю, після того як вони у відповідності зі всіма європейськими законами видали нехай злочинного, нехай мало привабливого, нехай корумпованого, але свого екс- президента.
