Продовжуємо публікувати відповіді читачів на запитання, які ми поставили до статті народного депутата, одного з лідерів КПУ Георгія Крючкова «Сутичка» («День», №153):
1. Український комунізм і незалежність — чи є точки дотику?
2. Компартія України: чи можлива еволюція та її «входження в Європу»?
Нагадаємо, що з першими відповідями експертів і читачів можна ознайомитись у «Дні» за 7 вересня ц.р.
1. Власне, точки дотику діалектично можна виявити між будь-чим. Тим більше, що вони таки є. Це і ліва передтеча КПУ — від Франка до Української Народної Республіки. Це й українізація 20-30-х років минулого століття на чолі з комуністами М. Скрипником та О. Шумським.
Перебували в КПУ та комсомолі й деякі «леви» незалежності. Лише набагато пізніше В’ячеслав Чорновіл констатував: «Декларовані комуністами СВОБОДА і РІВНІСТЬ несумісні в принципі. Бо коли не рівні від народження люди отримують ще й свободу подальшого розвитку, вони стають, як правило, ще більш нерівними — де- факто. Хоча де-юре всі мусять бути рівними...» Це приклад переходу кількості років розвою у нову якість.
А ось приклад заперечення заперечення. Це про сутність «неукраїнських» членів КПУ. Тих, які «підіграють» Зюганову, запевняючи, що в «єдиній Росії» було б краще. Хоча розкол стався саме через те, що всім ставало все гірше й гірше. Швидко, одначе, забувається лихе — і хліб по картках, і магазини з полицями, заставленими хіба що оцтом, і павлівська конфіскаційна реформа.
Однак, по обидва боки перебудови один і той самий знаменник. Бо і загнивання спочатку деградуючої КПУ/КПРС, а потім і СРСР, і наслідки цього — все це під фактичним керівництвом протягом 70 років «єдино спрямовуючої», начебто, партії, нiби-то народної...
Так що точки дотику або, якщо завгодно, точніш — «родимі п’ятна» буквально «на лице».
2. Щодо другого запитання, то насмілюся передбачити, на перший погляд парадоксальне. Якщо КПУ насмілиться взяти владу (що вона, як би не дурила людей, могла зробити), то вона зможе еволюціонувати в бік істинної соціал-демократії. Не тому, що це вигідно зараз її лідерам, котрі й без того особисто непогано поживають. А тому, що, по-перше, взявши владу, доведеться-таки реально відповідати. А по-друге, тому що її двічі ошуканий основний електорат, який дедалі старіє, може просто вимерти.
Безумовно, справа може піти швидше, якщо до керма КПУ прийде особистість харизматична. Ось тоді Україна, може статися, об’єктивно зуміє знов знайти «ліву половинку свого обличчя». Оскільки сума суб’єктивних випадковостей, які такими лише здаються, насправді дає цілком об’єктивну нову якість.
На мій погляд, «лівий фланг» занадто «загрався» на нашій політсцені. Більш справедливий, вигідний більшості варіант пов’язаний із розвитком саме правого флангу. Саме це є об’єктивним викликом часу. Правда, із суттєвим додатком — з нахилом до центру. Бо чисто правий український фланг, схоже, своє теж уже відіграв — і в УНР, і в заново незалежній Україні.
Еволюція як України в цілому, так і окремих її крил може бути найбільш продуктивною в конкурентному двобої. Цими крилами-конкурентами, здібними скласти цивілізовану і стійку політичну гарантію пристойного життя, могли б бути, з одного боку, КПУ, що еволюціонує у бік соціал-демократії, а з іншого — РУХ, що знов об’єднується після «тактичного» роз’єднання. І це праве крило, яке підсилилося б, обов’язково потягло і еволюцію крила лівого. Бо Україна в нас одна на всіх, як і Європа, і весь світ, із Росією включно. Їх діловий взаємоконтроль дав би класичну світову схему стримування і противаг, зміну однієї сили іншою — конкурентно-опозиційною.
Такий варіант має більше шансів ще й тому, що він — більш справедливий і більш діалектичний.
