— Як ви вважаєте, які особливості роботи журналіста-міжнародника у нових умовах, пiсля американської трагедії ? І чи відповідають українські журналісти новим вимогам?
Олесь ТЕРЕЩЕНКО , «1+1»:
— Насамперед, роботи цієї стало набагато більше. Фактично всі ведучі та журналісти інформаційних служб на цей період стали міжнародниками. У верстці ТСН уже понад два тижні подія, яку називають війною проти США, займають від 60% до 90% випуску.
Але проблема не в тому, що журналіст повинен бути готовим до подібного об’єму роботи. Важливо не тільки давати інформацію вчасно. Важливо й те, як її давати, щоб глядач не заплутався у цьому інформаційному потоці. Оперативний моніторинг та передача інформації глядачеві ще не забезпечують повного успіху служби новин у освітленні ПОДІЇ. Крім дотримання принципу «на ваших очах», необхідне сортування, класифікація; скажімо, інформаційна кулінарія, щоб глядачеві це було смачно та вгамовувало б його інформаційний апетит. І сам продукт повинен бути різноманітним. Не тільки сюжети та начитки ведучих — вони завжди більш інформативні, але й прямі включення з місць основних подій — вони більше передають атмосферу та емоції, а також і коментарі політиків та експертів у студії — там завжди більше аналітики. І найголовніше — швидкість повинна завжди поєднуватися з якістю.
Олексій КОВАЛЬ , оглядач міжнародного відділу інформаційно-аналітичної служби телеканала «Інтер»:
— Роботи у журналістів- міжнародників цими днями додалося у декілька разів. Їм доводиться вичитувати, переглядати та опрацьовувати величезний масив інформації, що надходить практично безперервним потоком з різних кутків земної кулі. Важливо вчасно розпізнати ту новину, яка в цих умовах стає головною, якнайважливішою; визначає, якщо хочете, розвиток поточної міжнародної ситуації. Це зробити надзвичайно складно, але необхідно для того, щоб розуміти, наскільки події в Україні співвідносяться з усім тим, що відбувається у світі. Хто зуміє зробити це, той уникне серйозних помилок.
Я задоволений тим, що вітчизняні засоби масової інформації не пішли на поводі у американських колег та не стали у всьому винуватити вихідців iз Близького Сходу чи мусульман. До речі, президенту США Джорджу Бушу довелося вибачатися за те, що істерія в мас- медіа у перші дні після трагедії призвела до погромів та вбивств американських громадян з арабськими рисами обличчя. Українські ЗМІ, висловлюючи підтримку Америці та співчуваючи, не перешли цю небезпечну межу, і у більшості своїй тверезо і стримано оцінювали ситуацію. Це може свідчити про готовність вітчизняних «акул пера» працювати у такому режимі і з такими темами. Не виключаю, проте, що якби серед пишучої та знімаючої братії в Україні всі поголовно володіли англійською, а крім того, внаслідок, схоже, неминучої атаки США проти Афганістану, володіли мовою арабських країн цього регіону, то новини про те, що відбувається, були б набагато цікавішими та змістовнішими.
Катерина ДАВИДОВА , редактор міжнародного відділу телеканала СТБ:
— Зараз усі, у кого є можливість, намагаються дивитися новини по CNN чи BBC — оперативні, гострі, такі, що на хвилину відійти від телевізора боїшся, — начебто пропустиш найголовніше. У нас у країні немає телекомпаній з такими кореспондентськими мережами і з такими технічними можливостями. Ну хто може похвалитися тим, що у всіх «гарячих» та потенційно «гарячих точках» світу має власного кореспондента?
Тепер деякі телеканали стали собі це дозволяти, причому, на місце події частіше виїжджають не міжнародники, а досвідчені внутрішні журналісти, часто з недостатнiм знанням конкретного питання. І це зрозумiло: нинішнє покоління міжнародників виховане біля моніторів комп’ютерів та звикло черпати інформацію з новинних стрічок, не у кожного є досвід роботи на місці подій. Отже, немає нічого дивного у тому, що багато зарубіжних репортажів, прямих включень на нашому ТБ здаються то кострубатими, то поверхневими: не вистачає або навичок роботи, або знань.
Вважаю, що журналісти новим вимогам здебiльшого не відповідають. Але принцип поганого танцюриста тут не спрацьовує: для професійного росту тут принциповi не стільки бажання, скільки фінансові можливості телекомпаній.
Іванна КОБЕРНИК , ведуча програми «Факти» (ICTV):
— По-перше, змінилася роль і місце журналістів-міжнародників «у розподілі праці» у новинах та аналітичних програмах. До «чорного вівторка» міжнародні новини йшли десь у середині програми, нарізкою коротких повідомлень, і рідко яка міжнародна подія могла похвалитися окремим сюжетом. А якщо випуск починався повідомленням з-за кордону, і це не було катастрофою або виборами у сусідній країні, то це свiдчило про цiлковиту відсутність новин усередині країни. «Жизнь в уездном городе N была тишайшей», і ніхто не міг уявити, що третій тиждень поспіль (а тепер, очевидно, що й довше) новини будуть не просто починатися повідомленнями з-за кордону, а вони будуть займати велику частину випусків, і тільки їх будуть дивитися глядачі (згідно з рейтингами, тільки- но у новинах закінчується тема терактів та можливої війни, глядач вмикає фільм чи щось розважальне). Відповідно, міжнародку «до 11 вересня» могли готувати студенти зі знанням англійської мови, і здебільшого вони обмежувалися перекладом скриптів міжнародних агентств. І рядовим глядачам було невтямки, чому на всіх каналах у міжнародних новинах звучить однаковий текст. Тепер переказувати Reuters не вдається — треба розуміти те, що відбувається, інтереси різних держав, розбиратися у геополітиці — що раніше було необов’язковим, а нинi ця обмеженість і недоосвіченість дуже відчувається. Тепер створюються умови для реальної конкуренції — виграє той, чий кругозір дозволяє не тільки переказувати, але й аналізувати факти; той, хто спроможний пояснити, що у цьому світі маленьке, що велике, що важливе, що другорядне, і яке місце нашої країни. Це і є відхід від провінційності. Всім тепер доводиться вчитись.
Ще одну проблему оголив «чорний вівторок» — а чи є в Україні журналісти, здатні висвітлювати те, що відбувається в епіцентрі подій, отримувати інформацію самостійно, а не аналізувати біля екрана комп’ютера? Послати свого кореспондента у США чи у Центральну Азію — дорого і престижно, але віддача? Робота в епіцентрі подій — це не запис стенд-апів на фоні хмарочосів та збирання інтерв’ю у перехожих на вулицях. Це не читання інформагентств, що зараз можливе й у Києві. Це зустрічі з політиками і лідерами думок, активне добування ексклюзивної інформації. Цьому поки українські журналісти також тільки вчаться і поки програють своїм західним та російським колегам.
