Киянин Віктор Кулаківський — один із учасників конкурсу «Україна — Німеччина: Що було? Що є? Що буде?». Його робота потрапила до фіналу власне літературної частини цього конкурсу. У День об’єднання Німеччини — третього жовтня — співорганізатори цієї акції «День» та Гете-інститут оголосять її переможців у всіх трьох номінаціях: літературному змаганні — окремо українською та німецькою мовами, а також фотоконкурсі. А з самими роботами призерів ви зможете ознайомитися у наступному п’ятничному випуску «Дня».
има того року була малосніжною, зате морозною. Стіна сухого минулорічного очерету вдавалась у гладке і прозоре дзеркало водоймища. Чоловік років шістдесяти із схвильованим обличчям щось тут шукав: то відходив далі від берега, обережно ступаючи по льоду, то наближався, пильно заглядаючи крізь льодовий панцир у дно, зосереджено вдивлявся в обриси берегів, в дерева, в опори ліній електропередач.
Він приїхав на кладовище німецьких солдатiв. Тут, під льодом, під водою їх поховання. Сотень зо дві. Коли проводились проектно-розвiдувальні роботи, він — у ту пору головний архітектор району — бував тут не раз. Пам’ятає, як старенька бабця, що пасла поруч кіз, дорікнула:
— Ну, грець з лугом, що ви затопите, а як з кладовищем, з цим останнім притулком на землі?
І показала на десяток похилених різної висоти почорнілих хрестів, на надгробки, що видавались над берегом.
— Як з ним? Затопите — поглумитесь.
— Вороги ж бо, сюди їх не звали, — зухвало відреагував молодий інженер-розвiдувач, відірвавши погляд від теодоліта.
Задумався тоді щойно призначений головний архітектор району, щось йокнуло в серці. Розкрив він креслення, водив пальцем по плавних лініях горизонталiв. «Якби хоча б на два метри нижче зробити греблю, поховання будуть на суходолі, — міркував. — Та є проектне завдання, є встановлена площа дзеркала водоймища. Могили своїх солдатів не завжди доглянуті. А тут німецькі, непроханих гостей...»
Через півроку на будівельній раді затвердили проект. Німецькому кладовищу не бути. Бути широкому рукотворному морю з піонерським табором на березі, з веселим пляжем, з дитячим галасом. Рай на землі!
— Німців притопили. Нехай плавають, — байдуже говорили одні.
— А що робити? Викопувать їх, возитись, — виправдовувались інші.
— Та все ж якось не по-людськи, людоньки, — не погоджувались треті.
Сплинув час. Вийшов Архітектор на пенсію. Багато він поїздив по світу, скрасив землю будівлями-спорудами. Жити б і радіти, що вдалось чимало зробити. Та болить душа, нуртує. Щось не так, щось не те. Збентеженість стала йому сестрою. Смуток осів на плечі. Він ще боржник!
Тому й приїхав сюди на очерети. На це гладеньке льодове дзеркало водоймища. Оглянувся довкола. Зняв шапку. Випростався. Постояв так у глибокій задумі. Сівши в «Жигулі», поїхав берегом у напрямку рибалок, що біля ополонок, скуйовджені, ловили рибу.
— А чому там не ловите, біля очеретів? — звернувся Архітектор, підходячи до ближчого від берега рибалки.
— А там німець рибу розпужав. Там кладовище їхнє підводне. Весною на тому березі день- денський пробовтаєшся, наче ж і очерети найгустiшi й найвищі, — аж ні. Ось яка штука!
Повернувшись до теплого салону авто, Архітектор довго сидів, часто палив сигарети. Враз миттєво увімкнув стартер і різко рвонув з місця. Рибалки переглянулись, відірвавшись від ополонок: «Во дає старик!»
Через тиждень ЗІЛи возили грунт і висипали його в очерет. Чималеньку купу насипали. Повні кузови не насипали — боялись, що під лід проваляться. Та все обійшлось! Архітекторів племінник — начальник цеху на місцевому гранітному кар’єрі — організував цей вивіз.
Весною лід скрес і насип опустився на дно. Утворився маленький острівець. На ньому уже з човнів поставив Архітектор з друзями великий березовий хрест. А на його білій деревині внук Архітектора фарбою вивів: «Gott mit uns».
— Акуратно, Володю, не наквецяй, — турбувався дід.
Прояснішав відтоді погляд Архітектора, тягар відліг від душі. А то за чаркою був тверезим, без вина — п’яним. Хрест вгамував його страждання та глибокий смуток останніх місяців. Із місцевих жителів ніхто не засуджував дій Архітектора.
— На кладовищі має бути хрест, — розмірковували вони.
Не сказати щоб часто, але й не рідко приїздив сюди Архітектор.
Нечувано зрадів він, коли, в черговий раз припливши з онуком до острівця на гумовому човні в поминальну неділю, побачив біля хреста охололу свічку, крашанки з цукерками та пряниками. А сам хрест був перев’язаний полотняним вишитим рушником!
У Архітектора зволожніли очі.
— Дідуню, ми не перші. Делегація якась уже була, — зауважив онук, виймаючи з води весла.
Архітектор обережно ступив на створений ним острівець. Дрібна хвиля лащилась біля нього, тихо похитуючи водну гладінь, неначе колиску турботлива мати. Від сповитого туманом водоймища віяло спокоєм і глибоким миром. Кладовище пустинне, без найменших проявів живих мешканців синіх глибин.
Тільки шепіт лінивої дрімоти очерету, тихе нишпорення качок у рясці біля берега та далекі поодинокі крики півнів із сільських околиць крізь туманну заслону вплітались у цю величну німоту.
Архітектор поклав і свої крашанки, налив у склянку горілки, прилаштував біля хреста. Накрив її окрайцем хліба.
— А може, в них так не заведено, — засумнівався Володя.
Архітектор мовчав. Вранішнє повітря холодило йому чоло, неспокійний порух брів видавав його схвильованість. Він налив собі склянку горілки. Повну. По вінця.
— Ура! Назад я сяду за кермо!
— Не горлань, не на дискотеці, либонь. Людей поминаєм.
