Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Піррова дипломатія

або В чому полягає каноничність
25 вересня, 2001 - 00:00

А я не став би спішити визнавати великий успіх. Бо коли подумати, то починаєш помічати дещо таке, що родить сумніви. Перше — не дивлячись на велику загальнохристиянську значимість Лаври і поважну цифру, на ювілеї були зовсім не перші особи церков, а всього лиш представники. Приїхав було глава Еладської православної церкви Христодул. Він приїхав разом із мощами апостола Андрія. Це взагалі велика честь, особливо коли врахувати, що їх надзичайно рідко возять. Але напередодні святкування він навіть такі мощі залишив без свого нагляду й поспішив виїхати додому. Хоч i не говорять, що в нього там було щось надзвичайне. Говорять, що він так дивно повівся, а з інших церков глави зовсім не приїхали тому, що в Київ не приїхав московський Алексій.

Але якщо прийняти таке пояснення, то зразу ж запитання: «А чому ж Алексій не приїхав?». Показувати, що Лавра для нього дріб’язок було би, з точки зору церковно-дипломатичної, надто великою помилкою. Чи може йому, на відміну від Лужкова і т.п., наші українські прикордонники проїхати не дозволяли? Теж такого не було. Промайнуло, правда, в пресі якесь дивне повідомлення, що він був незадоволений «палатами» в яких його мали помістити. Невже справді в Лаврі не знайшлося чогось такого, що задовольнило би скромного слугу Божого? Тим більше, що часу на підготовку було безмір. І всі організаційні умови — це ж там усе його підлеглі.

Якось непереконливо це все. Зате були у Алексія й інші причини. Якби він приїхав, він міг би нарватися на неприємні порівняння. По-перше, його обов’язково зустріли би люди з плакатами і вигуками типу «геть московського попа». Сам цей факт його б не сильно вразив, у нього це вже було, пережив. Але ж могло статись так, що цих людей було б явно більше, ніж тих бабусь, яких люди Алексія зуміли підняти проти приїзду Папи. Це вже було неприємне порівняння. Але це ще не гарантовано. Зате абсолютно гарантовано, що людей, які радісно зустріли Алексія, було тут явно менше, ніж тих, які радісно зустріли Папу. Таки недаремно Алексій так не хотів приїзду Папи! Жди тепер, поки люди забудуть свої враження від нього!

Є ще одна версія. Навіть те, що говорять перші особи, не вічно тверде. Вже через короткий час можуть початися уточнення, що неправильно зрозуміли, насправді, малося на увазі таке то… А коли говорять всього лише представники… Таке надалі може вважатися просто не сказаним. А самим главам церков може й зовсім не хотілося світитися з надмірно однозначними словами стосовно України? Всеодно ж ясно, що нікуди вона не дінеться, буде мати свою Церкву. Коли — не ясно. А раптом скоро? Тим більше, що і вселенський патріарх Варфоломей щось робить уже в тому напрямі. Так нащо нариватись на можливий конфуз? Можливо, коли стало ясно, що перші особи не горять ентузіазмом, московській церковній дипломатії вдалося їх умовити продемонструвати РПЦ «повний одобрямс» хоч на нижчому рівні. Що й сталося. Але ціною відсутності глав церков, які при такому не захотіли бути присутні, бо тоді надмірна однозначність заяв сприймались би, як їхня. При такому розкладі вже й Алексію нічого було їхати, бо коли б він був, а багатьох глав церков не було — це було би надто явним і неприємним знаком падіння авторитету й здатності впливати.

В такій версії виходить, що не глави церков не приїхали, бо не приїхав Алексій, а навпаки — Алексій не приїхав, бо вони не захотіли їхати. Тоді перемога московської церковної дипломатії надто схожа на те, що прийнято називати «Піррова перемога».

Варто сказати ще про одну річ. Про православ’я взагалі, про єдність і взаємовідносини у ньому. Ми можемо невимушено, в однині, сказати — «Католицька Церква». А чи є на планеті Земля таке явище, яке можна назвати так само просто, в однині — «Православна Церква»? Чи може чесніше буде сказати — «Православні Церкви»? Хоч католицтво теж; не цілком однорідне — єдність його очевидна. Є структури для вироблення обов’язкових для всіх рішень, є відпрацьовані методи їх прийняття, що забезпечують максимальне врахування всіх неоднорідностей і запобігають ідейним розколам. Є всіма визнаний і шанований глава — Папа. Є головне — усвідомлення належності до єдиної Церкви.

А у православних є щось, хоч трохи схоже? Де там, становище їхнього вселенського патріарха надто далеке від становища Папи! Він всього лише «перший по честі». Але що з тої першості? У останні століття Москва, прагнучи бути «третім Римом», залишала йому роль англійської королеви. Чи подобалось і чи подобається йому це? Відповідь ясна. А чи подобаються претензії на «третій Рим» усім іншим православним церквам? Теж є сумніви. Якщо вони і згодні з потребою в сильному центрі — ще ж треба, щоб саме цей центр хоч трохи хотілось визнавати. А у Москви завжди були проблеми з бажанням інших визнати її центром. Силою доводилось досягати. А з силою то зараз у неї якраз і труднощі. Підупала держава — підупала й Алексієва сила. Не зміг же він захистити «свою канонічну територію» від «прозелітизму» католиків. Папа таки приїхав, скільки і як Алексій не виступав проти.

У Алексія — конфуз, а в інших православних глав церков — висновки. І хіба тільки з одного цього випадку? Дуже можливо, що й тут відбувається приблизно те саме, що й у світській політиці, де Росію на словах ну дуже поважають, а на ділі потихеньку відсувають все далі. Може глави церков, не бажаючи зайвий раз їхати до Алексія та ще й догоджати йому «одобрямсами» і розуміючи реальну слабкість Алексія, спокійно придумали якісь приводи, щоб не їхати? Після того й Алексію довелось придумувати привід, щоб теж не з’являтись.

Тут варто згадати ще одну деталь. Коли, наприклад, у Якутії з’явилась православна церква, то дуже ясно, що для неї саме московська була церквою-матір’ю. З неї прийшло туди православ’я, вона його там породила, хто ж заперечить. Так само ясно, що дочка може бути у матері начальницею, так у житті буває. Але щоб дочка стала матері матір’ю — це вже, м’яко кажучи, анекдотично. Не варто було Москві обзивати свою церкву «материнською» щодо української, необережно це вони зробили, нерозумно. Цю тему краще обходити, щоб не виглядати смішним.

А тут на тобі — їде Христодул із мощами апостола… І це ж не якийсь там просто апостол, а саме той, що, подорожуючи дуже давно саме тут, пророкував, що саме в Києві буде велике місто, побудують багато церков і возсіяє благодать Божа. Що й сталось іще тоді, коли на місці майбутньої Москви в болотах спокійно жаби квакали. І саме з Києва прийшло християнство в ті місця, де через довгий час виникне Москва. Отже з материнством досить ясно.

І що то за безтактність апостольська… Нема щоб поїхати північніше і провістити «третій Рим», а заодно і особливе право називатись матір’ю своєї матері! Ні, для Києва провістив, а тепер конфузні ситуації виходять… Так, може, рідкісний факт привозу мощей апостола Андрія мав і цей підтекст? Ще ж наші предки підмітили, що греки лукаві…

Сказано: «не сотвори собі кумира». Отож не творімо собі зараз кумира із канонічності. Тим більше «московського розливу». Нам треба об’єднувати те своє, що об’єднується. Нам треба його розвивати. Нам, головне, треба, щоб у людей була міцна Вiра в Бога. Буде вона — буде й наша Церква міцна. А визнання тоді — всьому свій час — будуть майже автоматично. І «канонічністю» нас тоді завалять, майже всі поспішать прийти і сказати, як вони завжди нас любили і визнавали. І які ми з голови до п’ят канонічні.

Олександр СТРІЛЕЦЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: