Повертаючись на літаку зі своєї улюбленої Америки до України в День незалежності 24 серпня, я не міг не замислитися про схожість та відмінності наших країн. Чому українська демократія не може працювати ефективніше? Пригадую «круглий стіл», учасником якого я був, де обговорювалося, чи існує на Заході справжня демократія. Повинен визнати, що «демократія» — не зовсім точне слово для того державного устрою, який ми маємо. Я пригадав, як в 1830-х Алексис де Токвілль відвідав Америку, щоб зрозуміти, як можна поєднувати рівність і свободу, бо, зрештою, якщо всі ми рівні, значить, ми однаково безпорадні перед державним Левіафаном. Пояснення цьому він знайшов в американській тенденції створювати інститути, незалежні від держави і здатні відстоювати свої інтереси як один перед одним, так і перед самою державою — їхня роль аналогічна тій, яку відігравали в Європі могутні феодальні лорди щодо обмеження абсолютної королівської влади. Точніше було б назвати цю систему представницьким самоврядуванням, нерівноправним представництвом нерівноправних інтересів груп юридично рівноправних громадян. Така система не завжди демократична і навіть не завжди справедлива, але вона відповідає стану сил у суспільстві, що пояснює досягнутий нею успіх та продемонстровану гнучкість. Я не можу ідеалізувати свою батьківщину: в ній також є корупція, яка час від часу спливає на поверхню, тіньова економіка (близько 10% населення не хочуть платити податки) і злочинність, що неминуче для будь-якої держави з цього боку Райських Воріт. Можливо, саме це мав на увазі Черчилль, кажучи, що демократія — найгірша з можливих форм правління, якщо не рахувати всі інші випробувані людством.
Справа не в тому, що політики в Америці та на Заході кращі або гірші один одного. Так само, як садисти іноді хочуть стати поліцейськими або охоронцями в’язниці, себелюби, яким влада потрібна, щоб увірвати щось для своєї кишені, прагнутимуть займатися політикою. Проблема в тому, що з цим робити, точніше, як держава контролює це. В Америці існує найбільш розвинений лобізм у світі і найбільш розвинена регуляція цього лобізму, що сягає корінням у Закон про лобі від 1946 року, де ясно вказано, що мають або не мають права робити державні чиновники і ті, хто намагається на них вплинути. Це стало можливим тільки тому, що існує організована громадськість, здатна захищати свої інтереси через чесний уряд. Справа не в конституціях і законах: в Україні є прекрасна Конституція та всі можливості для того, щоб приймати потрібні закони. Питання в тому, чи розвинуться в суспільстві сили, здатні примусити уряд робити правильні речі. Украй недовершена система представницького управління може працювати тільки в тому разі, якщо є КОГО представляти, крім розрізнених особистостей. Якщо ж громадяни створять таку систему, вони самі вирішать, які саме свої інтереси у ній представляти.
