У Російській Федерації вже близько півроку точиться дискусія щодо перенесення праху Столипіна з Києво-Печерської лаври (сам прем’єр наполягав перед смертю на тому, щоб його було поховано біля Трапезної церкви Лаври) до Саратовської області. До речі, рівно 10 років тому могилу прем’єр-міністра було відновлено у первинному вигляді; вона знаходиться поруч із могилами Василя Кочубея та Івана Іскри.
Лобістами цього неоднозначного плану стали президент Російського фонду культури, кінорежисер Микита Михалков, перший заступник Голови Держдуми РФ Любов Сліска, і, як завжди, невгамовний і ексцентричний губернатор Саратовської області Дмитро Аяцков. Пан Юрій Лужков, мер Москви, також не міг залишитися осторонь.
В чому ж справа? Чи могила Столипіна знаходиться у такому вже занедбаному стані? Кореспондент і фотокореспондент «Дня» пересвідчилися, що це не так. Очевидно, російські «державники» потребують нових символів (чи стимулів?) з минулого.
Трохи історії. Петро Столипін (1862–1911) походив із старовинного дворянського роду, отримав блискучу освіту; тож його призначення у 1902 році (у 40-річному віці!) гродненським губернатором, а 1904 році – саратовським губернатором можна було вважати продовженням політики царя Миколи II з «омолодження кадрів». Під час революції 1905–1907 років молодий губернатор жорстоко придушував повстання селян і, як результат, у квітні 1906 року був призначений міністром внутрішніх справ, а вже 8 липня того ж року – головою Ради міністрів Російської імперії.
Реформи Столипіна, а він встиг дуже багато зробити для відновлення величі імперії навіть за п’ять років до передчасної смерті, оцінювалися й оцінюються неоднозначно. По-перше, він був творцем земельної реформи «зверху», за якої сотні тисяч селян, насамперед з України (перечитайте роман Михайла Стельмаха «Хліб і сіль» про події 1906–1907 рр.) в «столипінських» вагонах були відправлені до Сибіру та Далекого Сходу.
Блискучий оратор, він повністю контролював законодавчий орган імперії – Державну Думу; в червні 1907 року уряд Столипіна розпустив II Держдуму й опублікував новий закон, яким суттєво обмежив представництво національних меншин і надав перевагу великим землевласникам за рахунок робiтникiв і дрібних селян. Після чергового замаху на Столипіна (всього їх було 18!), через який загинуло 27 чоловік, в 1906 році уряд запровадив військово-польові суди і почав широко застосовувати смертну кару.
Безумовно, після приголомшуючої поразки у російсько-японській війні (1904—1905 рр.) і першої Російської революції (1905—1907 рр.) «сильна рука» із тоталітарним забарвленням була конче потрібна великодержавним шовіністам, шибениці – «столипінські краватки» на довгі роки стали ознакою часу і передвісниками революцій 1917 року. Поступово були обмежені права автономних окраїн імперії – Фінляндії, Царства Польського, підняв голову Всеросійський національний союз. На совісті «чорносотенців», яким симпатизував Столипін, єврейські погроми в Україні. Нарешті, у 1910 році уряд Столипіна заборонив будь-які національні товариства. Українська мова зазнала нечуваних, навіть з часів Валуєвського циркуляру, переслідувань, закривалися культурні товариства («Просвіта»), газети українською мовою – «Воля», «Наша Дума», «Рідний край». Навіть вшанування пам’яті Тараса Шевченка у березні 1911 року, через 50 років вiд дня смерті Кобзаря, руками влади було перетворено на підпільну акцію, учасники якої отримували козацькі нагайки і вироки суду. Великодержавний шовінізм в Російській імперії остаточно став державною політикою; аж ніяк не «лівак» Олександр Купрін яскраво подає його жахливі прояви у повісті «Поєдинок».
Реформи Столипіна після його смерті були призупинені. Діяльність прем’єра викликала спротив і серед лівих, і серед правих, а цар Микола II фактично «заплющив очі» на той факт, що життя голови уряду імперії знаходилося в руках терористів. Роль охоронного відділення, що не тільки не перешкоджало широкiй змовi, а й саме брало в ньому участь, свiдчить про те, що реформатор повинен був піти з політичної арени якомога швидше. «Мавр зробив свою справу...»
Інша справа, чи можна зараз яскраво вираженого державника, що був представником панiвної нації і запеклим ворогом національно-визвольних рухів романівської імперії, піднімати на щит, тим більше у спосіб, що його нам пропонують поважні посадовi особи Росiї.
