Саша також погодився розказати цю сумну-пресумну історію свого рабства за тієї умови, що «дані про мою скромну особу розголошені не будуть». Та проблема не в імені, якщо, образно кажучи, цей клин, де остаточно й безповоротно доламуються долі, ще не орався... Тодішня сестра-господарка притулку познайомила Сашу з двома невідомими, які назвалися власниками приватного підприємства у сонячній Молдові. Мовляв, роблять експериментальні зразки протезів, то треба їм такого, як оце він, Саша. Аби був за експерта виробів. Обіцяли рай земний: ходитиме на протезах, як на своїх ногах, матиме що їсти-пити і навіть любовні утіхи, про які вже, мабуть, забув.
Два роки сірих притулкових буднів нашому персонажеві стали гіркішими за найгіршу редьку. Розтерзана душа бажала бодай якихось змін, а тут – приваблива пропозиція. Хоча в тій-таки душі й з’явився якийсь хробак сумнівів, та, зрештою, не має він що втрачати. Написав заяву на ім’я директора закладу, що він уже не є підопічним держави.
На вільного, як невдовзі виявилося, чекала неволя. Його, й справді, зразу привезли до одного-єдиного багатого будинку на все злиденне село у Молдові, утримували на обіцяному, та тут- таки заявили, що виробництво протезів – то не їхня справа. Він усе зрозумів, коли у супроводі тих самих чолов’яг, які спокусили його обіцянками райського життя, опинився у вагоні потяга, що мчав до Москви. Якийсь інстинкт самозбереження змусив Сашу скласти легенду про брата, полковника міліції з Підмосков’я: вплив має великий, не допустить, щоб скривдили рідну людину. Сказав і про товариша з притулку у Хмельницькому, який, якщо не буде від Саші звістки, одразу ж дасть знати про його зникнення і полковникові, і в усі інстанції рідної країни. Цю легенду він і розповів своїм супроводжуючим ще дорогою до Москви, яка сльозам, як давно відомо, не вірить.
Коли ж там, у московській квартирі, йому сказали, що від завтрашнього дня почне жебракувати, Саша став дибки. Натомість почув, що таких, як він, щодня виловлюють у Москві-річці, що на нього вже багато витрачено, то змушений відпрацювати. Нагадування про брата- полковника, схоже, якось уплинуло на новітніх рабовласників. Вони пообіцяли, що через місяць, коли «відпрацює» витрати, відпустять свого раба. Спокушати лиху долю вдруге він не став.
Легенду ж про нього самого вигадали рабовласники: «афганець», який, підірвавшись на міні, загубив обидві ноги, жебракує, щоб зібрати гроші на протези. Мовляв, біда змусила просити. То й відповідний «імідж»: виголений, наодеколонений, акуратно вбраний. У курточці, з якої виглядала тільняшка, було зроблено та прошито дірку, аби складав купюри. Копійки ж — у мішок. «Робочий» день починався о сьомій на станції метро, до якої під наглядом Анжели чи Івана (вони щодоби змінювали одне одне) доїжджав на таксі, – згадує Саша. Він і досі не може отямитися від гармидеру станції, де гуркочуть локомотиви, гримлять вагони, невпинно суне людський потік: «У голові паморочилося, гуло... Найгірше було йти до вітру. Де? Як? Весь час був під пильним наглядом Анжели чи Івана. Крок у бік карався матюками, погрозами, стусанами. Довелося терпіти. Потім навчився ходити у баночку...»
У Москві є кому подавати. «Афганець» справляв враження на небайдужих городян і гостей мегаполісу: «Ефективність моєї праці визначалася за вагою курточки. Якщо тяжка, то хвалили. Якщо легша, то лаялися. Я підрахував, що за день випрошував на автомобіль «Жигулі». Гірше велося дідові, який жебракував у лахмітті, демонстрував перехожим свої виразки на руках і ногах. Його тяжко били за те, що буцімто дарма їхній хліб їсть. Мене, того діда і ще двох утримували на одній квартирі».
Про втечу ніхто й не мріяв: «Усі знали, що до московської міліції ліпше не звертатися. Відлупцюють і повернуть туди, звідки втік. Були «розумні», які зверталися. Були, та й загули. Ага, там життя дороге...». Щовечора перевіряли, чи нещасний, бува, щось не сховав від рабовласника. Сором, переживання за те, що з принуки «грав» не того, ким є насправді, не заважали Саші у роботі. Раб, прикутий до жебрацької торби, прокляв той день, коли народився, і все своє недолуге життя, коли років 10 тому поїхав з рідного села у Старокостянтинівському районі на Донбас. Трудився на шахті, та ноги загубив на залізниці: «Випив з хлопцями, кудись лиха доля понесла, отямився вже на лікарняному ліжку калікою». Отож повернувся до рідного села, де невдовзі став тягарем для зайнятих вічними турботами про город, худобу рідних і близьких. Відправили до притулку.
Саша сидить у своєму візку під високим деревом на подвір’ї закладу. Пташки відспівують останні дні літа. Я ж стою навпроти нього. Жінки й чоловіки у візках, наче птахи на дроті. Ці пожильці закладу вже загубили інтерес до нашої зустрічі. Давно ж бесідуємо. Про драму, пережиту моїм співрозмовником, вони знають. Директор притулку застерігав, аби мовчали, не вірили тим, які запрошують до себе, обіцяючи райське життя. Он, говорив, – Саша живий приклад. «Коли минув місяць, і я нагадав їм про брата-полковника, про те, що мене шукатимуть, купили мені квиток на поїзд, дали трохи грошей й відправили до Хмельницького», – продовжує Саша. Вже після того як він повернувся, зустріли тут, у Хмельницькому, й другого втікача з рабства – старшого від Саші за віком: «Десь у передмісті Москви жебракував, на автозаправній станції. Якогось разу звернувся до водія крутої іномарки, що добре з ним розрахується, якщо той вивезе. Вскочив у машину...»
Другого втікача з рабства довго тут, у Хмельницькому, не переховували. Вгадали якусь небезпеку. Начебто відправили до іншого притулку десь у далекому від обласного центру селі. Кореспондент «Дня» зателефонував до притулку в тому селі, назвавши прізвище, ім’я по батькові того, другого втікача з рабства, запитав, чи значиться він серед пожильців. На протилежному кінці телефонного дроту раптом стало тихо, потім співбесідниця якось перелякано відповіла, що такого не знають, що треба забути цей номер телефону, і поклала слухавку.
Ніхто достеменно не знає, скільки ж нещасних поїхало, щоб стати співучасниками «технологічного процесу з виготовлення протезів», і де вони наразі. Інспектор управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації Надія Галанда заявила для «Дня», що серед підопічних закладів «ведеться відповідна роз’яснювальна робота». Аби десятою дорогою обминали тих, кому «здорових не треба, а тільки — калік». Вже це на тому етапі, коли спливає на поверхню ця приголомшлива історія. Одначе Надія Галанда не певна, що роз’яснювальна робота дає 100% результату: «У кожного своя доля. Силою в інтернаті нікого не утримують». Якщо, мовляв, вирішив, то пиши заяву і йди на всі чотири сторони цього божевільного світу. Аякже, світ широкий. Уже нікого не зацікавить, куди пішов і де опинився.
Старший оперуповноважений управління МВСУ у Хмельницькій області Вадим Храбуст знає про поневіряння Саші. Підполковник міліції Храбуст відповідає за цю ділянку роботи — розшук людей, які пропали безвісти. Він повідомив, що знає і сумніші історії. Одначе деякі опиняються поза його професійною увагою: «Беруться до розшуку ті, про пропажу яких заявляють офіційно родичі та близькі або ж установи, з яких вони пішли, та «назад» не повернулися». Конкретний Саша до категорії розшукуваних не належав.
Підполковник міліції Хребуст говорить, що число оголошених у розшук збільшується: «Спочатку цього року одержано 361 заяву, на 38 більше, ніж за відповідний тодішній період. Десятьох ще не знайшли. На жаль, не всі, кого знайшли, — живі. Розшук ведеться по лінії Інтерполу, даємо відповідні завдання колегам з тих міст, куди поїхали розшукуванні, звертаємося до громадськості через ЗМІ...»
Холоне кров від почутого про звернення убитих горем родичів і близьких iз Кам’янця-Подільського, Летичева, Славути: поїхав до Москви на заробітки, та не повернувся, місцеперебування не відоме. Останнє звернення, датоване серпнем 2001-ого: поїхав у далекому 1993-му на заробітки до Якутії, відтоді від нього ні слуху ні духу. Хтось із отих, які звертаються, не втрачають надію на повернення дорогої людини. Он, згадує, до села, віддаленого від Хмельницького району, аж через 4 роки таки повернувся нещасний заробітчанин, якого десь під Москвою тримали у кайданах, на роботу, як раба водили. Втік iз неволі й мовчить, нікому не розповідає про те, що з ним сталося та як утікав. І він — теж саме, що й Саша з притулку: «У них довгі руки...»
«У них» — то в рабовласників, які безкарно зробили перехід iз далекого минулого у друге, а відтак у трете тисячоліття. «Що маю сказати людям? Хіба що таке: не знаєш броду, то не йти у воду», — вгадує одну-єдину можливість розв’язання несподіваної проблеми підполковник міліції Храбуст.
