Статтею 103 Конституції передбачено, що Президентом країни може стати особа, яка перед виборами постійно проживала в Україні не менше 10 років. Така норма позбавляє можливості брати участь у президентських виборах представників діаспори — тих, хто вже прийняв українське громадянство, або має на нього право згідно із законами України.
Схоже, що саме з цією метою цю статтю і було закладено до Основного закону. Наша еліта боїться не лише економічної, але й політичної конкуренції. Вона розуміє, що в разі допуску на політринок просунених представників нашої діаспори з «кращими людьми країни» цілком може статися те, що вже сталося з вітчизняними телеящиками після появи у вільному продажеві справжніх телевізорів зарубіжного походження.
Як це відбувається, вже наочно продемонстрували найближчі сусіди України. Валдас Адамкус все життя провів у Америці, потім прийняв литовське громадянство, і, повернувшись на історичну Батьківщину, не тільки став президентом, але й завоював звання морального лідера литовської нації. У Латвії президент — представниця діаспори Вайра Віке-Фрейберг.
Нещодавній приголомшливий успіх руху колишнього царя Симеона II в Болгарії, який все свідоме життя провів за межами країни, говорить про те, що зараз усі надії на відродження цієї південнослов’янської країни пов’язані з його ім’ям.
Дуже можливо, що після закінчення повноважень чеського президента Вацлава Гавела його місце посяде найзнаменитіша чеська емігрантка, колишня держсекретар США Мадлен Олбрайт.
Наша діаспора також багата досвідченими сучасними кадрами, талановитими менеджерами, які успішно реалізували себе за межами своєї історичної Батьківщини.
Мабуть, найяскравіший приклад — Григорій Явлінський. Він — уродженець Львова, прекрасно знає рідну країну, чудово володіє українською мовою, користується високим міжнародним авторитетом, і має всі підстави для отримання громадянства в установленому законом порядку. У Росії він належить до тих нечисленних політиків, які без скепсису і підсвідомої ворожості ставляться до незалежності України.
У цьому контексті можна назвати одного з найбільш успішливих російських губернаторів Михайла Прусака (Новгород). Історичне коріння в Україні має Сергій Кирієнко. Та й найбільший російський бізнесмен Роман Абрамович за паспортом — українець, хоч, безперечно, Чукотка йому набагато цікавіша.
У західній діаспорі широко відомі імена колишнього генерал- губернатора Канади Рамона Гнатишина, що репрезентував там британську королеву Єлизавету Другу, як глава канадської держави; великого вченого і громадського діяча зі світовим ім’ям Богдана Гаврилишина; екс-президента УНР у вигнанні Миколи Плав’юка; канадського бізнесмена-мільйонера Петра Яцика. Та й дружина колишнього прем’єра Віктора Ющенка Катерина Чумаченко, схоже, має більше, ніж її чоловік, рис, необхідних для жорсткої боротьби за президентське крісло.
Виходячи з менталітету нашого народу, вони навряд чи виграють вибори, але сама їх участь розворушила б політичну еліту — багато в чому інертну, відсталу, корумповану. Чим ширша конкуренція, чим більший вибір, тим краще для виборця.
Де там, прекрасна і здорова ідея про більш широкий допуск представників діаспори до політичного життя країни практично навряд чи може бути реалізована. По-перше, це потребує змін у Конституції, що саме собою — процедура складна і невипробувана.
По-друге, необхідний і високий рівень сприймання ідеї, який навряд чи досяжний. Комуністи не люблять західну діаспору як проамериканську і «бандерівську». Націонал-демократів і націоналістів роздратовує і насторожує східна діаспора — як російськомовна, яничарська і недостатньо патріотична у своєму ставленні до історичної Батьківщини. І тим, і другим не потрібна зайва конкуренція.
Те ж стосується і «партії влади». Вона також недолюблює діаспору — особливо західну — за те, що вона цю партію критикує і лізе в її монастир зі своїм безглуздим євроатлантичним статутом.
По-третє, проти буде Росія. Її навряд чи спокусить можливість участі в українських виборах вихідців з РФ. Що ж стосується західної діаспори, то більшість російських політиків і політологів прихід до влади представників у ряді східноєвропейських держав розглядають як інструмент посилення американського впливу на пострадянському просторі.
Так що стаття 103 нашої Конституції — найнепорушніша, і стояти їй у віках. А шкода…
