Він народився 9 березня (25 лютого за старим стилем) 1814 року. Цей рік увійшов у історію літератури ще як рік народження Михайла Лермонтова; смерті у госпіталі для психічно хворих письменника маркіза де Сада, а Олександр Пушкін саме цього року вперше опублікував свої твори. Тарас Шевченко — це велика фігура в історії української культури і, можливо, прийшов час, коли діяння і вчинки Кобзаря потрібно переусвідомити з позиції сьогоднішнього глобалізованого городянина. Саме цим, ось вже півроку, займається творча група Юрія Макарова на каналі «1+1» , відкриваючи все нові таланти і невідомі раніше подробиці з життя Тараса Григоровича.
Напередодні Дня незалежності України, 21 серпня, у нічному ефірі канала «1+1» відбудеться прем’єра чотирьохсерійного документального фільму «Мій Шевченко» .
Його постать, що дійшла до нас у трактуванні численних популяризаторів і підручників, дуже прямолінійна та похмура. Адже Шевченко був одним iз найбільш життєрадісних та веселих людей свого часу. Знайомства з богемою Петербурга того часу перетворили його у великого модника і любителя шикарного життя. Однак приємне проведення часу ніколи не ставало перешкодою до прагнення удосконалитися духовно.
Він відомий як поет, але насправді Шевченко — більше ніж поет. Вірші були для нього… хобі. Зi щоденника Т.Г. Шевченка, з програми Юрія Макарова: «Дивне, усе ж, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопис — моя майбутня професія. Мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчити її глибокі таїнства, і ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я складав вірші, за які мені ніхто ні гроша не заплатив і які, нарешті, позбавили мене свободи і які, незважаючи на всемогутню нелюдяну заборону, я все-таки нишком крапаю». А про те, що Шевченко володів сильним, глибоким баритоном і його голос вважався одним з кращих на той час в Україні, не згадується практично ніде.
«Мій Шевченко» — це документальний фільм-роздуми про людину, чия постать і тепер перебуває у контексті нового часу, він сучасний і авангардний, його внесок у історію та літературу невичерпний. Він не дожив кілька місяців до скасування кріпацтва, тієї незалежності, про яку він стільки писав і розмірковував. Колишній кріпак, Тарас Шевченко був людиною незалежною. У країні пролунав ювілей нашої нової історії — десятиріччя Незалежності України. Чи відчувається через стільки років свобода в нашій країні, як її сприймають? Ці питання хвилюють зараз дуже багатьох. У автора програми Юрія Макарова є щодо цього свій погляд.
— Що для вас означає незалежність?
— Незалежність для мене особисто — ця умова існування України як такої. Для людини, яка приблизно у рівних пропорціях має підстави вважати себе росіянином, українцем, болгарином, швейцарцем, німцем та шведом, національна ідентифікація є, до певної міри, продуктом свідомого вибору. Я, який за етнічною приналежністю є українцем ледве на чверть, який народився у іншій країні; родичі якого взагалі розкидані по десятку країн від Канади до Австралії, я, проте, розумію, що мені потрібна Україна і саме Україна. Нехай це прозвучить нескромно, але у мене є відчуття, що і я потрібен Україні. Мені подобається саме ця країна. Сказати чесно, я люблю саме цю країну, в чому переконуюся щоразу, коли подорожую світом. Саме тут мені найпростіше знайти людей, з якими я відчуваю і думаю однаково. Не те, щоб зовсім однаково, але на одній хвилі. І я розумію, що умовою існування країни Україна є незалежна держава Україна. Тобто держава, якщо хочете, — це необхідне зло, щоб існувала країна, яку я люблю. Ось державу нашу я не люблю. Хоч розумію: поки що іншої держави ми не заслужили. Більш того, ми зробили все, щоб вона була саме такою… місцями, скажімо, непривабливою, як наше життя. Але у мене є відчуття, що моя країна має достатній запас життєрадісності та стихійної нелюбові до несвободи — поки ще має, — щоб поступово цю державу укоротити. Для цього треба тільки не доводити моїх співвітчизників до відчаю, дати їм можливість перевести дух, щоб вони провели деякий час не на межі виживання. А там подивимося.
— Чи існує незалежність нинi?
— Я відчуваю незалежність поки що у небагатьох складових. Ймовірно, мій досвід відрізняється від досвіду інших українців. Якби я жив, скажімо, в Овручі чи у Новодністровську, а не у Києві, я б думав і відчував трохи інакше. Якби я не працював на «1+1», а сидів би на пенсії, мої почуття також були б іншими. Але я — це я. По-перше, я думаю, що незалежність для України — це гарантія від якого-небудь чергового Афганістану чи Чечні. Просто гарантія. Можна скільки завгодно сміятися над рядком з коломийки «тільки б не було війни», але коли ця війна є і, не приведи Господи, торкається особисто тебе, почуття гумору випаровується. Так що, по-перше, незалежність для мене особисто — це право не боятися повістки з військкомату вдень (хоч у мене і дочка, але у друзів сини) і гексогена ночами. Крім того, для мене особисто незалежність — це можливість моїм співвітчизникам, які розмовляють українською, не відчувати себе людьми другого гатунку. Дуже неприємно було відчувати себе першого гатунку, коли хтось другого. З іншого боку, хочу вірити, що в Україні не будуть відчувати себе людьми другого гатунку ті, хто розмовляє російською чи татарською. А ще для мене незалежність — це можливість підкорятися мерзотникам iз Києва, а не з Москви. Я не знаю, чим перші кращі за інших, але перші мені якось приємніші, до того ж є ілюзія можливості впливати на ситуацію. Стосовно іншого, див. пункт 1.
— Зараз канал «1+1» — це вже частина історії незалежної України. Це сучасне, конкурентоспроможне, якісне і визнане телебачення, а ви є людиною, яка стояла біля витокiв його створення. Як ви можете прокоментувати те, що уявляє собою «1+1» сьогодні?
— Звичайно, «1+1» став можливим тільки у Незалежній Україні. Не було б незалежності, його або зовсім не було би, або він був би регіональним, а це не відповідає рівню моїх амбіцій. Проте я не хотів образити регіональні ЗМІ, а після випадку з Александровим це було б просто аморально, але я кажу про свої персональні відчуття. Нiчого й казати, я горджуся своїм каналом — і тим, що він перемагає у конкуренції; і тим, що він користується довірою глядачів (принаймні, якщо вірити різноманітним опитуванням — а чому, власне, ні?); і тим, що він не втомлюється пропонувати щось нове — нові програми, нові ідеї, нові уявлення про телебачення як таке; і тим, що нас знають і цінують у інших країнах… Але ще для мене важливо, що «1+1» дає можливість діяти успішно в нашій країні, в запропонованих обставинах, а не у якихсь ідеальних умовах. Інакше кажучи, це означає, що в Україні можна бути успішним, а саме досвіду успіху, переконливого і відчутного, нам всім тут не вистачає.
