Це сталося трохи більше ніж дев’ять днів тому — 4 серпня, о 12-й годині 50 хвилин. На Бориспольському шосе старенький «Жигуль» врізався в «Ікарус». Машину від удару віднесло вбік, і вона згоріла. Практично зовсім. І лише за три дні всі дізналися, що в тій машині загинув Ярослав Стельмах — популярний драматург, письменник, кіносценарист, перекладач…
Уже після похорону знайомі його друзів розкажуть, що виявилися випадковими свідками того, що сталося: машина Стельмаха пішла прямо під задню праву частину автобуса — саме туди, де мicтиться бензобак. Водій легкового авто був приречений…
Нині здається, що це сталося не з ним і не з нами, тими, хто знав і нескінченно любив його, з тими, хто товаришував і працював з ним. Надто багато життя було в цій людині, надто багато ще чекало попереду. Адже сьогодні ім’я Ярослава Михайловича Стельмаха є синонімом поняття «сучасна українська драматургія». В цій абсолютно не зоряній театральній професії він заявив про себе на повний голос. На відміну від своїх колег по перу, він писав для театру — саме для театру, а не для себе. Саме тому й не було в нього відбою від нових пропозицій і замовлень. Одну з нещодавніх його п’єс — «Любов у стилі бароко» — чи не в рік написання було відразу поставлено в шести театрах України! Афіша Національної української драми ім. Франка просто рябить його прізвищем. П’єса «Емма» (за романом Флобера «Мадам Боварі») йде в Київському театрі «Колесо» і у Львівському академічному театрі ім. Заньковецької. П’єса «Люсі Краун» за Ірвіном Шоу — в Київському театрі драми і комедії і в Одеському театрі ім. Василька. Його «Синій автомобіль» у Молодому театрі збирає всі можливі й неможливі нагороди. А скільки перекладів! Саймон, Міллер, Вассерман, Олбі, Горін… На тлі вічних сюсюкань про те, що хтось когось не хоче ставити — мовляв, із нелюбові до сучасних авторів, — він просто працював. Серйозно і багато. Професіонально і якісно. Бо знав і дуже любив Театр. І за це Театр відповідав йому взаємністю.
Легкість і лагідність, з якими він спілкувався з тими, хто його оточував, ніби самі перестрибували на сторінки його творів, роблячи їх щирими, добрими, людяними. Мабуть, саме тому він так любив писати для дітей. Коли минулого року вийшла його книжка для дітей «Голодний, злий і дуже небезпечний», Стельмах радів, немов дитина. А він і був схожий на велику дитину — вічного пустуна і вигадника. Цитата з анотації на книжку: «Хочете усміхнутися? А досхочу насміятися? Хочете, щоб цілий день вас не залишав добрий гумор? Тоді перегорніть першу сторінку цієї книжки… і мерщій до читання. Тут такі захоплюючі та смішні пригоди — за вуха не відтягнеш!»
На виставі франківців «Любов у стилі бароко» зал реве і стогне від реготу. Коли я зібралася нарешті подивитися вже п’ятий або шостий за рахунком спектакль, він насилу міг домовитися про місця — аншлаги! На «Синьому автомобілі» Київського Молодого театру глядач переживає таку божевільну гаму почуттів, що після вистави ніби виникає відчуття якогось духовного очищення. Мабуть, «Автомобіль» був головною п’єсою його життя. В ній і життя, і сльози, і любов… У ній він висловив УСЕ. Навіть дивно, як після цього йому не забракло сил на щось іще? Адже текст був написаний ще 1991 року і лише вісім років по тому побачив світло рампи.
Ярослав Стельмах: «У принципі, я знав, що цю п’єсу довго не буде поставлено, але мені дуже хотілося її написати. В театрах тоді добре йшли інші мої твори, і я вирішив зробити таку собі ліричну паузу, написати що-небудь для душі. Мені здається, що якби я залежав тоді від якихось побутових умовностей, грошей — «Автомобіль» ніколи б не з’явився. А так я дозволив собі забути про все і писати про те, про що давно вже хотілося сказати. Робота над цією п’єсою мене дуже вимотала, я потім довгий час не знав — про що можна ще в цьому житті написати? Було відчуття, що всі слова сказано, сюжети забуто — і крапка. Слава Богу, вийшло інакше. Мені тоді дуже добре писалося, я вклав у «Синій автомобіль» багато душі та емоцій...»
У цій п’єсі всього лише один герой — письменник, який у період творчої кризи метається в пошуках нових сюжетів та сенсів життя. Стельмах назвав його «А». За щасливою іронією долі, першого виконавця цієї ролі звуть Олексій. З Олексієм Вертинським «Синій автомобіль» об’їздив масу театральних фестивалів, де завжди мав однозначний успіх. Виставу побачили пів-України, Москва і Тольятті. Зовсім нещодавно, у травні, Ярослав Стельмах зібрав декорації вистави у вигляді книжок і друкарської машинки, взяв артиста Вертинського, розклав у багажнику і салоні (відповідно) і повіз до Мінська на семінар сучасної драматургії. На своїх стареньких білих «Жигулях». Та поїздка завершилася вельми благополучно: з Білорусі було привезено чергову нагороду. Олексій Вертинський завжди переживає, що не буде глядачів, ходить, нервує, бурчить. Так було і в червні, перед останнім у минулому сезоні спектаклем. Але публіки набилося стільки, що для присутнього автора навіть було не знайшлося місця. Він незадоволено примовляв: «Оце дожився! Уже й сісти нема де». А хтось із знайомих жартома тоді кинув: «Та-а-ак, Стельмаху! Аншлаг — твій діагноз!» А сам Стельмах, тут же повернувшись у свій звичний стан привітності і лагідності, іронічно відповів: «Так, селяві…»
А реальне життя виявилося таке, що коли минулого року йому під п’ятдесятирічний ювілей вручили «ветеранську» Київську пектораль — «За вагомий внесок у мистецтво» і театральна братія єхидно подейкувала собі, що, мовляв, тепер і помирати вже можна, — він у тон усім відповідав: «Не дочекаєтеся!»
Ярослав Михайлович Стельмах завжди тримав своє слово. Мабуть, це був єдиний раз, коли не вийшло. І чому ж нам ніколи не дано передбачити…
