Українці з усього світу збираються на свою Велику Раду в епіцентрі їхнього природного тяжіння — столиці України. Це вже третя зустріч такого визначного масштабу. I Всесвітній форум українців відбувся в Києві 21-24 серпня 1992 року. Другий — 21-24 серпня 1997-го. Нинішній III Всесвітній форум українців проходитиме з 18 по 20 серпня, напередодні 10-ї річниці Незалежності України. Форум, ініціаторами якого є Українська Всесвітня Координаційна Рада і Секретаріат товариства «Україна — Світ», прикрасить також заключний концерт Фестивалю мистецтв українського зарубіжжя «Український спів у світі».
Кожному, звичайно, впадає в око така традиційна вже нерозривність цих подій, помітне підтягування однієї до іншої. Так воно й є насправді. Для цього, поза всяким сумнівом, є організаційні, фінансові та й політичні мотиви. Зарубіжні українці причетні до Незалежності так само, як і ті, що «безвиїзно» проживають і трудяться на рідних землях. Передусім тому, що всі вони, за невеликим винятком автохтонного населення деяких країн, своїм походженням зобов’язані Україні. Але й ті, й інші залишились у переважній своїй більшості небайдужими до її долі, виховали цілі покоління в дусі поваги до нашого краю, надають посильну допомогу в розбудові нашої державності. І все ж свято є свято. Воно накладає свій відбиток на характер розмови, визначає її «температуру». Це відчувають і організатори, обіцяючи «уникати парадності, зробити Форум інтелектуально плідним, виваженим в оцінках досягнутого». Передбачається, що в Форумі, згідно з погодженими квотами, візьмуть участь 600 делегатів (300 з-за кордону — від приблизно 250 українських організацій і 300 — від України) та 1500 гостей, серед яких чимало видатних особистостей, добре відомих в Україні та за її межами. 300 закордонних делегатів порівну представлятимуть «західну» й «східну» діаспори.
Ці три масиви — Україна, Схід і Захід — досить умовно, звичайно, відбиватимуть геополітичну реальність розселення українців, їх штучний історико-географічний поділ. Найважливіше те, що духовно — в ставленні до України — вони єдині. Тому й підтримують земляцькі і різноманітні професійні зв’язки з рідним краєм. Та при всьому бажанні не можна обійти нові тенденції, що, очевидно, будуть помічені вітчизняними й приїжджими аналітиками: доцентрові і відцентрові рухи. Приємно було спостерігати, як у перші роки незалежності люди потяглися до рідних джерел, вивчали можливості повернення на Батьківщину, скрушно переживали законодавчий вакуум щодо цього. Переживали й представники творчої інтелігенції, які встигли здружитися з діаспорою і виступали мало не єдиними її повпредами в Україні. Як люди емоційні, вони вимагали, щоб держава виступила організатором негайного й масового переселення українців назад в Україну. Такі популістські ідеї щодо «рееміграції», не підкріплені економічними розрахунками, звучали навіть на засіданнях оргкомітету з питань підготовки I Всесвітнього форуму українців 1992 року. І пов’язані вони були з ейфорією перших років самостійного існування, коли ще не прийшло усвідомлення класичного досвіду розпаду імперій: повноцінна незалежність може бути лише тоді, коли її політичне проголошення іде в парі з економічною самодостатністю.
Та згодом настрої стали мінятися. Програми «Повернення», там, де вони були створені, вже мало хто й згадує. Тим більше, що з’явився наростаючий зустрічний потік: робочий люд найрізноманітніших професій порівняно заможної колись України, що несподівано й невиправдано збідніла, знову почав шукати «забугорного» щастя, але вже не тільки на протоптаному Заході, як це було на рубежі ХIХ- ХХ століть, а й на багатшій пострадянській «периферії», передусім у сусідній Росії. В місця, куди раніше висилали, йдуть добровільно. Уявити більшу наругу для нащадків волелюбного й гордого козацтва просто неможливо. Шкала цінностей полетіла прахом. Більш як 50-мільйонний народ уже не дораховується мільйонів своїх співвітчизників. Жодним лжепатріотичним моралізаторством цього не зупиниш. Зупинити можна лише успішною, соціально орієнтованою економікою. Це тепер знають всі. І хочеться вірити, що перші, широко тиражовані, повідомлення про зрушення у цій сфері засвідчують справді переломний момент у нашому поступі, в реалізації красивого гасла «Все для людини, все в ім’я людини». Хоч воно й зникло з рекламних щитів і плакатів, але його завжди модні декларації присутні практично в усіх програмах — і владних структур, і тих, що рвуться до влади.
Під обвальним тиском негараздів на землі батьків у світовому українстві все ніби «роздвоїлось». Навіть ностальгія. В еміграції одвічно, «генетично» сумували за Україною. Тепер в Україні значна частина «внутрішніх емігрантів» сумує за Радянським Союзом. Дехто відверто проклинає «повстання кращих друзів Горбачова» та його особисту капітуляцію. Руїна, як відомо, ніколи не надихає на оптимізм. Але те, що у багатьох навіть патріотично налаштованих людей опустились руки, теж вражає. Яких більше: оптимістів чи песимістів, важко сказати. У грудні 1991-го все було ясно. Понад 90 відсотків населення проголосували за Незалежність. Та й зараз, коли подумати, більшість зробила б так само, бо ж протримались цілих десять років. З історичної дистанції це, безумовно, мало. А от із житейських позицій — це все-таки відстань доволі пристойна. Особливо для тих, хто вже пережив епоху «щасливого майбутнього» і зібратися з духом, щоб ще десять років слухати обіцянки про ще краще майбутнє, було далеко не просто. А ще тяжче розказувати про це дітям та онукам, котрим мимоволі доведеться розплачуватися уже в наступні кільканадцять років за борги своїх, начебто недолугих, батьків. То ж воістину справедлива, благородна образа роз’їдає душу дуже багатьох моїх співгромадян: вони «заробили» Незалежність, та от біда — заробітки втратили.
Так країна великих мрій і величезних можливостей перетворилась у суцільну країну критиків. Від доярки до академіка, від сторожа і аж до «эй вы там, наверху» всі і всіх розпинають. Немає, щоправда, самокритики. То, може, в цьому справа? Якщо вже хто найнявся «перти плуга», то відзвітуй, чому тільки дряпаєш. А не можеш — поступися місцем. Однак щось і у відставку ніхто не рветься. А критика, слава Богу, процвітає. Спочатку лаяли комуністів, потім — демократів, депутатів, згодом розібрались, що в усьому винні американці: одного українського прем’єра тримають у в’язниці, а другого, кажуть, мало не завербували в шпигуни.
Неоднозначне ставлення в суспільстві і до таких заходів, як Всесвітній форум. Одні активно підтримують, інші мають сумніви щодо їх доцільності, вважаючи таку форму співробітництва з діаспорою коштовною, але малоефективною. Мовляв, після палких промов і дискусій все забувається, високі чиновники міняються, міняються й пріоритети. Звичайно, взаємна діловитість і дисципліна — запорука успіху будь- яких відносин, і тут нема про що говорити. Що ж до самої ідеї форумів (конгресів, з’їздів), то, на мій погляд, до неї треба ставитись позитивно. Не берусь наполягати на коректності свого порівняння, але пошлюсь на досвід ООН, що є загальною і доступною трибуною всіх країн і народів. Світове українство повинно мати таку трибуну для обговорення своїх специфічних проблем у контексті співпраці з Україною. Можливо, варто нагадати, що навіть воєнного 1944 року радянський уряд під час заснування в Україні Міністерства закордонних справ роботу із зарубіжними українцями визначав як одне з основних завдань. Незалежність України поставила питання контактів з українцями за кордоном в ранг пріоритетів державної політики. Про це особливо наголошувалось під час Конгресу українців колишнього СРСР, що відбувся в січні 1992 року і передував нинішній традиції проведення Всесвітніх форумів. Отже питання має ставитись не в площину «треба чи не треба», а як розумно використовувати цей природний резерв української всесвітньої солідарності. Не випадково ж польські лідери ще з комуністичних часів заявляли: «Польща — батьківщина всіх поляків». Цікавий щодо цього й угорський досвід. Народ, який не шанує своїх синів і дочок, де б вони не проживали, не шанує себе самого.
Живуча ще й ідеологічна упередженість. Тільки вийшов після минулого форуму з Палацу «Україна», як назустріч добрий знайомий, запитує, як годиться, звідкіля йду, і раптом як вибухне: «І це ти — з тими бандерівцями!..» Невдячна справа пояснювати, що це той унікальний випадок, коли крім бандерівців, там повно комуністів і всілякого безпартійного люду. Це все одно, що звинувачувати Симоненка або Крючкова за те, що вони сидять разом зі Славою Стецько у Верховній Раді. На жаль, у свідомості багатьох бандерівці, націоналісти — це всі ті, хто «випадав» з комуністичного загалу, до якого автоматично зараховувалось усе суспільство. Я взагалі вважаю, що в такий спосіб ми лиш набиваємо ціну тим чи іншим політичним силам, несумірно, або неадекватно, як тепер модно казати, оцінюємо їхнє значення і роль в історичному процесі. Не завадило б нам трошки тверезості.
Головною метою всіх форумів, як би її не формулювали кожного разу, об’єктивно була і є духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження й примноження національно-культурних традицій власного народу, сприяння розбудові його державотворчого потенціалу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а Української держави — в світовому співтоваристві.
Навряд чи є такий українець, котрий би не хотів добра своїй Вітчизні, не задумувався над її долею. Заради неї, заради кожного з нас, суспільство мусить підтримати щонайменші паростки всього державницького, будівничого, спрямованого на поліпшення реального, а не віртуального (до чого ж огидне слово!) добробуту міщан і селян. Треба мобілізувати всі свої кадрові, матеріальні, наукові та інформаційні можливості, щоб зламати опір консервативних сил, покінчити з безкінечним плачем чиновників про відсутність коштів, тоді як найвидатніші з них систематично поповнюють іноземні банківські «відстійники» за рахунок нашої, чомусь бідної держави.
Як це зробити?
Було б чудово, якби учасники Форуму, аналізуючи вітчизняний і світовий досвід, підказали, як цю прекрасну риторику якомога швидше втілити в життя. Щоб не було потреби часто говорити про Незалежність, а бути просто незалежними. Незалежність декларується один раз, незалежними хочеться бути завжди.
