«Інший простір» — так назвав свою персональну виставку, яка відкрилася в галереї «Ірена», одеський художник Олександр Кройц. При цьому обмежуватися тільки створенням картин та їх експонуванням він явно не збирається. Художник активно і дуже докладно коментує свою творчість загалом і кожну зі своїх робіт зокрема. Тексти, якими Олександр супроводить виставку, вельми характерні. Наприклад: «Для мене творчість є не тільки насолодою естетичним елементом життя (хоча й це також), головне — це пошук істини та прагнення реальності. А реальність у цьому світі, як доводить досвід, належить стражданню, і це факт. Це те, на що неможливо заплющити очі, хоча бажання втекти, піти в міф та ілюзію завжди є, і воно є, в чистому вигляді, спокусою. Істина і реальність полягають у тому, що життя — це низка страждань і задоволень, насолоди і відрази, і обертання цього замкненого кола нескінченне». Кредо, що й казати, трохи похмуре, але, мабуть, Олександр Кройц знає, що каже, або принаймні переконаний, що знає. Саме тому, незважаючи на велику кількість застережень, у писаннях одеського художника чим далі, тим більше проступає такий собі «месія від мистецтва»: «Для того, хто повірить у цей образотворчий текст, я гарантую безліч якісних і глибоких переживань».
Коментуючи свої твори, Олександр Кройц поблажливо вказує, які саме смисли та підсмисли належить убачати в його живописних і графічних творах. Особливої «батьківської» любові одеського художника вдостоїлися його нефігуративні акварелі: «У них проілюстровано спробу, скоріше навіть результат спроби, сплавити традиційно східний погляд на існування й європейський спосіб мислення та світорозуміння...»
Однак усе це, так би мовити, теорія або, точніше, програма. А що ж практика, іншими словами, самі роботи?
Передусім, авторське визначення «Інший простір» — це щонайбільше самообман. Не «інший» простір цікавить одеського художника, а «по цей бік», «цей» простір, усім знайомий. У «тому» просторі — хіба що його особисті містичні переживання, котрі, як можна всерйоз побоюватися, залишаться надбанням тільки одного художника — причому надбанням, на яке ніхто особливо не претендує. А «цей» простір можна, зрештою, чудово викривати, поважно при цьому пояснюючи, що «таку позицію не треба розглядати в схемі «добре» — «погано» або з погляду повчальної докірливості».
Отже, побутові сценки, які претендують (але здебільшого тільки претендують) на «містицизм повсякденності» («Свині», «Осінній дим»); ретроностальгія — за матеріалами чорно-білих, розфарбованих під кольорові, старих фотографій — із тими ж претензіями і приблизно тим же результатом («Оркестр», «Старе фото»); і, зрозуміло, «жах перед сучасністю» — телевізор і реклама як новоявлені прабатьки абсолютного зла («Останні новини», «Афродіта-Porne», «Джусі- Фрут»). Якщо відкинути піфагорійські глибини, куди глядачі, незважаючи на всі обіцяні захоплення, наполегливо відмовляються «падати», більше одеському художникові, — принаймні, як художнику — сказати немає чого.
Але острівець (або куточок), де справді можна спокійно посидіти і спокійно подумати, на нинішній виставці все-таки є. Він — між «Дівчиною з памелою», сумною Прекрасною панною, і столітньою старою, яка реально мешкає в нинішній Одесі й одного разу здалася Олександрові Кройцу постарілою красунею «з колишніх», зі своєю таємницею й своєю мрією («Бачення янгола»). Ці дві картини в нинішній «іренівській» експозиції — то справжній «Інший простір».
