У пошуках відповіді на це запитання я зустрівся з людиною, яка має безпосереднє вiдношення до організації різних театральних проектів у Києві. Сергій Проскурня, незмінний керівник фестивалю «Мистецьке березілля» , на театральну олімпіаду, як ви розумієте, не поїхав марнувати час. Сергій Владиславович привіз із Москви багато вражень від побаченого.
— Після тривалих спостережень за тим, що відбувається навколо, я зрозумів, що ми не зможемо створити нормальний, органічний театральний процес, якщо не почуємо тих вібрацій, які посилає нам театральний світ. Чому Москва в світі визнана театральною столицею? Тому що там був Московський художній театр, були Станіславський, Мейєрхольд. І їхні учні здійснили величезну роботу з пропаганди театральних ідей своїх наставників в усьому світі. І ось ця взаємодія сильних, глобальних явищ, спричинила те, що одного разу зустрілися видатний американський режисер Роберт Вілсон, фантастичний грецький режисер Теодорос Терзопулос, геніальний майстер японського театру Тадаші Сузукі, російський режисер Юрій Любимов і вирішили, що це магнетичне поєднання має виражатися в постійних зустрічах, якими й стали театральні олімпіади — спочатку в Афінах, потім в Японії, тепер у Москві. Поки що не зрозуміло, як олімпіада розвиватиметься далі, бо потрібен могутній продюсер, яким у Москві став Валерій Шадрін...
— І потрібен глядач, який усе це купуватиме й дивитиметься. Що з побаченого особисто тебе вразило найбільше?
— Програму було складено таким чином, що кожне дійство перетворювалося на подію, в якій було закладено найбільший сенс. Було створено певне філософське середовище. Ішло багато різних програм, які давали досить повне уявлення про світовий театр, від його древніх ритуальних форм, до авангардних пошуків. Не можуть не вразити коні Бартабаса, що танцюють під музику Стравінського в «Триптиху». Коли я подивився «Гру снів» Стріндберга, яку Вілсон поставив у Швеції, то сказав собі: «Час здавати диплом». Дуже сильне враження залишається після вистави Гінкаса «Чорний монах» Чехова, вражає «Отелло», поставлений Някрошюсом, цікава «Чайка» в постановці Терзопулоса, особлива розмова про версію «Чайки» Андрія Жолдака... На кожному спектаклі можна було зустріти неймовірну кількість знаменитостей, усі йшли один до одного вчитися.
— Жолдак, очевидно, невипадково поставив саме цю п’єсу, адже олімпіада збіглася за часом із чеховським фестивалем...
— Так, і тому можна було подивитися п’ять різних версій «Чайки», серед яких і жолдаківський «Досвід освоєння п’єси «Чайка» системою Станіславського». Андрієві Жолдаку ця постановка була замовлена спеціально до олімпіади Конфедерацією Спілки театральних діячів і Театром націй Росії. Звичайно ж, мене патріотично радував глобальний успіх постановки Жолдака. Притому він відверто транслював своє українство, на афішах писав своє ім’я рідною мовою. Ще Україну було представлено в проекті Анатолія Васильєва «Вузький погляд скіфа», в рамках якого показали «Украдене щастя» в постановці Ірини Волицької. Що стосується Жолдака, то Андрій сьогодні в Росії за популярністю сперечається лише з Богданом Ступкою. Але якщо Ступка є маститим майстром, то Андрій іще театральна дитина. Але він уже запитаний.
— У нас Жолдак, як і інші режисери, котрі поїхали з країни, є головним болем для людей, які за службовими обов’язками мають опікуватися мистецтвом. Що ж усе-таки рухає людьми там, у Росії, коли вони створюють такі проекти, коли пiдбирають чужі таланти?
— Амбіція росіян, в основі якої лежить глобальна історія російського театру, органічна. Їхні амбіції проявляються в тому, щоб запрошувати видатних режисерів для постановки російської класики з російськими ж акторами. Петер Штайн, наприклад, у рамках цієї програми ставить «Бориса Годунова». Амбіція росіян у тому, що президент країни приймав у себе всіх зірок світового театру. Вся інтелектуальна еліта Москви мовить про те, що в Путіна знаходиться час особисто спілкуватися з видатними режисерами. А на прес-конференції Вілсон каже, що для нього було великою честю розмовляти із президентом і обговорювати можливість постановки Пушкіна в США. Амбіції росіян у тому, щоб підняти могутні фінансові ресурси, щоб ніхто з гостей не відчув себе незатишно в Москві.Турбота про гостей фестивалю стала національною турботою й працювала вона на національну ідею.
— Виходить, ми народ не амбіційний.
— Сьогодні нам треба виростити в собі ці здорові амбіції. Проблема полягає в тому, що ці свої амбіції ми маємо присвятити національним ідеям, нашим театральним діячам, зробити їх інструментами активізації нашого театрального процесу. Адже вони транслюватимуть свої ідеї, а значить і Україну, по всьому світу. І тоді, можливо, ми станемо цікавими цьому світові.
