Південна Таврида — це унікальне перехрестя доріг, де багато століть клекотав могутній казан, який переварив чимало рас, народів, релігій. Незліченні племена селилися тут, розчинялися в цьому своєрідному «тиглі», але все-таки залишали частинки своєї крові, звичаїв. Перед нами, як у казці, тут оживають картини минулого, цілі масиви та нашарування спогадів, асоціацій.
Є на південному сході Таврійського (таври — це аборигени, що жили там у I ст. до н. е.) півострова місто, яке виокремлюється на тлі інших міст запаморочливими, калейдоскопічними зигзагами своєї історії. На березі незвично широкої для Криму гавані, на перехресті сухопутних доріг, що поєднують Східну Європу з безкрайніми азіатськими просторами, простягся Судак — візитна картка Кіммерії, оспіваної Максиміліаном Волошиним: «Весь трепет жизни всех веков и рас, Живет в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас». Найяскравіший спогад про минуле Криму — Генуезька фортеця на скелі Киз-Куле (Дівоча башта).
Яким чином у Криму опинилися войовничі, волелюбні та заповзятливі мореплавці з Генуї — жителі міста, яке простяглося на березі Лігурійського моря на північному сході Італії, за кілька тисяч кілометрів від Тавриди?
Невеликий екскурс в історію буде не зайвим. Виникнення і назва Сугдеї пов’язане з предками сучасних осетинів, племенами іраномовних аланів. Греки і візантійці називали місто Сугдеєю, Сугдайєю, Сідагіосом, русичі — Сурожем, тюрки — Судаком, Солтаком, Шолтатією, генуезці — Солдайєю. Народження Сугдеї зафіксовано в Сінаксарі — грецькій рукописній книзі: «Побудовано фортецю Сугдею 5720 року» (за літочисленням від «створення світу», 5720 рік відповідає 212 р. н. е.). У судацькій долині жили таври, алани, давні греки, в період раннього середньовіччя вона перебувала під владою Візантійської імперії, Хазарського Каганату, печенігів, половців (кипчаків), венеціанців — давніх і непримиренних суперників генуезців.
Часті спустошливі набіги половців, турків-сельджуків, монголо-татар у XIII-XIV ст. негативно відбилися на економічному житті портового поліса, який був колонією Венеціанської республіки з 1207-го по 1365 роки. Венеціанці-католики так і не знайшли спільної мови з гордими греками-православними (останні не могли пробачити латинянам знищення та розграбування 1204 року столиці Візантійської імперії Константинополя) і в липні 1365 року втратили свій останній оплот на Чорноморському узбережжі Криму. І з цього часу неподільними господарями південного берега Криму від Балаклави до Керчі стали генуезці. Історія Генуезької Республіки являла собою бурхливу зміну воєн, переворотів, нестримної анархії, часто — цілковитого підкорення її володарям європейських держав. Проте, хоч як дивно, добробут генуезців постійно зростав, насамперед, завдяки їхньому вмінню вести торгівлю.
Головним портом — торговими воротами Республіки Генуя в Криму була Кафа (Феодосія). Тому роль Солдайї (Судака) в левантійській торгівлі з кожним десятиріччям зменшувалася, але розвинене сільське господарство родючої долини не давало вичерпатися «золотому запасу» міста. До речі, в середині XV століття в Солдайї проживало від 30-и до 40-а тисяч осіб, а на околицях — іще до 50-и тисяч (для порівняння, сьогодні в Судаку проживає трохи менше як 25 тисяч осіб, а в пік літнього сезону — близько 80-и тисяч). У Парижі в середині XV століття проживало тільки близько 100 тисяч осіб, а в Константинополі перед його падінням під ударами турків-османів 1453 року — всього лише 40—50 тисяч. Солдайя була, таким чином, одним із найбільших полісів Південно-Східної Європи.
Невтомний дослідник Криму, лікар, який, до речі, лікував у Кремлі самого Леніна, письменник-мемуарист Сергій Єлпатьєвський дав такий ємний і разом із тим барвистий опис фортеці в Судаку: «Генуезьких фортець багато в Криму, але такої фортеці, що збереглася, такої цілої немає жодної. Не треба напружувати уяву, щоб зрозуміти її триярусні стіни, щоб відтворити цілком давнє генуезьке життя цієї фортеці, укріпленої торгової факторії... Вона незвичайно красива, і, — можливо, тому, що розташована на скелі, на величезній кручі, яка обривається в море, — справляє принаймні на мене більше враження, аніж замки на Рейні, аніж старі руїни в горах і долинах Франції та Італії...» На думку італійських істориків та археологів, фортеця в Судаку перебуває в куди кращому стані, ніж аналогічні споруди тієї епохи на Апеннінах.
Повернімося до історії генуезької Солдайї. 29 травня 1453 року впав останній форпост, який протистояв експансії турків-османів, — Константинополь. «Вигоди» від падіння Візантії відчули невдовзі і європейські держави; але найбільше постраждали венеціанці та генуезці, що мали неабиякі торгові інтереси в Середземноморському регіоні. Їхні форпости в Егейському, Чорному морях, у Східному Середземномор’ї опинилися в дуже вразливому становищі. Константинополь був пуповиною, що поєднувала генуезькі факторії в Криму з метрополією.
Генуезці, які на той час уже майже 90 років неподільно володарювали в Чорному морі, стали гарячково шукати союзників. Могутньої коаліції, яка могла б зупинити воїнів ісламу, християнським державам створити вкотре не вдалося. Не випадало сподіватися на допомогу елліністичного князівства Феодоро (південний захід Криму), що перебувало під безперервним тиском кримських татар і було охоплене міжусобицями. Римські папи, які часто змінювалися на престолі у Ватикані, не змогли направити в черговий хрестовий похід європейських монархів; останнім куди ближчими були свої проблеми. Щоразу, коли треба було робити конкретні кроки, Захід займав пасивну позицію спостерігача.
Кримські татари, які посмілішали, дедалі частіше завдавали клопоту генуезьким фортецям із суші. Вже в липні 1454 року біля берегів Кафи з’явилася турецька ескадра, що змусила генуезького консула Криму дати згоду на виплату султанові щорічної данини в сумі трьох тисяч золотих дукатів. На той час головним кредитором республіки став банк (консіліо) Святого Георгія, створений 1404 року, який забезпечував численні колонії Генуї грошима, військовим спорядженням і солдатами. У Кафі, Солдайї, Балаклаві та інших фортецях, що простяглися на південному узбережжі Криму, почались термінові роботи для зміцнення та будівництва оборонних споруд. Колоніальна адміністрація посилила податковий прес, значне місце в бюджеті займали непрямі податки — на продукти, ліс, траву, вугілля...
Внутрішнє життя Солдайї регламентувалося Статутом колоній, ухваленим 1449 року в Генуї. Консула призначали в метрополії терміном лише на один рік, але він підкорявся консулу Кафи. Він же був головнокомандувачем, скарбником, комендантом фортеці (в безпосередньому підпорядкуванні в консула було всього 8 кінних стражників-аргузіїв «із кіньми, зброєю і плащами добрими та міцними»); коло базарних воріт постійно був вартовий, один — удень, один — уночі. 20 найманих солдатів служили під начальством двох підкомендантів. Звичайно ж, на час воєнних дій головною силою в Солдайї було міське ополчення, що нараховувало не більше «як одну тисячу чоловік. При консулові працював комітет опікунів, що призначався із «чесних жителів Солдайї, — одного латина, другого — грека».
Слід зазначити, що консолідації жителів колонії заважав розбрат між представниками різних національностей (греки, вірмени, генуезці, слов’яни, євреї, караїми, татари) та конфесій (православні греки і слов’яни, вірмени-григоріанці та вірмени-католики, генуезці-католики, євреї-іудеї, караїми, татари-мусульмани). Католицька церква прагнула поширити в Криму постанови Флорентійського Собору (1439 рік), згідно з якими було проголошено унію, що ставила православних у нерівноправне становище. Головний храм фортеці було побудовано чи то в 20-х роках XIII ст. турками-сельджуками (які захопили Сугдею і завдали нищівної поразки союзному війську половців та русичів із Тьмутаракані), чи то в середині XIV століття, — вчені не прийшли до якогось єдиного знаменника. Ця культова споруда, яка чудово збереглася, протягом неповних трьох століть кілька разів змінювала своїх господарів — була мечеттю, православною церквою, храмом вірмен-католиків, собором генуезців-католиків і знову мечеттю.
Заворушення на міжнаціональному, конфесіональному грунті часто переростали в народні повстання. Протектори (розпорядники) банку Святого Георгія надіслали консулу Кафи 21 січня 1471 року послання: «...Ми схвалюємо, що ви придушили заворушення в Солдайї. Бажаємо, щоб ви надалі зберігали там спокій і намагалися, оскільки це залежить від вас, не допускати виникнення таких заворушень».
Суперництво між консулами Кафи і Солдайї, нацьковування татарських феодалів один на одного, загальна несприятлива воєнно-політична обстановка в регіоні (ні угорці, ні литовці, ні поляки не могли надати скільки- небудь істотної допомоги генуезцям), відсутність дієвої допомоги з Європи — все це призвело до загибелі генуезьких колоній у Криму.
31 травня 1475 року поблизу Кафи висадився могутній турецький десант; бунтівні кримські феодали, що скинули хана Менглі-Гірея, який був великим другом Генуї, блокували із суші найбільші факторії республіки. То був останній, кривавий акт із майже двовікової історії генуезької експансії в Криму.
6 червня 1475 року захисники Кафи капітулювали. Настала черга інших володінь республіки. Солдайя чинила опір майже тиждень. Фортеця мала два самостійні пояси оборони — зовнішній і внутрішній. Зовнішній пояс оборони — це 14 башт (на багатьох із них і нині можна прочитати, що консул — подеста — Коррадо Чикало або Паскуале Джудічі побудував таку-то башту і стіни до неї), розміщених прямо на Кріпосній стіні. Другий внутрішній пояс оборони фортеці був цитаделлю і одночасно місцем перебування найближчого оточення консула. Головна башта, або Консульський замок — то притулок останнього консула Солдайї Христофоро ді Негро, який уже 4 роки, з 1472 року, всупереч традиції виконував такі небезпечні обов’язки. За переказами, ді Негро заживо згорів в підпаленій турками-османами башті замку разом із нечисленними захисниками останнього рубежу оборони. Утім, є не менш авторитетний переказ, за яким і з Консульського замку, і з Дівочої башти (з нею пов’язаний ряд барвистих легенд, згідно із однією з яких дочка сугдейського архонта — правителя — молода гречанка кинулася на прибережні скелі в морі, так і не дочекавшись свого судженого із Греції) у бік моря через запасний вихід можна було спуститися на мотузяних сходах до заздалегідь захованих човнів.
Фортеця в Судаку продовжує зберігати загадки; наприклад, досі не зрозуміло, куди ж веде таємничий підземний хід, виявлений феодосійськими спелеологами ще в 70-і роки минулого століття.
В червні 1475 року із приходом турків-османів померла генуезька Солдайя, почалась нова ера в житті міста з майже 1800- літньою історією. Але це вже тема для іншої розповіді.