У той час як Слободан Мілошевич чекає в Гаазі судового процесу зi звинувачення у військових злочинах, корисно буде задуматися про те, чому такі форми організованого насильства як, наприклад, геноцид або, скажімо, етнічні чистки, що мали місце в Боснії, Хорватії і Косово, повторюються так часто в наш «цивілізований» час? Знайти відповідь здається практично неможливо.
Дехто шукає пояснення в біології: оскільки насильство відбувається в основному з боку молоді, то гормони часто приймаються за причину такої поведінки. Важко повірити, однак, що все зводиться до рівня тестостерону. Інші знаходять соціально-біологічні пояснення як, наприклад, те, що люди проявляють агресію стосовно сторонніх і прихильність стосовно тих, кого вважають своїми. Вважається, що такий підхід сприяв процесу еволюції. За таких міркувань, однак, втрачається сенс того, що відбувається.
Проте метафізичний сенс виявляється аксіомою стосовно організованого насильства. Ми видаємося самi собі недовершеними, буцімто ми не відповідаємо тому, чого хоче від нас Бог, а тому ми приносимо в жертву все погане в нас, або ж жертвуємо тим, чим дорожимо. Або ж ми наділяємо руйнування божественним смислом (пригадаймо Калі-Шиву), ототожнюємо себе з ним і таким чином зрікаємося від зруйнованого, очищаючись у процесі пошуку смислу руйнування.
Ми звертаємося до насильства, коли нам потрібне усвідомлення того, що все знаходиться під контролем, як у випадку з етикою воїна, що містить можливість насильної смерті. Візьмемо військові підрозділи, такі як, скажімо, «Totenkopf» (мертва голова) в німецькій армії. Страх спричиняє приємне збудження: ми вищі за інших. Ось вам і почуття переваги.
Тут можливі різні комбінації. Ми схиляємося перед Богом, якому і призначається жертовна кров, але ті, хто приносить жертви, самі є посередниками насильства. Вони не просто проявляють покірність Божій волі, ступаючи по крові зі священною метою. Бо немає нічого, що приносить більше задоволення, ніж поєднання цих двох елементів, що знаходить вираження у священних війнах. Рене Гірард займався дослідженням взаємовідносин релігії та насильства, створивши ряд праць, що поклали початок широкому вивченню даного питання. На думку Гірарда, так зване «священне насильство» здійснюється там, де необхідно зберегти єдність певної групи людей, оскільки наявність «жертви» в суспільстві дозволяє залагодити внутрішні розбрати, що загрожують привести до його розколу.
Гірард припускає, що єдність суспільства відновлюється при комбінації «всi-мінус- один», де «мінус один» і є жертвою. Це і схоже й не схоже на знаходження козла відпущення, що породжує почуття катарсису, вигнання зла. Знедолений при цьому уявляється втіленням зла. Такий прийом також оберігає суспільство, але від іншої небезпеки — від усвідомлення того, що суспільний устрій, на якому грунтується єдність даної групи людей, втратив колишню силу і знаходиться на шляху розкладання.
Козли відпущення, вигнанці, аутсайдери з’являються в нашому житті тому, що люди сприймають навколишній світ і самих себе з позиції своїх переконань, уявлень про ідеальний суспільний устрій і спосіб життя, а, отже, їм доводиться виганяти зло за межі свого ареалу. Бачення себе як зла, визнання того, що живеш в обстановці етичного хаосу дуже важко, я б сказав паралізуюче для людини. Ми не можемо цього визнати, і тому виносимо зло за межі нашого суспільства, наділяючи ним певних «розповсюджувачів скверни».
Природно, сприйняття зла або безладдя як зовнішнього чинника вимагає зіставлення. Такий контраст історично створювався за допомогою «варварів» або «дикунів», тобто віддалених народів, чиє розташування виключало всіляку можливість зіткнення. За такого розкладу зло виявлялося зовнішнім явищем — ми не варвари, — що за відсутності контакту було відносно нешкідливо, однак провокувало жорстокість і насильство у разі наявності такого. Візьмемо завоювання Мексики або работоргівлю, — і перше, і друге може служити прикладом захвату від агресії.
Але найжахливіші форми насильства мають місце тоді, коли розповсюджувачів зла знаходять всередині суспільства, і, отже, виникає термінова необхідність позбутися їх. Ми бачимо це в страшній історії європейського антисемітизму. У деяких випадках посилення впливу сучасного способу життя й мислення ще більше ускладнило ситуацію. Єврейська емансипація була сприйнята деякими як надання можливості «ворогу» проникнути в суспільство. Своєї кульмінації такий підхід досяг в ідеї нацизму, де етика воїна була об’єднана з міфологічним поняттям вигнання зла, що вилилося в поєднання праведного гніву та священної війни.
Всупереч будь-якій логіці цей процес може отримати подальший розвиток у нашому сучасному раціональному суспільстві. Хоч віра у Гнів Божий на сьогоднішній день збереглася лише незначною мірою навіть серед віруючих, вороги можуть знищуватися під приводом демократичного обов’язку. Інститути демократії й республіки породили новий тип вершителів насильства — народ або націю. Відомо, що народ здатен встановити демократію шляхом революції, викорінюючи внутрішніх ворогів — аристократів або куркулів — і ведучи війну проти агресивної зовнішньої «реакції».
Звичайно, багатьом демократичним державам вдалося уникнути такої спадщини революції. Але тут існує й інше джерело небезпеки, що полягає в самій прихильності ідеї національної індивідуальності, що є наріжним каменем державного устрою більшості сьогоднішніх демократій. «Чужаки» можуть часто розглядатися як загроза цілісності нації. Включіть нацменшину до складу свого «народу», і вони можуть захотіти змінити вашу індивідуальність; виключіть їх, і їм буде відмовлено в громадянстві — одному з основних прав у сучасному суспільстві. У будь-якому з варіантів вони можуть захотіти відторгнути частину території. Отже вибір простий: асиміляція або етнічні чистки! Так і стало ХХ століття — століття демократії — епохою розквіту етнічних чисток. Кожен, хто порушує наші життєві принципи й моральні устої, стає відступником, що заслужив свою долю.
Візьмемо мусульман в Індії. З погляду партії, що править, (Bharatiya Janata Party) мечеті можна зрівняти із землею, бо їхнє будівництво сотні років тому було результатом агресії. Промови ж менш досвідчених членів партії необдумано різкі: «Мусульманам тут не місце. Нехай відправляються до Пакистану».
Зверніть увагу на цю страшну алхімію. Самим своїм існуванням національна або релігійна меншина створює загрозу цілісності нації. Додайте до цього правдоподібні історії про дикість і жорстокість, і масове насильство не змусить на себе очiкувати, оскільки готові діяти молоді люди є завжди і скрізь. Насильство не залишається без відповіді. Одна група проводить чистку села А. Група противника відповідає чисткою в селі Б. Жага помсти, «око за око, зуб за зуб» і зникає будь-яка довіра навіть серед людей, які роками жили разом, які мали змішані шлюби протягом багатьох поколінь. В прискореному темпі все зводиться нанівець.
І, певна річ, еліта суспільства маніпулює цими темними силами. Так було в Боснії в 1990-х і в Пенджабі в 1947. Недавні події в Пенджабі, де значно поменшала кількість вбивств, здійснюваних сикхами та індусами, показують, що можна впоратися і з цією страшною діалектикою. Іноді структура відносин в багатонаціональному суспільстві дозволяє відбити спроби знищити це суспільство за допомогою масових вбивств.
Необхідно згадати ще одне джерело насильства. Сьогодні ми визнаємо факти насильства, надаємо допомогу жертвам і караємо винуватців. Турбота про жертви, вважає Гірард, стала релігією сучасного суспільства. Будучи могутньою зброєю в боротьбі з несправедливістю, вона також дозволяє провести кордони й викривати ворогів. Оскільки якщо я жертва, то хтось повинен бути катом. Домагання на положення жертви служать доказом чистоти. Наша справа благородна, отже нам дозволене праведне насильство. Ми маємо право робити жахливі речі — право, якого немає в інших. Ось вона — логіка тероризму: якщо я страждаю від рук людей, я також маю право на заподіяння їм страждань.
Однак чи підказує нам знання всього викладеного вище, яким чином ослабити або ліквідувати вияви насильства? Кант стверджував, що впорядковане демократичне суспільство може досягнути цієї мети, тому що таке суспільство за своєю природою менш схильне до насильства. Воно не веде зовнішні війни і, мабуть, не допускає громадянських воєн. У цьому є частка правди, але з’явившись у демократичному вигляді, войовничий дух, схожий на той, що кликав людей у хрестові походи, не залишає більше місця лицарству відносно ворогів, як це було за часів Саладіна та Ричарда Левове Серце. Нинi є місце тільки неослабній нещадній боротьбі проти зла.
Все ж можна зробити спробу відмовитися від прав, дарованих стражданнями, і зупинити насильство до того, як його жертви зажадають справедливої відплати. У нас є живий приклад того, що потрібно в такому випадку, в особі Нельсона Мандели, який відмовився від помсти на користь умовної амністії. Амністії такого роду в Південній Африці звичайно не виправдовують себе, оскільки перешкоджають виявленню істини або, щонайменше, усвідомленню злочинності скоєного, що згодом приносить ще більші страждання. Метою «Комісії з виявлення істини та врегулювання розбіжностей» Нельсона Мандели було висвітлити непривабливі діяння, але необов’язково для того, щоб вимагати відплати. Публічні визнання скоєного (за які, у разі правдивості того, хто кається, передбачалося прощення) вимовлялися не тільки колишніми правителями. Тут спостерігалося цілковите визнання відповідальності обома сторонами.
Ніхто не знає, до чого це приведе в кінцевому результаті. Позиція Мандели ігнорує жагу помсти більшості, а також їхню упевненість в своїй правоті. Однак без відмови Мандели, що вразила громадськість, від прав на відплату після звільнення з в’язниці, можливо, ніколи б і не було нової Південної Африки.
Пригадується і Польща із закликом Адама Міхника утриматися від вимог відплати для того, щоб побудувати нове суспільство. Відповідь Далай Лами на агресію Китаю в Тибеті — ще один приклад вищесказаного. Такі дії сягають корінням у релігійні традиції людства, хоч не завжди збiгаються з особистою вірою окремих індивідів. Але яка б не була мотивація, сила її не в придушенні безумства насильної класифікації, але у видозміні його в ім’я нового миру, де всім знайдеться місце.
