Почалося все з того, що, прослухавши одну з антологій джазу, я звернув увагу на емоційне забарвлення музики різних періодів. Всі вони шикувалися в хронологічному порядку за фазами людського віку. Я вирішив класифікувати джаз саме за ЕМОЦІЙНОЮ ознакою. Вийшла біографія якогось умовного містера Джазу. Кожний нововиниклий стиль відповідав певній порі віку: безтурботний нью-орлеанський джаз —дитинству, чиказький джаз — юності і та iн.. Потім я переніс той же метод і на рок. Картина була схожою — вимальовувався деякий умовний містер Рок. Він відрізнявся за «характером» від містера Джазу, але багато було і схожого. Рок-н-рол — дитинство, біт-рок, творчість «Бітлз» — юність і iн.. Саме зараз, на зламі віків і при певній доступності інформації, мені захотілося поглянути «згори» на процеси в мистецтві (на прикладі музики). І розглянути їх розвиток у динаміці. Виявилося, що долі десяткiв музикантів складалися в одну Долю — Року чи Джазу. Творчість одних талановитих музик, зі своїми неповторними рисами, в «спресованому», «концентрованому» вигляді — складалася в ОДНУ пору віку містера Джазу чи Року. Є й геніальні музиканти, які не вписуються в одну пору Року чи Джазу, а самі є уособленням цих двох жанрів. Це, звичайно, говорить про те, що людина як така в «найвільнішій» своїй творчості буде завжди перебувати в клітці часу, котра зумовлює фази: дитинство, юність, молодість, зрілість, старість і смерть. І вони проектуються на мистецтво. Це означає, що вивчивши минулі періоди — можна передбачити майбутнє. Щоб пересвідчитися в цьому звернімося до історії.
Коротка iсторiя розвитку джазу
ДИКI, АЛЕ ТАЛАНОВИТI
Історія джазу починається з того, що білі поселенці Північної Америки привезли в трюмах кораблів тисячі негрів із Африки, де на них чекала доля рабів.
Однак і раб — також людина і мріє урізноманітнити свою культурну програму. У зв’язку з цим негри щось таке там наспівували, приблизно те ж, що вони вили навколо багать у рідних африканських пенатах. У них було чудово розвинене почуття ритму, що й простежувалося в зазначених народних творах. Тобто все почалося з «голого» ритму. Навіть більш буквально — з барабана.
Після американо-іспанської війни 1898 року була масова демобілізація військ. Було розпущено сотні духових військових оркестрів. Музично обдаровані, але незаможні негритянські парубки на радощах розхапали за безцінь ці інструменти.
Коротше, всі свої шаманські завивання «чорні» за допомогою розвиненого від природи слуху швиденько переклали на «просунені» інструменти: трубу, кларнет, тромбон, банджо і, зрозуміло, улюблений барабанчик.
Сам термін «джаз» з’явився після 1910 року від виразу «jazzing it ap» — грати з натхненням, енергійно, в темпі... Ще цей вираз можна перекласти як «розкрутити». Мається на увазі «розкрутка» мелодії. Тобто — вже натяк на імпровізацію.
Основа джазу (як і року) блюз (blue — сумний) — так звані «трудові» пісні, які виконували негри, працюючи в полі, на лісоповалі. Чи відпочиваючи в своїх селищах, наприклад, будівників залізниць. Коротше кажучи, негритянський фольклор.
Але негри внаслідок своєї вдачі не бажали нескінченно стогнати, і навіть у піснях самі жартували над своїм смутком. Загалом джаз був «приготований» із чотирьох компонентів: блюзів, духовних гімнів (спиричуелс), робочих пісень і африканського, жорсткого ритму.
МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ
Новий Орлеан, де народився джаз (приблизно 1900 року), дав назву першому джазовому стилю — нью-орлеанський.
Тільки в такому величезному мегаполісі, де жили представники різних народів, і сформувався цей унікальний стиль, у якому переплавилися африканські і європейські традиції. Однак основа його, повторюємо, блюз.
Нью-орлеанський стиль — відверто веселі пісеньки. Навіть оптимістично-бравурні.
Виконували їх невеликі ансамблі — джаз-бенди ( band — оркестр). До їх складу входили вищезгадані інструменти. Пізніше до них приєдналося фортепіано.
У моду входить імпровізація — не заздалегідь створена музика, а така, що твориться на ходу, «під настрій».
Нью-орлеанський джаз — приклад «гарячого» джазу, хот- джазу (hot-jazz), тобто пристрасного, темпераментного виконання. Представник стилю — група «Creol Jazz Band». Керував нею Джо Олівер, а в складі ансамблю грав і його юний учень — Луї Армстронг.
Білі музиканти стали теж потихеньку втягуватися в цю справу. Щоб відмежуватися від негрів, вони перейменували джаз в диксиленд (символічна назва південних штатів). І хоч ця назва досі в ходу, на самостійний напрямок вона не «тягне».
Багато джазових музикантів переїжджають до Чикаго, де фінансові можливості були ширшими. Ці хлопці окуповують паркові майданчики, кав’ярні, ресторації. Попит на танці в докризовій Америці зростав, відповідно збільшилися і масштаби — чиказький стиль ознаменував прихід біг-бендів (великих оркестрів).
Настрої музики стають різноманітнішими. Увага приділяється окремим соло музикантів. П’єса може складатися з серії соло, котрі йдуть одне за одним. Особистість кожного музиканта розкривалася повніше.
Чиказький стиль характеризується і появою інструмента, що символізує джаз — саксофона (цей королівський інструмент нахабно приватизує і рок). На ньому демонструє фортелі білий музикант — Бікс.
У тридцяті роки шаленою популярністю користувалися піаністи, котрі грали в стилі «stride»(англ. — великий крок). Його батьківщина — бідний негритянський район Нью-Йорка — Гарлем.
Дюк Еллінгтон починав також як «страйд-піаніст», однак 1927 року йому вдалося створити свій оркестр.
Його п’єса «Caravan» («Караван») належить до світових шедеврів. Це п’єса вже не танцювального, а скоріше філософського характеру. Її досі виконують сотні різних оркестрів.
1928 року і Армстронг записує ряд платівок із ансамблем «Hot Five», де «розгортає (як любив висловлюватися письменник Зощенко) свою психологію в повному обсязі». Його стиль критики визначають окремо від іншої музбратії, як «стиль Армстронга».
ГРОШІ КЕРУЮТЬ МУЗИКОЮ
До кінця тридцятих музика стає майже повністю комерційною.
З 1933 починається «свінгова ера». Свінг — ефект «розгойдування» звукової маси. (Чи я не заскладно висловлююся? Більше не буду!)
Флагмани прогресу — Каунт Бейсі. («чорний» струмінь ) і Бенні Гудмен(«білий» струмінь).
Відмінна риса Бейсі — фортепіанний стиль «буги-вуги» («Boogie-Woogie») — це швидкий блюз з акордами, що повторюються лівою рукою піаніста, в той час як імпровізує він правою. Однойменна композиція — «Boogie-Woogie» — викликала в тридцяті фурор, луна від якого докотилася до наших днів. Моє покоління через наївність вважало цей танцювально- вакханальний стиль винаходом рок-н-ролу. Помилочка.
Біг-бенд кларнетиста Бенні Гудмена і більшість білих оркестрів стали виконувати лише комерційно-розважальну музику. Ця музика подобалася більшості, вона була мелодійною, але багато в чому втратила індивідуальність, що стосується особистості виконавця чи композитора. Хоча професійний рівень її був високим (у 70-і аналогічний стиль диско). Яскраве втілення — «Серенади Сонячної долини» Гленна Міллера.
СИЛА АГОНІЇ, КОТРА ТВОРИТЬ
Зависла творча пауза. «Солодкою»музикою, як відомо можна досить швидко перегодувати (хоч особисто мені подобається).
І 1945 року виникають дві негритянські фігури Чарлі Паркер і Діззі Гіллеспі. На противагу «білій» комерційній музиці вони заграли «чорну», протестуючу, імпровізаційно-надривну.
Попри те, що Гіллеспі був, безперечно, найталановитішим музикантом, одіозною, символічною фігурою став все-таки Паркер. Богема вважала його своїм улюбленим музикантом-бунтарем. Знаменитий письменник Картасар саме про нього написав оповіданнячко «Переслідувач».
Паркер грав так, що «дах» зривало. Його саксофонне соло нагадувало корчі та судоми душі. Це була музика агонії! Але агонія в мистецтві може бути вражаюче красивою. Наркотиками і алкоголем Паркер доводив до крайньої межі свій організм. Все це закінчилося ранньою смертю Чарлі (1920—1955). Твердили, що він фізично постарів за дуже короткий період.
1949-го з’являється музика, протилежна за темпераментом істеричному бопові. Вона була витриманою та інтелектуально-інтелігентною.
НА противагу хот-джазові (гарячому) з’явився — кул-джаз (холодний). За штурвалом цього нового корабля — чорний трубач Майлз Девіс.
БАГАТО ГАЛАСУ — ДАРЕМНО!
1957 року частина музикантів вирішила відмести всілякі системи та правила в музиці. Треба грати, звільнившись від усього!
Ніяких правильних акордів, ніякого підпорядкування постійному ритмові. Грай, як знаєш! Або як не знаєш!
Орнет Коулмен внаслідок своєї музичної неписьменності, так і робив, покладаючись виключно на внутрішнє чуття. Його авангардна платівка 1960 року називалася «Free Jazz«( «Вільний джаз»).
Уявіть: вісім музикантів дмухають що є сили в свої інструменти (кожен щось своє), налягаючи на динаміку та експресію. У мене від них було враження як у Беримора від собаки Баскервілів: «Не бачив, сер, але чув. Дуже жахливо!»
Звільнившись від усього, фрі- джазмени звільнилися і від сенсу. Як дотепно писав теоретик музики Дж. Коллієр: «Людині явно ніяково в ситуаціях, в яких переважає елемент випадкового».
Однак фрі-джаз став модним, оскільки його бралися виконувати люди, що майже не вміють грати, але котрі видають своє невміння за «свободу вираження творчості» (щось схоже було в ситуації з панк-роком) Коротше, до кінця 60- х джаз дійшов повного маразму.
Бiографiя мiстера Джазу
(1900—1917). Нью-орлеанський джаз. Безшабашно веселі пісеньки перших джаз-бендів. Джо Олівер. — Народження, дитинство.
(1917—1933). Чиказький джаз, так би мовити, модернізований хот-джаз, стиль Армстронга і Дюка Еллінгтона. Музика яскраво насичена соло імпровізаціями. — Юність, молодість.
(1933—1945). Свінгова ера. Каунт Бейси, Бенні Гудмен, Гленн Міллер. Красиві чіткі мелодії, професіоналізм, але зайва розважально-естрадна спрямованість. — Середній вік.
(1945—1957). Бібоп. Чарльз Паркер. Музика істерична, надривна. — Криза середнього віку.
(1949—1957). Кул-джаз. Інтелектуально-спокійна музика. Майлс Девіс. — Зрілість.
(1957—1969). Фрі-джаз. Орнет Коулмен і сотні ідіотських послідовників. — Старість. Маразм. Смерть.
Як бачимо, багато виконавців унаслідок накопичення ЗАГАЛЬНОГО і власного досвіду виражають своєю творчістю певну фазу містера Джазу. Причому, якщо їх час припадає на таку несприятливу перехідну пору, як, наприклад, «криза середнього віку» — це може закінчиться трагічно, як у Чарлі Паркера. І невідомо, наскільки він був у цьому сам винен, чи — «фаза», котра йому дісталася. Що з близької відстані і називається долею.
Відразу хочу зазначити, що «смерть» для жанру — теж поняття умовне. Джаз (як і згодом рок) розчиняються в інших музичних жанрах.
